Статті та есе

Володимир Івасюк: «Кожен твір породжує у мені болісно-солодкий дрож, і той дрож робить серце здатним чинити добро»
4 березня одному із засновників та фундаторів сучасної української естради композитору Володимирові Івасюку виповнилося б 60 років

Пісні Володимира Івасюка, які вже стали класикою української естради, абсолютно не видаються архаїкою — ні за мелодіями, ні за текстами, ні за звучанням, ні за духом. Вони пройшли перевірку часом, а це свідчить, що будуть вічними, як і фольклор загалом.

Зйомки «Алло, ми шукаємо таланти!»

Розвиток подій навколо його генія був дуже хвилеподібним — від замовчування до загального визнання. Він був первістком у родині Михайла та Софії Івасюків, дитям великого кохання. Народився 4 березня 1949-го у містечку Кіцмані на Буковині — у краю, де століттями перехрещувалися кілька культур і звучали українські, єврейські, румунські пісні. «Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик — то цемент, який перетворює родину на моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве у наших взаєминах, щоб не заважало творити з цього безпорадного крикуна Людину» — так починається один із розділів книжки Михайла Григоровича Івасюка «Монолог перед обличчям сина». Для нього, людини, яка пройшла сталінські табори, народження дитини знаменувало початок нового, щасливого життя. Хлопчика назвали Володимиром — на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Самійленка.

У двомісячного Володьки з’явилася няня Міля. «Своєї сім’ї вона не мала, 45 років доглядала за нами, — розповідає Галина Івасюк, старша Володина сестра.

— Мама працювала вчителькою російської й української мов. Вечорами перевіряла купи зошитів. Тато був учителем французької, знав шість іноземних мов. Він вважав, що мама повинна більше присвячувати часу дітям і менше — хатній роботі. Але часу не мали обоє».

Вже на третьому році Володя проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році Михайло Івасюк разом з іншими жителями Кіцманя добивається, аби у містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє у підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. Коли Володі виповнилося 12 років, на свій гонорар за роман «Червоні троянди» тато купив йому старий австрійський рояль.

У 1956-му хлопчина пішов у перший клас середньої школи. Чи не відразу Володя проявив неабиякі нахили до гри на скрипці. За це отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку. А після закінчення шостого класу Володя вступає до Київської музичної школи для обдарованих дітей імені М. Лисенка.

Працьовитість Володі вражала всіх: і рідних, і знайомих. З Києва приїжджав додому з чорною від скрипки шиєю: грав по шість–сім годин на добу. Друзі порівнювали Івасюка за його здатність безперервно працювати з… електростанцією. Навчання і виснажлива робота над собою, проживання у гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка, і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання у середній та музичній школі з класу фортепіано.

Як Івасюк «демонтував» пам’ятник Леніну

У 1964-му Володя створює у школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, де його теж помічають… Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. Йому, одному з небагатьох, «світила» золота медаль, якби не прикрий випадок. Івасюк із друзями гуляли парком, і хтось із них вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Коли ж хлопці полізли знімати картуза, незакріплений вождь раптом упав із постаменту й розбився. Усі потрапляють до міліції, а невдовзі відкривають «справу Володимира Івасюка» і постає питання про виключення його із комсомолу, вигнання зі школи. Зрештою, скандал «зам’яли», але в атестаті з’явилися «четвірки» з історії СССР та суспільствознавства. Стати студентом йому тоді не судилося: хтось повідомив про «справу»… Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні.

Через рік за рекомендацією «Легмашу» вступає до Чернівецького медінституту. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», у камерний оркестр медінституту. Попри все те Володя ніколи не забував про сім’ю, був надзвичайно добрим сином, чуйним братом.

