Статті та есе

Сестра Володимира Івасюка Галина: «Ніколи не вірила у самогубство Володі»

У залі краєзнавчого музею — ніде яблуку впасти. У багатьох чоловіків у руках квіти, жінки розчулено прикладають до очей хустинки. І у принишклій тиші з магнітофонної плівки лине його неповторний голос. Голос Володі Івасюка… У суботу, 7 березня, у Тернополі згадували автора незабутньої «Червоної рути». Сестра композитора Галина та її чоловік Любомир Криса репрезентували у нашому місті нещодавно видану книгу-фотоальбом «Володимир Івасюк. Вернись із спогадів…».

«Забагато Івасюка не буває…»

Презентація фотоальбому та виставка у Тернополі

— На жаль, чомусь так сталося, що повноцінно відвідати Тернопіль Володимиру Івасюку так і не вдалося — у нашому місті він бував хіба що проїздом, — зазначив відомий тернопільський журналіст, знавець і поціновувач мистецтва Михайло Маслій, завдяки якому, власне, і відбувся вечір-зустріч з рідними славетного композитора. — Хоча не можна сказати, що Тернопіль абсолютно недотичний до життя і творчості Володимира Івасюка: нині тут живуть і працюють талановиті люди, які допомогли йому відбутися як митцю, є багато учнів його батька, обдарованого письменника та викладача Чернівецького університету Михайла Івасюка, а сам Володя часто їздив у село Касперівці Заліщицького району, захоплювався красою тамтешньої природи… Приблизно через півроку побачить світ написана мною книга — енциклопедія «Золотий вік української естради», яка охоплює творчі біографії 140 видатних митців нашого краю. У ній зібраний унікальний матеріал, за яким Олександр Злотник уже нині читає лекції у вузах України. Чи не найбільший розділ присвячений саме Володимиру Івасюку. І коли кажуть, що це, можливо, забагато, я відповідаю: «Забагато Івасюка не буває! Люди, хіба ж він винен, що зробив так багато?! Я вдячний Богу і долі, що звела мене з цією надзвичайно дружньою родиною Івасюків. Дяка їм, що знайшли час, аби завітати до Тернополя, і разом з ними до нашого міста нині повертається і Володимир Івасюк — у спалахах спогадів і фотознімків, а ще — у світлих згадках рідних та друзів…

Нині пам’ять про Володимира Івасюка зберігають дві його сестри: Галина Івасюк-Криса, молодша за свого знаменитого брата на два роки, та Оксана Івасюк-Павлюк — на одинадцять років. Пані Галина — лікар-невропатолог, разом із чоловіком, відомим фотографом Любомиром Крисою, живуть та працюють у Львові, мають двох дітей — доньку Софію, сина Володимира та дворічну онуку Соломію. Очікувалося, що до Тернополя завітають обидві сестри композитора, проте пані Оксана із чоловіком Віктором, захворівши, залишилися у рідних Чернівцях, і на тернопільську зустріч прибула лише пані Галина з чоловіком Любомиром. Пан Любомир розпочав зустріч розповіддю про нещодавно виданий фотоальбом «Володимир Івасюк. Вернись із спогадів…», ініціатором видання якого став він сам.

«Володю прославили б не лише його пісні, а й його полотна…»

Презентація фотоальбому та виставка у Тернополі

Любомир Криса був і другом Івасюка, і водночас членом його родини.

— Ми з Володею часто гуляли разом, їздили в Карпати, фотографували, за порівняно недовгий час дуже прив’язалися один до одного. Потім я познайомився з Володиною сестрою Галею, ми побралися, і так я став родичем Івасюка. Бог виділив нам на дружбу сім років…

Коли Володі не стало, то був важкий час і, звичайно, я не міг думати про якийсь альбом, хоча я й думав тоді, але то було нереально, — розповів під час презентації Любомир Криса.

І вже реально приступити до роботи пан Любомир зміг лише у останнє десятиліття. Книга народжувалася двічі. На початку 90-х років вона вже була готова до друку. Та несподівано для її автора збанкрутувала фірма, яка взялася за видавництво альбому. Разом з крахом видавництва була втрачена й левова частка напрацьованого матеріалу, і це стало неабияким шоком для автора. Було прикро й боляче. Але Любомир Криса продовжив працювати, день у день ретельно добираючи тексти та ілюстрації. Робота над виданням тривала п’ять років. Інколи припинялася. Тоді Любомир ходив на цвинтар, «говорив» із Володею. Може, то допомагало… Зізнається, що не дав би собі ради без дружини та її сестри: «Я знав Володю лише сім років, а вони — все життя… Допомагали мені розшифровувати фотографії, впізнавали людей».

