Статті та есе

Галина Івасюк: «Володя працював як віл»
Композитор сам писав десятки партитур для фестивалю у Сопоті, а поетів доводив до творчого виснаження

4 березня Володимирові Івасюкові сповнилося б шістдесят. Багато розмов й досі точиться про те, чому не стало митця.

Володимир Івасюк

Хтось вкриває його образ глянцем і позолотою, хтось намагається, навпаки, очорнити, применшити вартість його здобутків. Однак те, що зробив Івасюк за 30 років свого життя, вражає: понад сто пісень, десятки з яких стали популярними або ж, як кажуть у наш час, хітами. Десятки партитур, поезія і навіть… малярство. Володимир Івасюк, попри молодість, залишив чималий творчий спадок.

Як вдалося митцеві зробити так багато, у чому секрет його наснаги, успіху? Із таким запитанням кореспондент «Експресу» звернувся до людини з найближчого кола композитора — сестри Галини Івасюк-Криси.

На скрипці — щодня

— Галино Михайлівно, звідки у Володимира була така снага до роботи?

— Працювати навчили нас батьки. Володя навчався гри на скрипці та фортепіано з 5 років, а це — велика праця дитини, слід грати щодня. Проте батьки нас не силували, ми просто бачили, як багато вони самі працюють, тож і хотіли бути до них подібними. Батько ніколи не вживав лайку і не пригнічував нашу особистість. Вони з мамою виховали в нас любов до книжки, поезії, літератури. Тож Володя змалку мав пошанівок до творчої праці.

У молоді літа наш тато працював у двох школах, а ночі проводив за друкарською машинкою, багато сидів у бібліотеках, мав феноменальну працездатність. Володя в нього вдався — він був дуже прискіпливий до своїх творів, багато разів щось змінював, удосконалював, виконував їх нам із сестрою. Для нього багато важила наша думка. Тоді він знову щось переробляв. Був безжалісний і до себе, і до тих, із ким працював.

Поети, які писали вірші для Володиних пісень, нарікали й жалілися, мовляв, уже виснажені, не маємо сили! Невідомо, що він від нас іще хоче, не залишив живого місця від твору! Але потім усі чули результат і розуміли, що це — прекрасно. Володимир поставив дуже високу планку і багато працював, щоб її втримати, зібрав найкращих поетів, виконавців. І справді на ті часи його твори були чимось надзвичайним для української популярної музики. Якщо він був таким вимогливим до поетів, то можете уявити, що він робив зі своїми нотами!

Із Ротару і Зінкевичем — нерозлийвода

— Кажуть, ваш брат працював переважно поночі.

— Загалом усі Івасюки — сови, але Володя писав і вранці, і вдень чи увечері. Коли ж випадало працювати вночі, то відсипався. Загалом, він виплескував на папір сильні емоції, почуття будь-де, не зважаючи на обставини. Завжди мав із собою все, що потрібно для творчості: нотний папір, ручки, гумку. Наприклад, «Два перстені» написав на узбережжі Чорного моря навіть без інструмента — на слух. А якось, коли треба було терміново зробити партитури, він розписував їх просто в поїзді.

Коли спадала якась думка чи поетичний рядок, міг занотувати її на якомусь клаптику паперу. Однак, коли робив ноти для великих симфонічних оркестрів, які складаються з 50–60 осіб, сам писав усі партитури і намагався зробити це якнайкрасивіше. Тоді не було сучасної техніки, ноти писали вручну, тож Володя докладав титанічних зусиль, щоб кожен музикант, беручи в руки ноти, мав естетичне задоволення і від їх оформлення. Він казав, що прагне до австрійських зразків каліграфії, а коли сам не встигав написати всі партитури, то віддавав їх професійному переписувачу з Оперного театру, за що додатково платив зі своєї кишені.

Коли разом із Софією Ротару їздив на пісенний фестиваль до Сопота, то й для тамтешнього оркестру власноруч зробив 60 партитур. А це — титанічна праця!

— Бувало таке, що брат виганяв вас із кімнати, мовляв, «не заважайте, у мене натхнення»?

— Не було в нього такої потреби. По-перше, коли працював, то був такий зосереджений, що не помічав нічого й нікого довкола. Та й не виникало такої потреби. Ми з дитинства були привчені до того, що коли батько працює, йому не можна заважати. Так само ми із сестрою Оксаною намагалися не гомоніти, коли Володимир музикував за фортепіано.

Якось я кажу Володі: «Зроби те-то», а він мені — «Так-так», я нагадую, а він знову — «Ага». А потім я сама все зробила і навіть собі дорікнула: хіба ж можна його відволікати від роботи? Я не маю жодного права його турбувати цими дрібницями!

Цікаво, що й сусіди і в Чернівцях, і у Львові нам траплялися дуже чуйні. У Чернівцях у нас була дуже висока брама з гарною акустикою, тож Володя тренувався там грати свої твори. І ніхто із сусідів не висловлював йому через це ніяких претензій, навпаки, їм подобалися такі імпровізовані концерти.

— А що найбільше надихало вашого брата?

— Надихала його поезія, природа, музика, Карпати, море. Він міг годинами слухати музику. У нашій родині дуже добре знали виконавців італійської школи бельканто. Ми слухали й популярну музику — Тома Джонса, Карела Гота, Шарля Азнавура, а з українських виконавців — Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка. Із Сергієм Захаровим Володимир товаришував, шкода, що доля цього виконавця склалася трагічно. Із Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем та Софією Ротару Володя взагалі був нерозлийвода.

Якось вони з поетом Валерієм Громцевим написали пісню «Жовтий лист» на пляжі в Чернівцях. Просто бавилися: брат писав поезію, а Валерій — музику.

Борщ і кулеша

— А чи мав Володя якісь звички, коли працював?

— Горнятко кави і цигарка — то святе було… У брата були проблеми з меблями, бо за радянських часів вони були страшенно незручними. Тож він сам собі спроектував гарнітур, за яким зручно працювалося б. Усі креслення зробив, і йому виготовили меблі на Чернівецькій фабриці.

У «стінці» було місце для програвача, магнітофона, ніша для фортепіано, відкидний столик, за яким можна було б писати, а також спеціальні лампи з нахилом, невеличка бібліотека, телевізор… Тепер усе це — у чернівецькому музеї мого брата.

— А чим він поновлював сили після виснажливої праці?

— Після роботи, звичайно, Володя відсипався і змінював вид діяльності. Дуже любив піти в Оперу, поспілкуватися з колегами, художниками.

Івасюки люблять поїсти, тож і Володя не виглядав худеньким. Любив, як і всі ми, борщ, кулешу, фасольки всіх видів, м’ясне, холодець… У нас була здорова красива нормальна їжа, так, як харчуються українці. Споживали також багато фруктів, овочів, салатів. А коли жили на Буковині — ласували ще й молоденьким козеням або баранчиком. Це така смакота!

Петро Яценко

Газета «Експрес»

2009