Статті та есе

Лицар життя

Книгою життя кожному визначено вік, долю, радощі и печалі. Хоча й стверджують астрологи, що людина також має право вибору — добра чи зла. Навіть стверджують, що ще до народження душа людини сама вибирає собі батьків на землі — для спокути минулих гріхів чи для здійснення добрих замислів. Якщо дотримуватися такої концепції людського життя, то в долі Михайла Івасюка було порівну и першого й другого. Бо пощастило народитися в родині прекрасних людей — працьовитих, розумних, шляхетних, залюблених у свою землю. Пощастило мати старших братів, які підтримували наймолодшого впродовж усього життя. Пощастило народити й викохати сина, який не тільки прославив свій рід, своє ім’я, а й свій народ на весь світ.

Проте за всім цим стояла не лише важка праця, а сама Доля надсилала випробування з наймолодших років. «На нашій, не своїй землі» народився у 1917 році й ріс у багатодітній селянській родині Михайлик. Два його старші брати змушені були виїхати на заробітки в чужі землі, за океан. Один з них там і загинув. З 260 українських шкіл наприкінці 20-х років румунська влада не залишила на Буковині жодної. Отож Івасюк змушений був навчатися чужою мовою. Правда, обдарований юнак знав її бездоганно, навіть версифікував, проте душа його належала мові українській. Через це мав чимало прикрощів: то нічим було за навчання платити, й тоді мусив або ночувати на вокзалі, або ж пішки йти до Кіцманя з занять. То впіймали його на уроках з книжкою Ольги Кобилянської, виданою в Києві, — така крамола! — й не дозволяли приходити на заняття. Все одно Івасюк не здавався. В нього були певні переваги: навчаючись у єврейському ліцеї, де викладання велось, зрозуміло, державною румунською мовою, Івасюк був єдиний ліцеїст, який міг читати мовою оригіналу Старий і Новий Заповіт. А на випускному екзамені член міністерської комісії сама особисто перевіряла його знання творчості Мігая Емінеску й була задоволена, що цей українець міг продовжити будь-яку цитату з будь-якого вірша. І він закінчив ліцей, отримав диплом, відніс його в Чернівецький університет і став студентом. Проте вже почалася друга світова війна. За навчання у вузі платити знову не було чим. Виникала загроза потрапити на фронт у лавах румунської армії на боці Гітлера. Він не хотів цього. Й повіривши в краще життя за Збручем, глибокої осені 1939-го перейшов кордон, щоб опинитися в СРСР — там уже зможе навчатися в університеті… Як обрахувати те, чим його тоді наділила Доля? Бо замість університету потрапив Мхайло Івасюк у Печорлаг — Сталіну потрібна була безкоштовна робоча сила для будівництва соціалізму й підготовки до війни за світове панування. Це з одного боку. З другого, саме у Печорлазі Івасюк навчається в університеті, «викладачами» в якому були ті, хто заважав Сталіну своїм інтелектом і талантом, але без кого він обійтись не міг, як, наприклад, без мікробіолога Зільбера чи лікаря Шульдера.

Сім років на Півночі ще більше загострили бажання Михайла Івасюка жити в своєму рідному краї й працювати для нього, що б там не було. Він таки повертається в рідний Кіцмань у 1946 році. І через рік в його житті відбуваються дві щасливі події: його приймають на роботу в Кіцманську середню школу — вчителем французької мови, і він одружується з молодою вчителькою Софією Карякіною, яка приїхала на Буковину із Запорізьких країв. Вдається йому вступити на навчання в Чернівецький університет на французьке відділення. Всього два роки — і він дипломований учитель!

Проте думки молодого викладача ширяли високо в небі — всі ці роки, що минули з часу навчання в ліцеї, він не полишав творчості, пишучи вірші. І час від часу його публікації з’являються в районній, а згодом — і обласній газетах. Але зосередитись повністю на творчості заважає не лише робота вчителя, яка забирає багато часу, — в Софії й Михайла Івасюків 4 березня 1949 року народжується син — блакитнооке очікуване диво, якому молоді батьки віддають своє серце, свій час, свою зосередженість. Варто лише прочитати перші розділи повісті «Монолог перед обличчям сина», щоб відчути, що хлопчик, якого назвали Володимиром, став центром родинного всесвіту. А через рік і 9 місяців народжується Галинка.

Молода родина популярна в Кіцмані: ще б пак — обоє батьків — гарні, розумні, працюють вчителями, їх люблять учні, шанують батьки. Вони не цураються ніякої праці — ні вдома, ні в школі. Та особлива увага належить вчительському хору, куди обоє ходять з великою охотою. Проте молодий батько, який працює вдень в середній школі, ввечері викладає у вечірній, всерйоз займається вихованням сина й доньки, знаходить час для творчості. І поряд з віршами з’являється інтерес до прози. Починається серйозна робота над першим великим твором — повістю «Чуєш, брате мій?», яка була опублікована в 1957 році в літературно-мистецькому альманасі «Радянська Буковина». Повість розповідає про події 30-х років на Буковині. Доповнивши її й суттєво переробивши, Михайло Івасюк у 1959-му пропонує видавництву «Каменяр» уже однойменний роман. І хоч видавництво не береться видавати цей твір невідомого буковинця та ще й з такою промовистою й мало не провокативною назвою — в Галичині й Буковині стільки людей пам’ятають пісню «Чуєш, брате мій», рукопис Івасюка потрапляє в руки самій Ірині Вільде й вона пише своєму землякові на кількох сторінках зауваження до твору, серед яких є серйозні й суттєві.

