Статті та есе

Івасюк прийшов із споминів

У ці березневі ювілейні для Володимира Івасюка дні (вдумаймося лише: 4 березня йому могло б виповнитися 60) рідні сестри композитора Галина і Оксана — як дві горлиці, намагаються якнайбільше облетіти-обійняти тих, хто знав Володимира за життя, хто помагав розквітнути червоній руті його таланту, хто і нині береже пам’ять про буковинського самородка, аби передати її нащадкам.

Презентація фотоальбому та виставка у Тернополі

Галина і Оксана — Івасюки, хоч заміжні, для українців насамперед залишаються сестрами неповторно талановитого Володі, який так рано і трагічно пішов від нас, та все ж стільки зробив незабутнього… Тернополяни на анонсовану зустріч чекали обох — і Галину, і Оксану. В обласному краєзнавчому музеї до урочин відкрили виставку… На жаль, через нездужання молодша сестра, Оксана, до Тернополя не приїхала. Рід Івасюків представляли Галина (Івасюк-Криса) і її чоловік, фотохудожник Любомир Криса — він привіз репрезентувати власну книгу про незабутнього автора «Червоної рути» «Вернись із спогадів…».

Доки пам’ятають — житиме

— Трохи із запізненням у ці дні у Тернопіль прийшов до нас Володя Івасюк, — після фрагменту магнітофонного запису голосу композитора розпочав вечір-спомин відомий тернопільський журналіст і поціновувач мистецтва Михайло Маслій, який, власне, і організував зустріч рідні композитора і тернополян. — Так склалося, що у нашому місті Володимир Івасюк бував хіба що проїздом. Хоча не можна сказати, що Тернопіль абсолютно не дотичний до життя і творчості Івасюка: нині тут живуть і працюють люди, які допомогли йому відбутися як митцю. Є багато учнів його батька, обдарованого письменника та викладача Чернівецького університету — Михайла Івасюка, а сам Володя часто бував у Касперівцях Заліщицького району, захоплювався красою тамтешньої мальовничої природи. Незабаром — приблизно через півроку — побачить світ моя книга «Золотий вік української естради» — своєрідна енциклопедія, яка охоплює творчі біографії 140 видатних митців України. Чи не найбільший її розділ присвячений саме Володимирові Івасюку. І коли кажуть, що це, можливо, забагато, я відповідаю: «Забагато Івасюка не буває! Люди, хіба ж він винен, що зробив так багато?!» Я вдячний Богу і долі, що звела мене з дружною сім’єю Івасюків. Дяка їм, що знайшли час, аби завітати до Тернополя, і разом з ними до нашого міста нині повертається і Володимир Івасюк.

Рідні Івасюка не приховували зворушення від щемливого моменту зустрічі. Відчувалося, що згадки про Володимира, хай навіть через стільки літ, даються їм нелегко, нерв пам’яті оголений і досі боляче пульсує, а розум і серце категорично відмовляються вірити в офіційну версію — про самогубство.

Є люди, а є… нелюди

Презентація фотоальбому та виставка у Тернополі

Розпочали із приємного: недавно побачило світ ошатне видання — фотоальбом на 330 сторінок, куди увійшли фото та художні роботи Івасюка (виявляється, він володів ще й неабиякими малярськими задатками), його листи, спогади сестер про брата і, звичайно ж, уривки із записів батька, Михайла Григоровича — хто ще краще, ніж він, міг розповісти про Володю… Пан Любомир розповів, як довго, у муках, народжувався альбом, який присвятив, до слова, Софії та Михайлові Івасюкам — батькам композитора:

— Задум виник через кілька років по смерті Володі, як тільки-но трохи оговталися. Знаєте, він був таким оптимістом, так любив життя, а щоб піти зі світу самому — то найбільша дурниця. Не могло такого бути! Створював я альбом протягом кількох років. І до 50-річчя з дня народження Володі фактично був готовим до друку. Але видавництво, яке взялося за його випуск, раптово збанкрутувало. Арештували техніку, комп’ютери. Так заразом пропало все напрацьоване — безцінний, зібраний по крупинках матеріал.

