Статті та есе

Ліричний маніфест свободи Квітки Цісик

Ще у дитинстві я чула пісні Квітки Цісик. І навіть знала, що вона живе десь за океаном… Слово «діаспора» тоді звучало екзотично. Українська співачка з-за кордону асоціювалася з яскравими пакунками, які нашій сусідці надсилали щедрі австралійські родичі, з фотографіями сусідчиного дядечка, який годував кенгуру, мов кроля…

У 1998 році, не доживши до 45 років, Квітка Цісик померла. І ось тепер у мене виникла ідея написати про неї. Раптом по-новому почула її пісню. А ще побачила фільм Василя Ілащука про українців діаспори. Наприкінці у кадрі з’явилася Квітка Цісик, і щось тьохнуло… Але писати про неї було непросто. Мінімум інформації, навіть Інтернет видавав тільки шаблонну біографічну довідку. Рушила методом розслідування. На кшталт: “Люди, хто знав Квітку, відгукніться!”

Спочатку озвався Віктор Морозов — лідер тепер уже хрестоматійного гурту «Не журись». Був він тоді у Канаді. Звідти дещо перекинув електронною поштою, зокрема статтю Михайла Маслія. Тим часом я шукала тих, хто спілкувався зі співачкою за життя… На щастя, живе у Києві музичний продюсер у сфері академічної музики Олександр Горностай. На початку дев’яностих він зняв непрофесіональною камерою інтерв’ю з Квіткою у Нью-Йорку. Олександр погодився зустрітися і розповісти про історію знайомства.

Минав 1992 рік…

В Україні один за одним з’явилися і одразу стали популярними два компакт-диски Квітки Цісик. Особливо другий — «Два кольори». Хоч твір Білаша визначив назву та концепт диска, особливою вважається пісня «Я піду в далекі гори». Нам вона більш знайома у виконанні Володимира Івасюка. Але Квітка її заспівала інакше. “Ця пісня — окрема тема. У ній розлито космос… Заворожує…” Зачарувала вона і пана Шарварка, який протягом 30 років на державницькому рівні займався шоу-постановками. Оскільки Горностай був одним з організаторів фестивалю «Червона рута», мав напрацьовані зв’язки з діаспорою, пан Шарварко попросив його віднайти співачку і запросити в Україну на День Незалежності. Мовляв, у нас є всі можливості її прийняти. Олександр написав Квітці листа з пропозицією відвідати історичну Батьківщину. Вона відповіла, що зворушена і щаслива, але, на жаль, через густий графік не зможе приїхати. Зародилася плітка, що співачку не влаштував гонорар… Завжди пліткують…

А через місяць Олександр Горностай був у Нью-Йорку. І зупинився в родині Гординських. Вони мали приязні стосунки з Квіткою і допомогли гостю познайомитися з нею ближче. Зустріч організували в музичній студії її чоловіка Едварда Раковіча. Звуковий інженер та продюсер. Він і нині працює там.

В американському шоу-бізнесі Квітка займала пристойне місце. Щоправда, більше у рекламній сфері. Але вона намагалася вийти на поп-ринок. Записи українських пісень — то для друзів. Сентимент і данина далекій країні своїх предків. Жодним чином не бізнес. Звісно, вона хотіла завоювати американський шоу-простір. Багато над тим працювала. Мала псевдонім Кейсі. Але доля в тому сенсі чомусь не склалася, незважаючи на певний досвід великої сцени.

Є тут ще одне але… Едвард Раковіч займав вагоме місце у шоу-бізнесі. На його студії записувалися зірки першої величини. Джордж Бенсон, Мадонна… Ясна річ, що Кейсі опинялась у їх тіні. Надто важко дівчині з емігрантської родини пробитися на інтернаціональний ринок. Величезні гроші, величезні потуги. Подружжя сповідувало американський темп життя. Шалений і прагматичний. Без такого підходу до справи там неможливо мати серйозного бізнесу. Вони жили в Централ Парк — одному з найдорожчих районів Нью-Йорка. Студія на той час коштувала 10 млн. дол. Тепер, мабуть, усі п’ятдесят… Але «Два кольори» — в цілому дорогий проект — вона робила для себе, для душі. Не дбала про жодні гонорари. І в Україні, мабуть, співала б безкоштовно.

Але не склалося… Так що це легенди, що начебто Едвард Раковіч заломив якийсь неймовірний гонорар, і через те вона не прилетіла до Києва… Просто він запитав: “Хто виплатить солідну неустойку за контрактом із Квіткою?” Ніхто ж не думав, що вона так швидко покине нас…

Секрети успіху

Я багато думала про феномен її голосу. Хіба у нас мало сильних проникливих голосів? Але чому вона? Запитувала різних людей… Відповідь була приблизно однаковою: це дар Божий. Так, вона з тієї когорти співачок, яких одразу пізнаєш. Навіть не маючи музичної освіти, її голос сприймаєш на підсвідомому рівні. Тоді як професіонали можуть поцінувати секрет її пісні більш фахово. “Відчувається, що грошей на «плити» не жаліли. Хоч як прикро, але в діаспорі такі речі роблять по-аматорськи, для домашнього вжитку. Проте Квітка записала диск на високому рівні. Аранжування — блискуче, музиканти — професіонали високого класу. Партії рояля виконувала старша сестра Марія — відома у світі піаністка”.