Купання у славі…

У новорічну ніч 1967-го у Вижниці народився ВІА «Смерічка» Левка Дутковського. Репетиції ансамблю у місцевому будинку культури тривали до другої години ночі. Якось на одному з таких вечірніх зібрань з’явився юний Володимир Івасюк, який привіз показати Левкові свої твори. Отак почалася їхня співпраця. У «Смерічці» Володимира називали на французький манер — Вольдемаром, тому що він непогано знав французьку мову і любив Джо Дассена та Жерара Філіппа.

Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля — руту-м’яту, але саме «Червоній руті» Івасюка судилось полонити стільки сердець своїми ліричністю та романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» у передачі Українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної телеглядацької аудиторії постали чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

«У цей день пополудні Чернівецька телестудія вийшла з прямою трансляцією на Україну передачі «Камертон доброго настрою», — розповідає Олена Кузнєцова. — На велике щастя, той запис зберігся у фондах телебачення. Що робилося, коли ми заспівали з Володею Івасюком! Як потім з’ясувалося, усі ті, хто був присутній на Театральній площі Чернівців, а також усі телеглядачі цієї передачі стали очевидцями народження рідкісного таланту 21-річного хлопця».

«Купання у славі дає можливість бути жорстоким, вибагливим, вередливим, прагматичним. І бути серйозним і відповідальним, що завжди вирізняло Івасюків, — каже молодша сестра Володі Оксана. — У 21 рік слава «Червоної рути» могла затьмарити все. Володя міг більше нічого не написати. Але він зміг дотримуватися відповідальності після популярності. Йому треба було вчитися у консерваторії, відмовитися від медицини і малювання, писання віршів і виконання власних пісень. Композитор не міг бути на всі руки майстром, треба було у чомусь собі відмовити».

Якось Михайло Григорович запитав сина: «Нащо ти пишеш свої композиції? Що вони тобі дають?». Юний композитор відповів батькові: «Кожен мій твір, татку, породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро».

«Звичайно, Володя працював над «Червоною рутою», як і над усіма іншими, цілком самостійно, — згадував батько композитора. — Писалося йому важко, буквально кожен рядок вистражданий».

Яке ж то щастя, що рукописи шедеврів нетлінні! Пісні Івасюка перемагають на багатьох конкурсах у СРСР та за кордоном, пізніше виходить диск-гігант, їх беруть до репертуару провідні українські співаки, співають від Камчатки до Чорного моря.

Але тут виникає одна проблема: автор — не член Спілки композиторів, у нього навіть немає композиторської освіти. Продовжуючи навчатися в медичному інституті, Івасюк вступає на підготовчий курс композиторського факультету консерваторії у клас Анатолія Кос-Анатольського.

«Він міг би бути першим і у світі»

Навесні 1972 року починається новий період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого курсу композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія: його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання молдавських народних пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974-му з «Водограєм» стане лауреатом Міжнародного конкурсу естрадної пісні «Сопот–74». Саме тоді вперше на цьому конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.

«Володя був моїм композитором, — визнає Софія Ротару. — Всі пісні, які він писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю, і хтось просто торкнувся струн моєї душі, й вони зазвучали».

Йому й далі надходять листи з найвіддаленіших містечок і сіл СССР — усі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975-му пише музику до спектаклю за романом Олеся Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім… згоріли декорації до вистави.

«Чудово пам’ятаю той час. 1972-ий рік. Боже, який то був незабутній період! У Чернівецькому держуніверситеті знімав передачу, яку дуже любив, — «Алло, ми шукаємо таланти!», — каже популярний телеведучий Олександр Масляков. — Достеменно пам’ятаю все і всіх: колоритний фольклор, пісні, костюми, танці, оптимізм. «Смерічка» початку 1970-их років була найпопулярнішим ансамблем у Радянському Союзі, а Володя Івасюк — улюбленим композитором молоді, він був надзвичайно музикальною, світлою людиною. З ним було легко у спілкуванні. Пригадую момент увімкнення прямої трансляції передачі з Чернівців на всю державу, коли аж на 20 хвилин було зміщено основну партійну програму «Врємя». Взагалі-то, таке було немислимим у ті часи. Нам дали можливість попрацювати до завершення передачі. Якщо б це був якийсь партійний захід, скажімо, репортаж з чергового з’їзду КПРС, то ще можна було б якось зрозуміти. А тут — музична передача».