Відновлював матеріал Любомир Криса вже покладаючись лише на власні сили та допомогу сестер. На щастя, його ідею вчасно підтримав наш земляк із Зборівщини — Степан Кубів. Правління банку, який він на той час очолював, зробило, здавалося б, неможливе – профінансувало друк.

Та попри щирих і безкорисливих благодійників, розповіли рідні Володимира Івасюка, трапляються на їхньому шляху і люди, готові віддати на поталу, спаплюжити пам’ять композитора.

— Досі тривають страшні інформаційні війни довкола факту його смерті, — ділиться наболілим Любомир Криса. — Зокрема, недавній фільм, що був показаний на «Інтері» («Ідеальне вбивство»), не зважаючи на назву, зводився до того, що Івасюк покінчив життя самогубством. І ще на ICTV показали сюжет — із серії «Журналістське розслідування». Справді, до нас з Галиною останнім часом, напередодні ювілею, багато журналістів приїжджало, ми намагалися всім приділити увагу, буквально з ніг падали. Бо то важка праця — давати інтерв’ю, тим більше, про людину, яку добре знав. А тобі намагаються перечити, переказувати чутки, задавати провокативні запитання. То отой тележурналіст в результаті цілковито «перекроїв» Галинине інтерв’ю, повставляв якісь коментарі, що, мовляв, Володя був «алкоголіком», «наркоманом». Очевидно, на поширення через засоби масової інформації таких страшних речей є замовники і знаходяться виконавці. Скоро буде 30 літ, як нема з нами Володі, а його смерть досі їм спокою не дає. Коли Президент присвоїв Володимиру звання Героя України, страшна буря невдоволення піднялася. І це серед тих, хто жодного разу не бачив Володі, ніколи не знав ні його, ні його творчості!..

«Він міг дуже багато дати…»

— Я з Володею познайомився, коли він переїхав у Львів, 1972 року, — на прохання журналістів поділився особистими враженнями від знайомства з Івасюком-композитором Любомир Криса. — До того бачив його по телевізору і уявляв собі трохи інакшим. Але перше, що вразило при розмові, — його ерудованість. Він все знав, до того ж ґрунтовно, — просто як ходяча енциклопедія. Батько Володі мав величезну бібліотеку, то хлопець до 20 років, виявляється, тричі (!) перечитав її. Друге, що вразило мене, — то доброзичливість Івасюка. Він був неговірким, не одразу розкривався. Але якщо ж когось пізнав і зарахував до своїх друзів, то міг дуже багато дати цій людині.

— Я дуже зворушена запрошенням на цю зустріч і репрезентацію книжки, — мовила тернополянам Галина Івасюк-Криса, сестра Володимира Івасюка. — Напевне, нема нічого прекраснішого від тих наших західних регіонів — куточків Тернопільщини, Івано-Франківщини, Буковини. Живучи в Чернівцях, ми саме тут найчастіше й оберталися. Коли Володі було 10–11 років, наш тато вперше повіз його у Заліщики — показати чудові краєвиди, скелі, той пором, що курсував Дністром, і таємничий чоловічий монастир. З часом ми ще не раз навідувалися і у монастир, і у Заліщики. Згодом відкрили для себе ще й Касперівці — прекрасні краєвиди і відпочинок там запам’яталися назавжди.

Я деколи жартую, що ми напівкровки: наша мати зі степової України, а батько — корінний буковинець. Батьки були педагогами, згодом батько став ще й науковцем, потужним фольклористом. І коли мама виховувала мужність, порядність, витривалість, широту натури, то батько плекав любов до життя.

Більш ніж двогодинне спілкування рідних Володимира Івасюка з тернополянами завершилося даруванням квітів гостям, фотографіями на пам’ять, автографами на альбомах (до речі, спеціально для охочих придбати їх кільканадцять примірників залишили у краєзнавчому музеї) і обіцянками працівників музею розширити експозицію про Володимира Івасюка до його травневого ювілею — трагічної смерті.

Галина Коверко

Газета «Свобода» №22

2009