Статті та есе

Левко Дутковський: «Якби нас не розбили поодинці: мене, Назарія Яремчука і Василя Зінкевича — ми зробили б набагато більше»

Нині Левка Дутковського впевнено і без перебільшення можна назвати великим учителем, музикантом і стратегом. У житті він мав дане йому Богом щастя: створити славнозвісний, не схожий на будь-які інші колективи, ансамбль «Смерічка» та, знайшовши нову музичну хвилю, визначити його творче спрямування. Саме він підхопив європейську хвилю біґ-біту в далекому 1966 році в невеличкому буковинському районному містечку Вижниці і перший почав поєднувати тогочасні ритми, гармонію поп- та рок-музики з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором, виробляючи таким чином свій власний стиль, створивши високопрофесійний колектив, на який рівнялися, в якого вчилися. Ще ніхто не чув «Вєсьолих рєбят», «Пєсняров», «Самоцвєтов» (які з’явилися набагато пізніше), а з всесоюзного радіо- і телеефіру звучала українська пісня у виконанні «Смерічки» (тоді ще самодіяльного колективу Вижницького районного Будинку культури). Майже не маючи ніякої інформації з-за кордону і досвіду, Левкові вдалося пройти тими ж шляхами, що й легендарні світові рок-групи. Саме Левко Тарасович навчив співати і вивів на найвищий рівень виконавської майстерності таких самородків, як Василь Зінкевич і Назарій Яремчук. Володя Івасюк теж називав Левка своїм учителем, перші свої твори довірив «Смерічці». Та й перші кроки на естраді Софії Ротару тісно пов’язані з Левком Дутковським. Він, автор пісень «Незрівнянний світ краси», «У Карпатах ходить осінь», «Горянка», «Сніжинки падають», «Матіоли цвіт», «Черешневий гай», «Якщо любиш, кохай», усе вище піднімаючи своїх учнів, постійно залишався в тіні. Тепер він, хоч і не настільки відомий і популярний, як на те заслуговує, але відвертий, щирий і щасливий, ностальгійно пригадує ті часи з іскорками в очах і з любов’ю до друзів–побратимів.

— 1 січня 1997 року одній із перших українських естрадних груп — «Смерічці» минуло 30 років. Ювілей в межах держави пройшов майже непомітно. Що у вас було на душі у цей час, Левку Тарасовиче?

— Коли я 1966-го прийшов у Вижницю і створив свій колектив, це зовсім не означало, що до того часу не було ніякої естради. В радянському музичному просторі існували різноманітні джазові квінтети, тріо, біґ-бенди, діяли академічні естрадні колективи та співаки, вокальні жіночі ансамблі, що виконували пісні в стилі міського романсу. В той час на Заході використання електроінструментів, мікрофонно-підсилювальної апаратури зумовило і зміни в стилях музичних напрямків. Змінились мелодика, ритміка, гармонія, манера виконання, кількісний склад учасників гуртів. Виник новий музичний стиль біґ-біт («біт» з англійської — удар).

Ще в армії я створив солдатську біґ-біт групу. Маючи музичну освіту після Мукачівського музпедучилища, демобілізувавшись, я прийшов на роботу до Вижницького Будинку культури. Треба ж було десь працювати! Прийняли мене спочатку методистом з хору і вокалу, а пізніше почав працювати художнім керівником районного Будинку культури. Коли побачив танці під баян, подумав зробити щось цікавіше для нудьгуючої вижницької молоді і вирішив створити групу, яка грала би на танцях, але вже в новому стилі електронної музики біґ-біт.

