Статті та есе

Володимир Івасюк: мелодія болю. Автор «Червоної рути» — у спогадах друзів

У 1968 році він написав «Червону руту» та «Водограй». Відтоді його пісні тріумфували на багатьох конкурсах і за кордоном, звучали від Камчатки до Чорного моря. Йому б жити та жити… Але вранці 24 квітня 1979-го 30-річний композитор, як і зазвичай, поспішав до консерваторії, а додому вже… не повернувся. Його скалічене тіло знайшли у Брюховицькому лісі, що під Львовом. За офіційною версією, Івасюк наклав на себе руки. Одначе ні обставин, ні причин його смерті досі не з’ясовано. Впродовж кількох останніх місяців ЗМІ виявляють надзвичайну увагу до особи Івасюка. На це є дві причини. Перша — поновлення Генеральною прокуратурою розслідування причин трагічної смерті автора «Червоної рути». Друга — ювілей композитора, якому четвертого березня виповнилося б 60 років. Днями Віктор Ющенко підписав указ про присвоєння Володимиру Івасюку звання «Герой України».

У мистецьких колах Львова є люди, котрі добре знали композитора. Це редактор музичного мовлення Львівської обласної телерадіокомпанії Любов Козак, яка створила на ЛТБ і першу, і останню прижиттєві програми про Володимира Івасюка, та народний артист України, професор Львівської музичної академії Ігор Кушплер, що був першим виконавцем деяких пісень композитора. Ці люди — однолітки Володимира, які тривалий час спілкувалися з ним на професійних засадах.

«Він був великим життєлюбом…»

— Я познайомилася з Івасюком у 1972 році, коли працювала на Львівському телебаченні редактором, — розповідає Любов Козак. — Володя перший до мене зателефонував, і я дуже здивувалася, бо вже знала його як Маестро естрадної пісні. І хоча віддавала перевагу класичному мистецтву, все ж мені імпонувало, що Володя звернувся саме до мене. Познайомив нас Роман Фесюк, віолончеліст симфонічного оркестру. Як я потім зрозуміла, Володя думав про створення у Львові симфоджазу. Відтак ми зробили кілька програм. Одна з них була новорічна, спеціально для якої я замовила Володі кілька авторських речей. Так розпочалося наше знайомство, що переросло в дружбу. Тобто перша програма з Володимиром Івасюком була створена мною, як і остання прижиттєва — концерт із творів Івасюка, але вже класичних (соната для фортепіано, варіації для камерного оркестру).

— Кажуть, він не хворів на зіркову хворобу…

— Він був звичайним у спілкуванні, але й упевненим у собі як у професіоналові. Я, власне, почула з вуст Володі, що він добре знає творчість Гнатюка (український етнограф, фольклорист і громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924) — Т.К.), тому що батько йому про цю постать багато розповідав. Образ «Червоної рути» він, власне, почерпнув у Володимира Гнатюка… Крім того, він знав усю українську естраду. Володя був життєлюбом і добре розумів, який має дар.

— В одному зі своїх інтерв’ю Тетяна Жукова, яку вважають близькою Івасюкові людиною, розповіла, що після перебування у психіатричній лікарні Володимир дуже змінився. З цієї причини вона була змушена перервати з ним стосунки… Позаяк ви співпрацювали з Івасюком тривалий час, чи можете сказати, що відчули таку зміну?

— Я рік перебувала у декретній відпустці, і коли вийшла на роботу — а це був 1977 рік, — мені одразу ж зателефонував Володя й привітав із народженням доньки. Тобто він знав навіть такі деталі… Тоді ми відновили співпрацю. Остання наша передача вийшла 1978 року. Ми ще тоді вагалися, називати програму «твори КОМПОЗИТОРА Володимира Івасюка» чи ні, а потім вирішили не надавати Володі такого титулу, бо він не закінчив консерваторії. Він був сповнений великих планів і перспектив. Програма вийшла у чорно-білому варіанті. Пригадую, через кілька днів після її виходу він зателефонував мені й сказав, що дуже хотів би програму в кольорі. А кольорове зображення у нас було тільки на ПТС. І ми жили з думкою, що наступну програму зробимо в кольорі, покажемо її на Київ і Москву… Але прийшов 1979 рік, і Володі не стало…

— Чи ваші стосунки обмежувалися суто роботою?