«Мені видається, що з ним у нас були споріднені душі: як композитора, так і людини, — згадував про Івасюка його білоруський побратим Володимир Мулявін. — «Пєсняри» були першими виконавцями пісні «У долі своя весна» (вірш Юрія Рибчинського), згодом її успішно заспівала Соня Ротару на Сопотському фестивалі 1977 року. Володя міг легенько працювати в будь-якому жанрі».

«Ще на початку 1970-их я також співав «Червону руту», — говорить Вахтанг Кікабідзе. — Слова її знаю від початку до кінця. Ця пісня вибухнула на всесоюзній естраді 1971-го. Чую подумки її у виконанні «Орери» уже стільки десятиліть. А все почалося з того, що «Червону руту» Володі Івасюка співали чи не в усіх грузинських ресторанах, вона лунала ледь не з кожної грузинської кватирки. Як же міг її не заспівати? Пісня стала хітом номер один відразу після виконання її на Центральному телебаченні вашими гуцулами Назаром Яремчуком і Василем Зінкевичем з ансамблю «Смерічка» (вони були у гарному національному вбранні і співали божественно) і самим Володею Івасюком. Це вже пізніше хтось мені сказав, що Івасюк заспівав чисто випадково, тому був одягнутий офіційно. Хтось попросив його допомогти хлопцям-колегам, які не мали музичної освіти і вперше вийшли на такий рівень. «Рута» пішла у народ досить швидко, усіма можливими засобами. Мені хтось приніс її у запису на магнітофонній стрічці. «Орера» зробила своє аранжування і співала її кожного разу, коли проходили Дні культури України в Грузії».

«У цей час, в 1970-ті роки, я був рок-н-рольним співаком і в такому стилі зробив «Червону руту», яка в першооснові і в задумі Івасюка була фольклорною, — пригадує болгарський співак Бісер Кіров. — Якщо в пісні мелодія і слова прекрасні, вона може бути заспіваною від душі кожним. І навіть в різних стилях. На найновішому моєму компакті є цей запис, і я пишаюся цим».

А ось які прекрасні слова належать казахській співачці Розі Римбаєвій: «Ваша країна надзвичайно красива, зі своєю багатою історією. Для нас, азіатів, Україна асоціюється з центром Європи і центром культури. Лише тепер починаю розуміти, чому пісенні шлягери всіма мовами популярні. Адже я ще школяркою стільки пісень співала з репертуару Соні Ротару. Мені не пощастило бути знайомою з вашим Володимиром Івасюком, але свого часу я пропагувала «Червону руту» і «Водограй» в Азії».

Найкращі спогади про ті незабутні часи й у Михайла Шуфутинського: «Багато років тому навіть виконував українські шлягери: «Червону руту» Володі Івасюка та «Черемшину» Василя Михайлюка. Був період нечуваного злету української пісні, їх співав весь Союз. У 1970-х в будь-якому нічному клубі, ресторані, кафе, на танцях вони звучали… Такі шедеври житимуть вічно».

Вдячна Володимиру Івасюкові й молдавська співачка Надія Чепрага: «І я співала «Червону руту». Ми з Володею були знайомі, правда, бачилися зрідка, в основному на новорічних зйомках. Розмови були про те, що Володя перегляне свій «загашник» і щось підбере для мене, але… не судилося. Хоч Івасюка й досі вважаю геніально обдарованою і безмежно талановитою людиною, якій вдалося випередити час, і тому його пісні звучатимуть завжди».

Поруч з всенародною любов’ю свою «увагу» демонструвала й «рідна» Комуністична партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву для вступу у члени КПСС, мовляв, так йому буде легше. Громадське життя триває.