Ми ж у тодішньому Союзі були закриті залізною завісою, лише інколи (через страшне приглушення) ловили фрагменти музики із транзисторних радіоприймачів, налаштованих на коротку хвилю. Тепер, переглядаючи фільми про історію і розвиток світової рок-музики, бачу аналогію тодішньої «Смерічки», ми навіть в дечому були кращими. Групу я створював не для якоїсь майбутньої слави, а лише для розваг молоді. Зробив з телефонних навушників звукознімач для гітари. Приніс з дому невеликий двадцятиватний підсилювач, який мені подарували на «дембель» в армії. На складі БК знайшов весь в пилюці підсилювач ТУ–50 від клубної радіопідсилюючої трансляційної станції, мікрофони МД–44 та всім відомі «металеві дзвони», які поштові працівники монтували на телефонних стовпах для радіотрансляцій. На початках сам грав на гітарі, клавішних ще не було. Мені доводилося самотужки робити оркестровки для танцювального репертуару та навчати музикантів-початківців гри на музичних інструментах і паралельно розучувати з ними музичні твори. Кожного вчив окремо, а у них вчився пізнання образотворчого мистецтва («кадри» черпав серед студентства місцевого училища прикладного і декоративного мистецтва). Це взаємно збагачувало. Доводилося брати на себе все, бо в кого у маленькій Вижниці чи навіть у Чернівцях можна було проконсультуватись щодо нових напрямків у сучасній світовій музиці, аранжуванні, дізнатись про новини у галузі електроніки, електроінструменти і т. ін., якщо навіть офіційно заборонялось танцювати в стилі «твіст» чи «шейк»?

Саксофон і ударну установку купили в Києві, електрогітар у продажу не було. Змайстрували ще дві саморобні електрогітари. Дебют відбувся на «жовтневі свята» (7 листопада) на танцях у 1966 році. Репертуар в основному був танцювальний: різні західні хіти (Елвіса Преслі, «Бітлз», «Роллінґ стоунз», Луї Армстронґа, Адріано Челентано, Тома Джонса, Карела Готта), рок-н-роли, шейки, твісти, блюзи…

Хлопці були талановиті, ловили все на льоту. Так, трубач Валерій Бурмич один в один, співаючи «охриплим голосом», копіював Армстронґа. Отак все закрутилося. Коли вперше зазвучали електрогітари, молодь була просто шокована. Нас відразу полюбили. Ми стали кумирами у Вижниці.

— Ви грали у вихідні для молоді на танцях. І ось настав історичний 1967 рік.

— Я вирішив зробити гарний бал-маскарад. У Будинку культури на 500 місць із зали винесли крісла, музиканти розташувалися на сцені. До новорічного вечора написав музику. Студент училища Анатолій Фартушняк написав суто новорічний вірш, але я попрохав змінити його так, щоб ми могли співати пісню не лише 1 січня. Так народилася наша перша пісня.

Сніжинки падають,
Пухнасті падають
Кругом в іскринках-кольорах.
Це вже прийшла до нас, прийшла зима
З любов’ю в радісних очах.

Усміхаються діброви і ліси
Від чарівної, зимової краси.
І смерічки осяйні,
І Карпати в далині —
Всі вітають білосніжні дні.

Ген–ген за річкою,
Що в’ється стрічкою,
Кружляє вітер на плаях
І поміж горами в далекий край
Несе сніжинку на руках.

Варто сказати, що Анатолію вдавалися пісні, написані «на рибу», тобто на готову музику. Підспівували дівчата з методкабінету та з музичної школи. Куранти пробили північ: вперше зазвучала наша власна українська пісня, яку співав ритм-гітарист Олексій Гончарук. Успіх був феноменальний. Ми не спали цілу ніч — грали до 8-ої ранку. Потім на сцені, розпиваючи новорічну пляшку рому, помітили десятки записок з проханням заспівати пісню про зиму. Я ж зрозумів головне: треба співати не чуже, а своє рідне, українське. 1 січня 1967 року було для мене знаменне ще й тим, що я познайомився з талановитою, ніжною і красивою студенткою художнього училища Аллою, яка прийшла разом зі своєю подругою, учасницею «Смерічки», 1 січня у Будинок культури потанцювати. Пізніше Алла стала брати участь у танцювальному гуртку при Будинку культури і танцювати у парі з керівником відомого народного ансамблю танцю «Смеречина» Валерієм Васьковим та стала першим художником-модельєром «Смерічки», музою мого творчого життя і моєю дружиною.

— Коли і хто придумав назву ансамблю?

— Під впливом Нового року першою на думку спала назва «Ялинка», але вона не сприймалася б улітку, і тому я вирішив назвати «Смерічка», взявши за символ те, що карпатська смерічка завжди зелена і молода. Днем народження ансамблю вважається новорічна ніч 1967-го.

— Як вам, керівникові самодіяльного колективу з невеличкого буковинського райцентру, вдалося «вибити» апаратуру у самої Катерини Фурцевої, славнозвісного міністра культури СРСР тих часів?