— Він якось пропонував поїхати разом відпочивати… Але я точно знаю, що це робилося тільки заради приятелювання саме з музичним редактором. Коли я вийшла заміж, Володя був страшно здивований і розчарований. Мовляв, як це так, ти ж така творча особистість!

І те, що тепер говорять про їхні взаємини з Тетяною Жуковою… Вона була для нього співачкою. Те ж саме стосується взаємин із Софією Ротару, яку він дуже поважав як співачку, називав талановитою молдаванкою і вчив її чистої української мови. Він мріяв виписатися як естрадний композитор і вийти на значно вищий щабель, уже закінчивши консерваторію.

Він часто запрошував мене у ресторан «Високий замок». Там тоді грав живий оркестр. Ми слухали надзвичайно популярні на той час твори Володі, обмінювалися планами.

Я бувала у нього вдома на вул. Маяковського (теперішня вул. Костя Левицького — Т.К.). Ми співали, музикували… Він мав гарний портативний магнітофон, на який пробно записував свої твори, а потім давав нам слухати. Зокрема слухали «Шумить пшениця, як Дунай» у виконанні філармонічного тріо бандуристок.

Звісно, я була не тільки шокована трагедією… Був страх! Безпосередньої участі у пошуках Володі я не брала. Хоча Неоніла Миколаївна Братунь інформувала мене… Я не посміла тоді телефонувати до родини. Тоді ж я почула від скрипаля Мирослава Фуртака, що він бачив Володю через день після зникнення… Івасюк ішов у напрямку ресторану у Винниках. Фуртак не міг помилитися. Щоправда, Мирослав уже помер, звернутися тепер до нього неможливо.

А 1979 року до «теми Івасюка» вже ніхто не повертався, бо на неї була заборона. Аж у 1989-му товариство Лева, яким опікувався Ростислав Братунь, організувало в театрі ім. М. Заньковецької вечір пам’яті Володимира.

Ми писали цей вечір на ПТС, і в мене тоді виникла думка зробити цілу програму про Івасюка. Передача «Мереживо його доріг» вийшла у 1990 році, хронометраж її — дві години, і вона досі зберігається у фондах Львівського телебачення. Тоді ця програма викликала інтерес із боку КДБ. Я точно знаю, що її переглядали за зачиненими дверима. І мені цікаво: яка причина цього перегляду? На мою думку, його спровокувало опитування, проведене тоді нами у центрі Львова: одна з жінок, яка зголосилася до розмови, переконувала, що загибель Івасюка — справа рук КДБ, і мотивувала своє твердження тим, що вона тоді працювала у прокуратурі…

До речі, 1989 року, коли я задумала робити програму, переглядала справу Івасюка — після півроку переговорів із прокурором Львівської області та з прокурором України. Мені дали чотири години на ознайомлення. Ми фіксували дещо й на відеокамеру, а потім фрагментарно використали у програмі. А касета згодом зникла із сейфа. Залишилася тільки коробка.

— Кажуть, у Івасюка була тяжка депресія…

— Через велике емоційне перевантаження. На ньому був медінститут, консерваторія, навчання. Насправді він потрапив до психіатричної лікарні через безсоння, від якого його й лікували. Мені здається, що його схиляли до співпраці… А він не міг на це згодитися, бо був принциповим.

Це ж не секрет, що багато наших хлопців були завербовані. Люстрації не проведено, і ми не знаємо, хто вони… Але достеменно відомо, що були і штатні, і позаштатні працівники, які укладали якісь угоди…

Я говорила з Юрієм Рибчинським та його дружиною. І вони мені сказали, що не було у світовій практиці випадку, аби лікар так наклав на себе руки. Він міг знайти інший спосіб позбавити себе життя. Та й, узагалі, лікарі рідко це роблять.