На відміну від зірок сучасної естради, Володя Івасюк ходив без охорони. Багато хто міг зупинити його серед міста, поцікавитись, над чим працює, і навіть запросити на каву. Разом з тим, його високу професійність шанували скрізь. Молодий композитор з України шокував столичну богему не лише унікальними мелодіями та їх аранжуванням, а й панським, у кращому розумінні цього слова, ставленням до колег: після прем’єри пісні запрошував усіх музикантів на фуршет, дякував їм за виконання. Кликали працювати до Москви — відмовився. Замислився хіба над пропозицією переїхати до Києва, ближче до естрадно-симфонічного оркестру Українського телебачення і радіо.

У 1978-му Володя перемагає на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хару». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені М. Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє у число претендентів на премію імені Миколи Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому, навесні 1979-го. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні брюховицького лісу, недалеко від Львова…

Скорботний травень

Той травень назавжди ввійде в історію місяцем скорботи, туги за Володею, який так рано попрощався з білим світом, і місяцем нашого національного сорому — композитора вже після смерті почали шельмувати, називати п’яницею і навіть божевільним. Тепер не хочеться й згадувати, що травень 1979-го був сонячно теплим, буйнолистим і рожевоквітним. Але природа, вічна матінка природа, не усвідомлювала, яка трагедія спіткала співучу Україну — не стало її соловейка.

«Цікаво, що в той момент, коли пропав Івасюк, мене пізньої весни 1979 року познайомили з Білозіром, і пісенна творчість продовжилася… — каже львівський поет Богдан Стельмах. — Було б дуже цікаво, як би жили і творили разом Білозір та Івасюк, якою б стежкою йшли, як би це відобразилося в національній пісні і додалося до неї?..»

«Я частенько їздив у Чернівці у 1970-х, потім до Львова до Володі, — додає поет-пісняр Юрій Рибчинський. — Івасюк не раз записувався у студіях Києва. Тут мав своїх друзів. Шкодую, що ми так мало написали. Як і всі молоді люди, думали, що як не сьогодні, то завтра чи післязавтра напишемо щось; адже часу попереду так багато, чого поспішати. Якщо казати відверто, ми більше займалися не творчістю, а розмовами, розвагами, як нормальні молоді люди. То був час золотої юності, пов’язаний з коханням, розвагами — найкращі роки. 1986 року я написав вірш «Пам’яті Володимира Івасюка», який став піснею на прохання Назарія Яремчука, незадовго до його смерті. Мелодію створив Геннадій Татарченко.»

В терновому вінку мелодій
Навіщо йдеш у небеса?
На кого кидаєш, на кого
Пісенний наш осінній сад?

Зайдеться мати в дикій тузі,
І сивим левом стане Львів.
На кого кидаєш ти друзів
І потаємних ворогів?

Пішов у синє небо він —
Мій брат по долі і по крові,
І стогне дзвін, сумує дзвін
В душі, і в музиці, і в слові.

Без тебе не квітує квітень,
Без тебе літо — як зима.
Скажи мені, на тому світі
Є Україна чи нема?..

«Не буде перебільшенням твердити, що пісні Володимира Івасюка — це справді посібник, школа для кожного співака, — вважає Василь Зінкевич. — Це — самого серця музика. Десятки виконавців зростали з Івасюковою музикою, і я вдячний долі, що вчився співати і став співаком на його піснях. І вже з висоти власного досвіду можу впевнено сказати, що Володя мав рацію, коли говорив, що співати пісню — замало просто співати ноти. Пісню треба співати серцем, розумом і, безперечно, своєю позицією — в житті, в творчості. Ми з його піснями — молоді. Він сам мав прекрасний голос, натхненно й гарно співав. Він любив своїх виконавців, своїх співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставились до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітками. Його зоря пломеніє нам сьогодні. Її бачитимуть, її теплом зігріватимуться, на це світло будуть іти і наші нащадки».

Михайло Маслій

Газета «Свобода» №№18, 19

2009