— Це окрема історія. Ми грали тільки на танцях, а перший виступ на сцені з концертним репертуаром перед глядачем відбувся у квітні 1967 року. Нашу біґ-біт групу «Смерічка» запросили на обласний фестиваль-конкурс. Приїхали ми з Вижниці до Чернівецького Будинку офіцерів. Там вперше побачили таку величезну кількість учасників художньої самодіяльності. Всі були вдягнені в яскраві народні костюми, хори розспівувалися, оркестри народних інструментів налаштовувалися. Ніде було і приткнутися. Спеціально для цієї програми я написав біґ-бітову інструментальну композицію з елементами рок- і поп-музики та абстрактною назвою «Капелюх, постоли і ковбойські штани». В нашому репертуарі була ще «Сніжинки падають» та кілька пісень Василя Михайлюка, які я спеціально аранжував у стилі «Смерічки».

Несподівано пролунала команда: «Увага! «Смерічка», швидко на сцену!». Дівчата та хлопці вправно підхопили інструменти, підсилювачі, і раніше від запланованого часу (наука блискавично встановлювати на сцені апаратуру не пройшла даремно) все необхідне для виступу стояло на сцені за закритою завісою. Диктор оголосив, що наш виступ-дебют присвячений, як подарунок, знаменній даті — 50-річчю Великого Жовтня. (Усміхається.) За закритою завісою за моєю командою на повну потужність вступили електрогітари, виконуючи рокову композицію «Капелюх, постоли і ковбойські штани». Повільно відкрилась завіса. На яскраво освітленій сцені, яка підтримувалась ритмічними світлоефектами кольорових прожекторів, у профіль стояли три гітаристи в стилізованих кептариках кольору морської хвилі, білих сорочках та в чорних розкльошених донизу штанах (костюми виготовлені за ескізами Алли Дутковської). Оркестр навіть чимось зовні нагадував «Бітлз». У такт чіткому вистукуванню ритму ударника в стилі біґ-біт та раптовому вступу на повну потужність завиваючих гітар музиканти різко повернулись у фас. Молодь, яка вщент заповнила залу Будинку офіцерів, вперше почувши живі електрогітари, так заверещала і засвистіла, що ми самі ледь чули те, що грали. Успіх був несподівано великий. Ми себе вже відчували українськими «Бітлами», як раптом хтось вимкнув напругу, і… гітари замовкли. Осиротіло вистукував розгублений ударник на чеській установці з написом «Смерічка», і саксофоніст догравав свою партію. Я намагався врятувати ситуацію на піаніно. Та раптом несподівано ще і закрилась завіса. Страшенний крик, шум, свист і тупіт обуреної молоді в залі, яка хотіла слухати новостворену біґ-біт-групу, дали результат. Ввічливі комсомольці, одягнені в чорні костюми з червоними пов’язками на рукавах, допомогли нам швидко зібрати апаратуру і посадили в автобус Вижницького Будинку культури і пообіцяли, що наступного разу нас, популяризаторів «ворожого» Заходу, обов’язково ще й підстрижуть.

Розчаруванню не було меж. Стільки репетицій днями і ночами, стільки праці — і все дарма… Та мої роздуми перебила розмова музикантів: “Треба розійтись і більше не збиратись”, — сказав хтось із музикантів, мовляв, колектив повинен завершити своє існування, адже нікому «Смерічка» не потрібна… Ось тоді мені захотілося дістати фірмові гітари. Наступного дня, не вагаючись ні на мить, написав листа до міністра культури СРСР Катерини Фурцевої. Оскільки я не знав адреси Міністерства культури СРСР, на конверті написав: «Москва, Кремль, міністру культури СРСР Фурцевій К. О.». Відповідь не забарилась. Телеграмою мене повідомляли, що з зарубіжної виставки, яка проходить у Москві, нам надішлють інструменти, і попросили в майбутньому звертатись у Міністерство культури не в Кремль, а за вказаною в телеграмі адресою. Справді, незабаром ми одержали з Москви електрогітари. Радості не було меж! От тепер «Смерічка» покаже всім, де «постоли, а де капелюх і ковбойські штани»! Протягом тижня місцева молодь ходила до нас, як на виставку, щоб побачити справжні фірмові гітари. Місцеві чиновники не знали, як реагувати — ніби і патлатий, і «хуліганський» колектив, бо грає дуже гучно західну, буржуазну музику, а тут чомусь незрозуміла підтримка на вищому рівні.