Далі… Де партитури з портфеля, знайденого біля тіла? Кажуть, він розкидав їх по лісу, а потім позбавив себе життя. Це, як на мене, неприйнятно. І нот досі не знайдено. Мені здається, що всі ниточки мали сходитися в Москві…

Я знаю, як він любив і шанував батьків. І коли зник не попрощавшись… Я в таке не вірю! Володя був «небідною людиною». На той час у Радянському Союзі чітко діяла система захисту авторських прав. І він, як популярний автор, одержував за виконання своїх творів великі гонорари. Крім того, у молодому віці отримав велику квартиру у центрі Львова. Тобто від нього могли вимагати ще й «компенсації» за матеріальні блага…

«Володя не хотів, щоби його пісні співали в ресторанах…»

— Ще до знайомства я чув його твори — «Водограй», «Червону руту», це було абсолютно нове явище не тільки в Україні, а й на теренах Радянського Союзу, — пригадує Ігор Кушплер. — І мені дуже цікаво було познайомитися з творцем цих пісень. Мені потрібна була пісня (я лаштувався на конкурс), і хтось порадив звернутися до Володі. Він радо зі мною зустрівся. І наше знайомство переросло у творчу дружбу. Я згодом записав його «День без тебе», «Літо пізніх жоржин», «Відлуння твоїх кроків», «Народження дня»

Коли я прийшов до Івасюків на дев’ять днів, там були тільки батьки, Ростислав Братунь, сусіди та ми з дружиною. Все! Цей тягар розчавив батька… Він після похорону сина перебував у над­звичайно тяжкому стані. Про Володю можу сказати тільки світлі слова — як про людину, митця, особистість. Весь той бруд, що на нього вилили по смерті, не має до Володі жодного стосунку. Ми разом бували в Києві, записали багато пісень. Колись записувались у Центральному будинку звукозапису, і Володя запропонував поїхати в єдиний на той час у Києві нічний ресторан, куди його запрошували. Позаяк ми були в джинсах, у ресторан нас не пустили. Я пішов домовлятися зі швейцаром: «Ми зі Львова, тут — Івасюк». Нас відразу ж запросили зайти. Але Володя був настільки обурений ситуацією, що відмовився дати швейцару автограф і в ресторан не зайшов. Це свідчить про те, що був він «із характером».

— Чи не завважували ви довкола Володі випадкових людей?

— Я таких людей не помічав. Він до знайомств і до зближення був вимогливий, обережний. Звісно, мав широке спілкування і у Львові, і в Києві. Але якихось великих компаній, які б ходили за ним хвостами, не завважував. Довкола Володі, як довкола будь-якої яскравої особистості, ходило багато домислів. Зокрема говорили навіть про те, що він сам не пише… Але він доволі часто писав без інструмента: мав абсолютний слух.

— Кажуть, він мав нестійкий, тривожний настрій через виключення з консерваторії?

— Я познайомився з Володею, коли його вже поновили. Він тоді багато писав, аранжував. Зокрема пригадую, з яким задоволенням працював над «Відлунням твоїх кроків». Якогось психологічного дискомфорту за Володею не помічав. Він не байдикував. Почав писати більш професійну музику: «Тільки раз цвіте любов», «Літо пізніх жоржин»… Це вже не пісня «приспів-заспів», а розгорнуті композиції, музичні поеми, в яких використано національні барви в оркестрових палітрах. І я думаю, що саме через те сьогодні сучасні співаки беруть у репертуар твори Івасюка.

Більше того, використовують його гармонічну форму і деякі прийоми його аранжування. Це надзвичайно приємно, бо засвідчує силу таланту Івасюка і те, що твори Володі — класика, основа, на якій і далі розвиватимуться музиканти. Мені жаль, що творчість Івасюка не отримала такого розвитку, як я собі уявляв. Шоу-бізнес повернув українську естраду до легкості й простоти… Я не хочу вживати слово «примітив», але часом наша сучасна естрада так і звучить.