— Мені надзвичайно приємно, що вийшла ця книжка, — долучається до розмови Галина Івасюк-Криса. — Любомир плекав цей альбом як дитину: трепетно, дуже уважно, дуже ретельно, збираючи по краплинах ті матеріали, які де є. Але, коли добирали фотографії, мені було дуже тяжко, бо накривали спогади про прекрасні роки нашого з братом щасливого дитинства і безтурботної юності. Ми є — а його нема…

Унаслідок цієї копіткої праці постала 360-сторінкова повноколірна книга-альбом «Вернись із спогадів», зі сторінок якої фотоспалахами та розповідями сучасників виринають фрагменти життя незрівнянного пісняра.

Видання і справді унікальне. Обсяг роботи вражає. У збірнику — понад 800 світлин. Тут і маленьке буковинське містечко Кіцмань, де народився Володя і де минуло його дитинство, і Чернівці, де майбутній композитор вчився на лікаря, і Львів, де Володимир Івасюк злетів на крилах всесоюзної слави і де його, 30-річного, наздогнала смерть… Більшість світлин — із родинного архіву Івасюків, що його ретельно збирав і зберіг батько композитора. Значна частина їх — роботи самого Володимира, який дуже любив фотографувати й майже ніколи не розлучався з фотоапаратом. За словами Любомира Криси, «Володя сам створив свою фотоісторію».

Фотографії вплетені в уривки з книжки «Монологи перед обличчям сина», автор якої — батько Володимира Михайло Григорович, що на 16 років пережив первістка і до кінця життя так і не оговтався від горя й нестерпного болю, які й намагався перелити в рядки «Монологів». У альбомі також уміщено спогади сестер Оксани і Галі «Наш брат», листи Володимира до родини і репродукції його мистецьких спроб — надзвичайно цікавий розділ, де Володимир Івасюк постає як художник-живописець. Ця сторінка його творчості мало відома навіть його сучасникам. Проте, на думку пана Любомира, «невідомо, що принесло б йому більшу славу, якби він дожив до наших днів, — його пісні чи полотна».

Володимир Івасюк очима сестри

Презентація фотоальбому та виставка у Тернополі

— Ми довго шукали назву для видання й зупинилися на «Вернись із спогадів…», — ніби резюмує пані Галина. — Ми дуже хотіли, щоби Володя повернувся, і він повернувся.

Що ще можна додати після таких слів? Пані Галина дуже неохоче говорить про загибель брата. Зате її обличчя яснішає, коли пригадує їх колишнє життя.

Вони все життя були нерозлучні. І Галя йшла за братом — музична школа, школа, Чернівецький медичний інститут. Володя завжди всюди брав її з собою. Разом їздили відпочивати в Крим, Бердянськ, на Сопотський фестиваль у Польщу. Галина Михайлівна зізнається: «З раннього дитинства ми були не лише братом і сестрою, а щирими друзями, що йшли пліч-о-пліч майже три десятиріччя. Та доброту й лагідність Володя проявляв не тільки у взаєминах зі мною — усі товариші любили його за благородство, простоту й готовність допомогти у скрутну хвилину.

Ви запитуєте, яким він був?.. Для мене він завжди був і залишається старшим братом, добрим другом — завжди простим і надзвичайно довірливим. Був веселий, активний, щасливий хлопець. До того ж змалечку був працелюбним. Навчився грати на скрипці, фортеп’яно і водночас добре вчився у школі, а це є велика праця. І ця праця тривала протягом усього його життя. До 30 років він написав понад сто пісень. В ансамблі пісні і танцю був першою скрипкою і керівником оркестру, а ще сольні виступи… Дуже любив подорожувати і при цьому збирав фольклор. Володя був романтиком, він до безтями любив гори. Багато разів ходив у походи в рідні Карпати і частенько брав із собою нас з Оксаною. Саме там, у горах, у походах із друзями на наших очах народилося безліч його пісень — «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Водограй». Я дуже любила свого старшого брата, пишалася ним по-справжньому. Досі не можу спокійно згадувати той страшний квітень…»

Пані Галина особливо важко пережила загибель брата, адже у той час, коли він зник, вона саме чекала дитину. «Не пам’ятаю, як пережила увесь той жах… Уже тоді почали висловлювати найдикіші припущення — мовляв, Володя був не то алкоголіком, не то наркоманом, нас переслідувало КҐБ, вдавалися до різних провокацій. І нині мені надзвичайно образливо читати огульні коментарі в пресі його «нібито друзів», дивитися фільми, побудовані на спекуляціях навколо його смерті. Деякі люди, які, може, крім «Червоної рути», більше не спроможні назвати жоден твір Івасюка, схиляються до думки про його самогубство. Мене часто запитують, чи є у мене свої версії щодо загибелі Володі, я відповідаю: щодо версій — усе це дуже суб’єктивно, але я ніколи не вірила у самогубство свого брата…»

Оля Сагаль

Газета «Нова Тернопільська газета» №9

2009