— Отоді «Смерічка» зазвучала!

— Скрізь забороняли танцювати сучасні танці, а у нас, у Вижниці, як на «дикому» Заході, будь ласка: танцюй за 50 копійок усе модерне на той час без обмежень і без проблем! Це заслуга Вижницького райкому комсомолу на чолі з прогресивним Феліксом Карчевським — шанувальником нашої біт-групи. Танці починалися о 22-ій вечора і тривали до 2-ої ночі. Молодь приходила до нас не лише з усієї околиці, а й масово приїжджала поїздом з Чернівців о 23-ій годині та поверталася о 4-ій ночі додому. Порядок підтримували місцеві молодики — наші фани, які нами пишалися і самі наводили лад.

— Що характерно, в перших естрадних колективах основою були жіночі голоси як обов’язковий бек-вокал. Такою була київська «Мрія» Ігоря Поклада, буковинська «Марічка» Степана Сабадаша. Не обминуло це і «Смерічку».

— Це були вокальні жіночі ансамблі, які самостійно виконували твори під традиційний інструментальний супровід — баян чи фортепіано. Але ансамбль «Смерічка» складався вже із оркестру електроінструментів (вперше!), тобто біґ-біт-групи, жіночого вокального супроводу та солістів-вокалістів. Я кропітливо і настирливо займався з вокалістами. Нова вокальна манера виконання і свіже трактування творів «Смерічки», оригінальні, стилізовані естрадні костюми на народній основі із сучасним кроєм, започатковані Аллою Дутковською, яскраво виділяли колектив на тодішньому естрадному олімпі. Пригадую, як наприкінці 1968 року Чернівецьке обласне телебачення вирішило зробити запис нашого хіта «Сніжинки падають». Тодішній соліст і ритм-гітарист Олексій Гончарук закінчив художнє училище і поїхав додому, і в «Смерічці» постала проблема пошуку вокаліста. Валерій Васьков, який очолював танцювальний колектив «Смеречина», сказав мені, що це не проблема, адже з армії демобілізовується учень художнього училища Василь Зінкевич, який у нього танцював, і, якщо треба буде, то він і заспіває. У жовтні 1968 року Василь повернувся до Вижниці з армії у парадному кашкеті, начищених чоботях, обшитій «по фірмі» формі — генерал! З того часу зберігаю подароване мені Зінкевичем фото з написом російською мовою: “Лєв! Да здравствуєт творчєство!”. Василь поїхав додому, а через місяць, в листопаді, повернувся. Сіли ми за фортепіано (до того Василь танцював, а не співав). Талант його і наполегливість я вловив відразу. Пісню ми розучували довго, адже у Василя не було навичок співу. Та врешті-решт розучили і поїхали в Чернівці на запис фонограми. Звукорежисером був Василь Стріхович, який уже до цього експериментував з нашою електронною музикою і робив багато звукозаписів ансамблю «Смерічка». Наші пісні вже звучали в передачах як Українського телебачення і радіо, так і Всесоюзного. Співали ми твори Василя Михайлюка у власній інтерпретації і мої. У студії оркестр записав «мінус». Зінкевич мав співати соло, а дівчата повинні були виконувати вокальний супровід. Василь, звісно, не маючи досвіду запису у студії, не міг заспівати так, як потрібно. Стріхович запропонував мені знайти когось іншого. Я ж відразу згадав про студента медінституту Володю Івасюка, котрий на танцях у Будинку офіцерів співав мою пісню «Бажання». Володя прийшов. Маючи музичну підготовку, будучи скрипалем, він записав пісню за кілька дублів. Зінкевича у той час «заїв» гонор. Він, бідолашний, весь час ходив по коридору студії, щось мугикав, мугикав і попросив мене, щоб йому таки дозволили зробити ще один дубль. Зібравшись, на цей раз Василь заспівав краще. Коли ми згодом прослухали записи обох виконавців, виявилося, що кожен з них має свої переваги, але у Василя пісня вийшла ніжнішою. Володя був об’єктивним і не заперечував, тим більше, що Зінкевич уже був солістом «Смерічки». Потім ми поїхали в гори і зняли з цікавими кумедними пригодами кліп на записану фонограму.