Горностай розповідав пристрасно. Настільки, що я не втрималась і спитала: “То, може, через геніального аранжувальника і такий успіх «Двох кольорів»?” Ясна річ, нісенітниця… Навіть якщо говорити мовою прагматизму, то аранжувальник — виконавець, а замовник — Квітка. Вона цього хотіла, вона цього прагла і поступово втілювала свою ідею…

Після смерті Квітки Олександр замислив зробити про неї фільм. Думав, що знімальною групою виїдуть до Нью-Йорка, зустрінуться з людьми, які її знали. Але виявилося, не так воно все просто. Едвард Раковіч не погодився на зустріч. Чому? Незрозуміло… Можливо, хтось хибно подає йому інформацію. А може, причиною тут є якісь майнові претензії з боку родини… Але факт залишається фактом — з українською громадою Раковіч спілкуватися не хоче. Уникає.

Випадково дістала телефон Квітчиного родича в Києві. Подзвонила. Ярослав був толерантним. Квітку персонально не знав. Проте взявся допомогти і написав братові. Той живе в Америці і зустрічався з нею. Мені хотілося якоїсь живої деталі з її життя… Нюансів… Без них портрет вислизає з рук. Але за океаном неправильно зрозуміли. Надіслали електронкою коротеньку біографічну довідку англійською. Власне, копію того, що я віднайшла на українських сайтах.

Олександр Горностай каже: для українців діаспори «вона просто гарно співала». А ще виявилась успішною, вийшла заміж за чужинця, пішла в інший світ… Як то кажуть, «робила-робила, і доробилася». Ми ж наприкінці 80-х сприймали її на зовсім іншому емоційному рівні. “Наче ковток свіжого повітря…” Поки Олександр розмірковував про дуальну психологію українців, я не мала спокою від думок… Яка ж вона насправді? Сумна чи весела була… Як одягалась? Як рухалася? Відтоді, як Олександр зустрівся з Квіткою, минуло 14 років…

“Вона була весела. Відчувалося, що могла при нагоді вставити добрячу шпильку. Жива і жвава. Маленька на зріст і дуже така рухлива, мов вивірка…” Відчувалося, що до всього ставилася відповідально. Без цих, знаєте, екзальтацій. І з Горностаєм зустрілася тільки тому, що його відрекомендували люди, котрим вона довіряла. На той час її соціальний щабель в американському суспільстві був доволі високий. “Цей високий рівень і відділив її від української діаспори”… То вона була шанолюбна? Чи як це зрозуміти… Олександр заперечив. “Їй, навпаки, було сумно від тої дистанції. І тут є логічне пояснення…”

У діаспорі дуже мало професіональних музикантів. Батьки тих, що «вибилися в люди», — лікарі, вчителі, адвокати. Але вони також належать до соціального прошарку, який працює на когось, на господаря. Власників українського походження — мало. Однак ні ті, ні інші не прагнули віддавати своїх дітей у професіональні музиканти. Звідси висновок про те, що в українському середовищі Америки нема справжньої академічної культури. Ясна річ, Квітці у тому напівгетто було доволі незатишно. Хоч її родина належить швидше до винятку. Батько — професіональний скрипаль, сестра Марія — відома піаністка. Свого часу була директором консерваторії у Сан-Франциско… У 2003 році вона померла від раку грудей. Ця ж хвороба забрала й маму, і Квітку…

Того ж вечора я переглянула відео, яке Горностай відзняв у далекому 1992 році в Нью-Йорку. Квітка — світла така, сонячна…

Квітка про себе…

— Мої батьки приїхали зі Львова, тато був скрипалем. І я почала вчитися музики від четвертого року життя. Певний час думала, що буду скрипачкою. Але дуже любила співати. Ще коли вчилась у школі, співала у різних групах. Стиль кантрі, джаз. Бо то Америка… Я побачила, що можу легко змінювати музичний стиль. Потім я поступила у музичну консерваторію в Нью-Йорку. Навчалася вокалу і думала, що буду оперною співачкою. Але зацікавилась іншим фахом. Це такий «студіо-сингінг». Співання у різних студіях для реклами або для композиторів.

— Що означає «для композиторів»?