І ще раз наголошу: в них була зразкова сім’я. Між ними завжди панували любов і повага. Це я знаю, бо неодноразово бував у Івасюків — у Чернівцях і тут, у Львові.

Запам’яталася його фраза: «Знаєш, Ігорю, я на вірші поетів-аматорів більше не писатиму!» Бо, траплялося, писав музику й водночас переробляв, виправляв тексти. Крім того, ті твори, які він написав у серйозному класичному жанрі… Я з Івасюком їздив на творчі зльоти, де слухав репетиції його творів із камерними оркестрами, і можу судити за реакцією виконавців, яке сильне враження вони справляли. Більше того, я знаю, що він мав лібрето і планував писати оперу. І ще. Він був дуже принциповий: ніколи не говорив про свою ранню творчість і нічого з тих часів не показував. Уже по смерті Володі батько підняв архів… Між ранніми творами і творами періоду нашої співпраці — колосальна різниця. Мені здається, Володя своїх ранніх творів мені й не показав би.

— Ділився Івасюк із вами подробицями особистого життя?

— Він мало розкривався в тих питаннях, що стосувалися особистого. Але інколи міг сказати, що, мовляв, деякі жінки можуть похвалити мене як чоловіка… Батько з ним неодноразово говорив на ці теми, бо дуже хотів для сина особистого щастя. Проте, мені здається, він був надзвичайно захоплений саме творчістю. Мав масу пропозицій, до нього зверталися, телефонували, просили… Більше того, крали фонограми! А він до цього ставився спокійно, навіть із гумором. До своїх пісень був вимогливий. Наприклад, про пісню «Золотоволоска», яку виконував Назарій Яремчук, казав: «Я за цією піснею ганяюся по всьому Радянському Союзу! Хочу вилучити, бо вона мені не подобається».

Після «Червоної рути» й «Водограю» на нього накотилася «нова хвиля» творчості… І я запитав Володю: «Чому ти не напишеш якийсь шлягер, який знову, як «Червону руту», всі заспівають? Це ж тобі — не проблема». А він відповів: «Я не хочу, щоби мої пісні співали по кабаках». Ось вам і позиція. Він не гнався за дешевою славою. Крім того, робив багато аранжувань. Це я кажу, повертаючись до вашого запитання про особисте життя. Він просто не мав на нього часу. Інколи я приходив до нього вранці, а його мама зустрічала мене й казала, що Володя не спав усю ніч: «Працював!»

— Як ви гадаєте, чому по смерті Івасюка аж десять років його твори майже не виконувалися?

— Тут є два моменти. Історія була вкрай заполітизована. І тому, мені здається, народ був шокований тим, що сталося, і де це сталося… Суспільство й заідеологізованість, спроба принизити його в очах людей спричинили обурення і спротив. Усе це дійшло до такого моменту, що, зрештою, і Братунь постраждав за виступ на похороні. Потім постраждав Богдан Стельмах, бо прочитав вірш про сучасних «дантесів». Тоді це питання вирішували дуже просто: взяти за горло й примусити мовчати. Але, як завжди, спрацював ефект бумеранга, бо увага до Івасюка тільки посилилася. У 80-х роках я, перебуваючи в Канаді й Америці, слухав багато його композицій, музики, що була скомпонована як балетна. Гадаю, талановите і справжнє заборонити неможливо. Зрештою, десять років заборони музики Івасюка кинули тінь на тих, хто цю музику забороняв.

— Можливо, маєте свою версію загибелі Івасюка?

— Я — людина прагматична. І кажу тільки те, що знаю… Держава повинна з’ясувати, як сталася трагедія, і пояснити нам її обставини… І нічого тут домислювати…

Тетяна Косарєва

Газета «Дзеркало тижня» №8

2009