— А коли і як прийшов у «Смерічку» Назарій Яремчук?

— Пригадую осінь 1969 року. Я проводив на сцені зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидів за піаніно, а навпроти мене стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню автора «Черемшини» Василя Михайлюка. Оркестр виконував написане мною аранжування, акомпануючи вокальній групі. Раптом на сцені з’явився Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Взагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» я не дозволяв, але для хлопців-курсантів, які мали іти в армію, робив виняток, тож під час перерв між заняттями вони тихенько сиділи у залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі.

Голос його мені сподобався, але у нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія в «Смерічку» і спеціально для нього написав пісню на вірш Анатолія Фартушняка «Незрівнянний світ краси». Пісня була складною для соліста-початківця. Але щоденна робота над постановкою голосу, працелюбність та ентузіазм хлопця зробили свою справу. Через місяць на Чернівецькій студії телебачення Василь Стріхович записав пісню. Назарій, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Вступивши до Чернівецького університету, Яремчук не покидав «Смерічки». Вечорами він поїздом приїжджав на репетиції у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетиції, світилися вікна, радів, що приїхав не даремно. Про це Назарій написав у своїй присвяті до мого тридцятиріччя «Вікна творчості».

Левко! В день Твого тридцятиріччя присвячую. Назар, 9.ІV.1973 р., м. Вижниця».

«Вікна творчості»

В нічному спокої —
Неспокій.
Бентежні гами в серці стукотять.
Час не для нього, спокій не для нього —
Пісні Черемошу із гір дзвінких летять.
Вливаються у вікна, що незгасно
Очима гір в гнізді мелодій
Ніч не сплять,
Весняно, літньо, зимньо і осінньо
Снагою творчого неспокою горять.
Заглянути не кожен може в вікна,
Не кожен може працю осягнути.
Роками там кувалась пісня-криця,
Щоб переможно в людях задзвеніти.
Тепер злетіла
Неповторно щира
В пориві гір до неба.
Велично, всевладно
Летить світами свіжим, гірським вітром.
Про край співає,
Рідний, незрівнянний,
І добрі люди знають,
Що горить в тих вікнах,
Хто іскри з кремню скелі креше —
Теж.
Хай сила Черемошу незборима
Без океану в нім буяє все ж.
Тож дай творцю снагу
Од сонця невичерпну
Одвічним полум’ям для рідних гір горіть,
Не падати у відчай,
Знаходить завжди силу,
Не гаснути, як зорі,
А творить.”

Частенько після пізніх репетицій Назар уночі вже не йшов додому, в село Рівня, а ночував у мене, де його гостинно зустрічала і пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Варто сказати, що не забувала про мене і Марія Даріївна, мати Назарія. Вона навіть привітала мене з наступаючим 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу у творчому становленні її сина Назарка. На жаль, це була остання її листівка-подяка. А з Назарієм вокалом я займався понад 12 років.

— Не можна не згадати фінал телефестивалів «Пєсня–71», «Пєсня–72», «Алло, ми іщєм таланти». За неймовірний успіх там своїх пісень Володимир Івасюк був вдячний перш за все «Смерічці» та Левкові Дутковському.

— На Володю Івасюка «Смерічка» мала великий вплив, захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо та невдовзі успішно вписався в «смерічковий» музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями. Московському журналу «Кругозор» у 1977 році Івасюк розповідав: “Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. В «Смерічку» я приніс свої перші пісні…” Тими піснями були: «Мила моя», «Відлуння твоїх кроків», «Червона рута», «Водограй» та інші. Володя був талановитий музикант, співак, композитор і поет, доброю і щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні мені першому. В свою чергу, я не шкодував сил над вивченням та популяризацією цих пісень зі «Смерічкою» та її солістами Назарієм Яремчуком, Марією Ісак, Мирославою Єжеленко, Василем Зінкевичем, деколи забуваючи навіть і про свої пісні. У фіналі телефестивалю «Пєсня–71» у Москві вперше на весь колишній Союз прозвучала «Червона рута» у виконанні солістів «Смерічки» Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і автора пісні Володимира Івасюка. А на «Пєсню–72» запросили «Смерічку» з моєю піснею «Незрівнянний світ краси», але я переконав музичну редакцію Центрального телебачення, що піснею року повинен стати «Водограй», оскільки він був більш популярним, отримав на Всесоюзній радіостанції «Юність» більше 3000 листів.