— Я їм наспівую на плиту, а вони вже потім пропонують свою продукцію різним відомим співакам. Також записувала пісні для фільмів. Але якщо ти сама працюєш у цім бізнесі, без агентів, то досить важко. Мусиш сама ходити, питатися, дбати про всі телефони, контакти. І я почала так працювати. Але всім говорила, що українська музика є дуже гарна, мелодійна і що нарід такий співучий. А мені відповідали: якщо так, то заграй мені щось, заспівай мені щось… То є сумно, але ми не мали жодної плити на професіональному рівні. Бо то є дорога річ і забирає багато часу. Я зрозуміла, що мушу її зробити. І не тільки для своїх приятелів, але й для всіх українців. Бо я не могла, не мала змоги щось зробити для нашого суспільства, але тільки це. То був би такий дарунок. І я мріяла, що на Україні мене почують.

— В Україні вас чують і захоплюються… Але хто робив для вас таке чудове аранжування?

— Великий професіонал і мій товариш Джек Корнер. Він музикант і композитор і нічого не знав про Україну… Хоч тепер знає про Україну дуже багато. Він дуже талановитий і такий проникливий… Має прекрасне відчуття. І до кожної пісні ставився дуже відповідально. Щоб не змінити її, не зробити американською, а залишити той неповторний український мелос. Я спеціально перекладала йому англійською мовою кожну пісню. Він так хотів, щоб зрозуміти і відчути зміст… Тому для мене він завжди буде дорога особа, що так завзято і наполегливо працювала зі мною над двома плитами.

— Чи плануєте випустити ще одну?

— Так. Хочу записати колискові для дітей. У мене є малий син Едьо й я часто йому співаю… Але чула від своїх товаришок, що їхні малі діти вже тепер слухають мої пісні і вони їм подобаються. Так що я навіть не знаю… Може, то будуть сучасні українські пісні…

— Чи знаєте щось про те, як сьогодні розвивається українська музика?

— Дуже мало. Очевидно, через свою шалену зайнятість. Мене інколи можуть серед ночі викликати в студію. Або дати часу рівно стільки, щоб доїхати у призначене місце. І я не маю можливості відвідувати різні фестивалі. Але дещо знаю. Недавно тут виступала Віка — співачка з України. Вона мені дуже сподобалася. Дуже хотіла би приїхати в Україну. І я планую концерт.

— Ви є найвідомішою співачкою у рекламному бізнесі. То, може, трохи розкажете про свою роботу…

— То досить цікава праця. Скажімо, приходять до агенції представники фірми… Наприклад, «Форд». І кажуть, що хочуть продати більше авто і треба знайти для цього спосіб. Тоді настає праця для композиторів і для режисерів рекламного ролика. Пишуть різні люди, а в агенції тоді вибирають найкраще. Тобто те, що найкраще запам’ятається простій людині. Часом то не є найліпша музика, але та, яку людина пам’ятає. В цьому бізнесі я вже працюю 18 років. І вже довгий час працюю для фірми «Форд». Мабуть, в Америці ще такого не було, щоб один голос репрезентував компанію так довго.

— Який рецепт від Квітки Цісик, щоб українська музика вийшла на світовий ринок…

— Насамперед українські музиканти мають пізнати все різнобарв’я музики. Я постійно цікавлюся новинками, бо я то мушу знати для роботи. Про що пишуть, як співають. Але технічний бік справи лишаю для свого чоловіка… Тобто мусить бути відповідна культура. Агенції, студії, відео. То є частина цього бізнесу. Я також не все знаю, але постійно вчуся, питаюся, дивлюся. І так усі виконавці чи композитори мусять робити… Якщо хочуть досягти високого рівня… Щоб залишатися на тому високому рівні. Може, то не кожна людина хоче робити. Тільки ті, які хочуть бути на самому вершку. Тільки ті…

Те, що залишилося за кадром

Те, про що можемо тільки здогадуватися. Чому Квітка відмовилася від оперної сцени? Начебто все цьому сприяло: і чудове колоратурне сопрано, і роки навчання у консерваторії. Що штовхнуло зайнятися іншим фахом? Можливо, добре знаючи реалії емігрантського життя, сумнівалася, що стане примадонною опери. А «студіо-сингінг» міг стати своєрідною перепусткою у поп-зірки. Вогні великої сцени, «бути на самому вершку»… Десь реалістка, десь мрійниця…

Те, що нависло над жінками родини Цісиків, вимагало жертви. І його неможливо було ні розвіяти, ні задобрити. Може, страх… Він також за кадром. Але не це головне і не на цьому крапка…

Не все подобалося Квітці у сфері рекламних синглів. Якісь речі вона вимушена була робити. Це та закономірність і та неволя, що торкається кожного. Але є пісня «Я піду в далекі гори»… Наче відповідь за всіх і за все, наче ліричний маніфест свободи. Тієї, яка виборсується із зачарованого кола рутини, прогресу, мети, висоти… Свободи, яка поборює страх.

Уляна Глібчук

Газета «Дзеркало тижня» №7

2007