На телеконкурсі «Алло, ми іщєм таланти» у Москві «Смерічка» перемогла з моєю піснею «Горянка» (солісти Василь Зінкевич і Назарій Яремчук). Та й як не згадати фільм «Червона рута», де вперше з’явилася викладачка культосвітнього училища Софія Ротару. У фільмі Софія співала вперше зі «Смерічкою» мою пісню «У Карпатах ходить осінь». Тоді ніхто й не думав про те, що буде далі. Після зйомок телефільму замдиректора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Абрамович Фалік запропонував мені разом зі «Смерічкою» та Софією Ротару перейти на професійну сцену у філармонію. Та я, порадившись з учасниками «Смерічки», вирішив залишатися у Вижниці і запропонував чоловікові Софії, Анатолію Євдокименку, створити свій ансамбль і назвати його, як і телефільм, «Червона рута». Наприкінці 1971 року новостворений ВІА «Червона рута» з солісткою Софією Ротару, взявши за основу свого репертуару популярні пісні ансамблю «Смерічка», поїхав у свій перший концертний тур. Нині вважаю, що, напевно, зробив помилку, можливо, «Смерічка» з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і Софією Ротару була би неперевершеною на той час не тільки в Союзі. Але ж хто не помиляється… У творчості все може бути.

Не можу не згадати фільм естонського телебачення 1975 року під назвою «Співає «Смерічка» під керуванням Левка Дутковського», знятий на Буковині і у Косівському та Коломийському районах Івано-Франківщини. У стрічці через призму пісень «Смерічки» було показано багатогранне образотворче мистецтво народних умільців Буковини і Гуцульщини. Телефільм Центральне телебачення демонструвало лише раз, а в рідній Україні він був заборонений та знятий з телеефіру. На щастя, естонці спромоглися продати його в 16 країн світу. У нас залишилась вже перероблена копія, яка навіть тепер ще повністю не транслювалась (?!)…

Після зйомок цього фільму почались чергові цькування. Нас постійно «розбирали» і критикували на партзборах, хоча ми не були членами партії, створювали для нас певні творчі «умови» і т. ін. Довелося покинути філармонію і «Смерічку». Першим пішов Василь Зінкевич і почав працювати в ансамблі «Світязь». Назарію запропонували житло, і він повернувся у філармонію, а я став звукорежисером на Чернівецькому телебаченні.

— Ви досягли значних успіхів і в звукозаписі?

— На Чернівецькому телебаченні пропрацював до 1979 року. Робив звукозаписи ансамблів «Смерічка», «Червона рута», «Жива вода», «Беркут», «Гуцулочка», співаків Назарія Яремчука, Софії Ротару, записував фонограми до нових пісень Володимира Івасюка і робив записи його авторського виконання. Виготовляв фонограми на замовлення Центрального телебачення та Всесоюзної фірми грамзапису «Мелодія». Якось 1973 року прийшов до мене на пробний звукозапис юний студент музучилища Павло Дворський, і я порекомендував його Пінхасу Фаліку для роботи у Чернівецькій філармонії…

— А що ж ваше дитя, «Смерічка», робило без вас?

— «Смерічка» за ці роки дуже занепала, втратила популярність. Назарій усе робив, щоб повернути мене в колектив, і таки вмовив. У 1979 році ми відродили «Смерічку». В колектив прийшли нові музиканти. Солістами стали львів’янин Віктор Морозов та Павло Дворський. Ми знову здивували глядача новими піснями, світло-лазерним оформленням (до слова, ми його мали одними з перших у Союзі). Алла Дутковська знову здивувала усіх оригінальними вирішеннями концертних костюмів. До нас повернулися Всесоюзна популярність, супераншлаги, часті виступи в Москві, Ленінграді, в Прибалтиці, за кордоном. Та, «дякуючи» партійним функціонерам і їхнім інтригам, у нас виникали різні колізії і непорозуміння. Одного разу, коли Назарій у новій концертній програмі на Українському телебаченні заспівав ще й рок-н-рол у чорній декольтованій сорочці з абстрактно вишитими золотистими зірками (костюм Алли Дутковської), ця «вольность» переповнила чашу терпіння начальства. За вказівкою ЦК Компартії України відбулися закриті партійні збори на телебаченні, мене звинувачували у «націоналізмі». Уявляєте, місцева художня рада заставляла співати «Смерічку» пісні з репертуару популярних російських колективів, а коли ми приїжджали на телебачення в Москву, редактори музичних телепередач неодмінно казали мені: “Нам ці пісні не потрібні, співайте краще свої українські, карпатські”. Почалось цькування «Смерічки», і доля «нєуправляємого» та безпартійного Дутковського була вирішена.

1982 року я покинув свій колектив назавжди. «Смерічкою», вступивши до лав КПРС, почав керувати Назарій Яремчук. Склад «Смерічки» постійно змінювався, поступово вона перетворилась на групу, яка акомпанувала Назарію. Мені довелося створити при філармонії свій колектив, де солістом був ще не відомий тоді широкому загалові талановитий Іво Бобул. У 1983 році «Мелодія» випустила мій авторський диск з піснями, написаними спеціально для Бобула, серед яких — «Зоряна ніч» і «Якщо любиш, кохай» на вірші видатного українського поета Михайла Ткача.

— Усіляке трапляється в житті, але ви, перебуваючи весь час у тіні, все ж маєте повне право бути щасливим від зробленого.

— Надто важко було в ті часи пройти щаблі слави, особливо коли це все заважало державі. Популярність була шалена. Наприклад, в естонському Таллінні переаншлаги, концерт перед 40-тисячною публікою на Співочому полі і в цей же день — концерт у Палаці спорту, де яблуку ніде впасти. У Львові — більше 50 концертів, по три в день, побиті вхідні скляні двері філармонії… У білоруському Гомелі після концерту на стадіоні військові підрозділи оточили автобус зі «Смерічкою», щоби артистів не розчавили фани. В казахській Алма-Аті ми мали два тижні по три концерти в день, і не можна було знайти зайвого квитка. Після концерту десятки зворушених глядачів зі сльозами на очах підходили до нас з єдиним бажанням — доторкнутись до кожного смерічанина. Супераншлаги у Палаці спорту Мінська — по два концерти щодня, протягом тижня звукоапаратуру для концертів ставили дружні нам «Пєсняри». Переаншлаги у Московській кіноконцертній залі «Росія» у Лужниках… Мені в ті часи казали, що популярними можуть бути тільки Леонід Ілліч Брежнєв і комуністична партія, а не «Смерічка», що всі наші здобутки — це заслуги партії.

Були часи, коли все чинилося для того, щоб я нічого не робив. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя — ми б зробили набагато більше. Василь з Назарієм у дуеті були незамінні, один одного доповнювали. Назар до «Смерічки» хоч якийсь час співав у хорі, а Василь взагалі не мав уявлення про спів. Те, що Зінкевич зробив за своє життя у вокалі, — приклад для всіх співаків у працелюбності для самоутвердження. За це низько схиляю перед ним голову. Те, що я був завжди в тіні, сприймаю спокійно, по-філософськи. Я завжди щиро радів успіхам своїх друзів. Найбільшою насолодою для мене було — спостерігати, як поставлену мною музично і режисерськи концертну програму «Смерічки» захоплено і щиро, зі сльозами на очах, сприймав глядач…

Звання заслуженого артиста я отримав пізніше від своїх учнів Зінкевича і Яремчука. І народним став набагато пізніше від них, лише два роки тому. Тренери завжди за кулісами, в тіні. Тим більше, що нагороди і регалії мене ніколи не цікавили.

Швидко плине час, але я завжди відчуваю відсутність Назарія Яремчука, Володі Івасюка… Їх не замінить ніхто. Як ніхто не замінить дуету ЯремчукЗінкевич. З ностальгією згадую ті незабутні часи. Те, що колись творив, — уже історія, легенда, приємний спогад, найкращі роки життя, молодість і… моя та наша «Смерічка».

Липень 1999 р., м. Чернівці

Михайло Маслій

Журнал «Своя музика» №1(2)

2008