А невдовзі Ірина Вільде приїжджає разом з батьком Дмитром Макогоном в Кіцмань дізнатися, що ж зробив з твором, який — так їй здалося — був своєрідним продовженням її роману «Повнолітні діти», Михайло Івасюк. А він доопрацював твір й віддав у київське видавництво «Молодь». Там його видають, але назву також міняють — на «Червоні троянди». Михайло Івасюк кілька літніх місяців 1960 року працює в Ірпіні з редактором твору й помічає, як той намагається усунути з твору все, що стосується національного колориту, замінити всі діалектні слова. Цей період перебування в Будинку творчості письменників був надзвичайно корисним для молодого літератора з Буковини — він знайомиться з багатьма письменниками й у захопленні від Григорія Кочура, Бориса Харчука, інших письменників. Згодом ірпінські враження лягли в основу багатьох новел Івасюка, написаних набагато пізніше.

Здається, що «Червоні троянди» Івасюка були першим повноцінним романом молодої буковинської прози. Це радувало як самого автора та його родину, так і дружнє оточення Михайла Івасюка, в числі якого був молодий витилівський поет Віктор Зубар, що встиг в 1959 році видати свою першу збірку з передмовою Максима Рильського. Поповнення, проте, було не лише в творчості, а й у родині — народилась ще одна донька, яку старші Володя й Галя назвали Оксаною. Михайла Івасюка приймають у члени Спілки письменників СРСР. І в цьому вже ранзі він засідає за повість «Двобій», яка виходить 1967 року.

60-і роки були позначені поверненням у літературу багатьох викреслених в роки сталінізму імен, творів, цікавими відкриттями в інших видах мистецтва. «Хрущовська відлига» позитивно вплинула й на інтерес до народної творчості, до збирання фольклорних джерел. І тут Михайло Івасюк, пам’ятаючи свого буковинського попередника Федора Димуряка, також береться за папір і ручку й мандрує селами Кіцманщини, записуючи народні казки, легенди, гуморески. Часом з ним іде його син Володимир — він більше інтересу виявляє до народної пісні. Казок він багато чув від власної бабусі Олександри Василівни, від дядька Дмитра — татового рідного брата, від няні Магдалини… Як виявилось, тато Михайло також не пропускав миті, коли його діти збирались біля бабусі чи няні Мілі послухати казку. Його олівець тоді рухався дуже швидко. Активність кіцманського вчителя була помічена спеціалістами з обласного Будинку народної творчості і його відправляють разом з іншими збирачами фольклору в Київ на республіканську нараду. Там він близько сходиться з Олексою Романцем і той, відчувши в Івасюкові могутній інтелект, непересічну особистість, після повернення з наради розповідає про нього завідуючому кафедрою історії української літератури Чернівецького державного університету Василеві Лесину. Говорить і про блискуче володіння Івасюком румунською мовою. Михайла Івасюка в 1964 році запрошують на роботу в університет: спочатку лаборантом — а було йому на той час уже майже 47 років, згодом викладачем. А в 1972 році Івасюк захищає кандидатську дисертацію по творчості маловідомого на той час поета початку XX століття Сильвестра Яричевського й згодом обіймає посаду доцента, з якої він у 1987 році виходить на пенсію.

В 1968 році у видавництві «Карпати» побачила світ книжка казок «Казки Буковини. Казки Верховини», впорядкована Михайлом Івасюком. У 1971 — «Чарівне горнятко», в 1973 — «Казки Буковини». Збірники представляють скарби народного генія, народної моралі й приносять величезну популярність. Про них схвально пише преса, їх читають, прагнуть зустрітися з упорядником, що Михайло Івасюк робить охоче і з настроєм.

Роки роботи в університеті були щедрими на працю й успіхи від неї. Михайло Григорович любив свою професію викладача, читав історію української літератури, вступ до літературознавства з великим задоволенням, хоч не все, що треба було подавати студентам на лекціях, семінарських заняттях, подобалось йому. Проте завжди він вважався викладачем нестереотипним, бо, маючи глибокі знання предмета, здобуті ще в 30-і роки, коли за всіх нестерпних умов румунсько-боярської окупації краю студенти-українці винаходили можливість читати ще незаангажованого компартією Тичину, раннього Сосюру, а до того — Олександра Олеся, Євгена Маланюка, тобто тих авторів, які створювали чесне й талановите реноме українського красного письменства, він міг і радянським студентам стверджувати, що Тичина — то найбільш музикальний поет у світі, і цитував при цьому «Сонячні кларнети». У будь-якому контексті згадував Маланюка-поета, а не буржуазного націоналіста… Івасюк-викладач глибоко в серці беріг Івасюка-патріота рідного слова. Реально це виливалося в керівництво літературною студією філологічного факультету й конкретною роботою з талановитими студентами. Сьогодні серед відомих українських літераторів — його учні Марія Матіос, Борис Бунчук, Віра Китайгородська.

Великою радістю для Михайла Івасюка була творчість його сина Володимира. З раннього дитинства батько вкладав у хлопчика всю свою ніжність, любов, він виховував його в повазі до рідного слова, до історії свого народу, він ліпив з нього постать трудівника й патріота. Володимир не підвів свого батька. Вже його перші успіхи в музиці — спочатку як виконавця-скрипаля, тішили не лише серця батьків, а й приносили насолоду багатьом іншим людям. Батько завжди підтримував сина, все зробив, щоб юний Володя навчався в Київській музичній десятирічці імені М. Лисенка, згодом знову ж пішов назустріч бажанням — коли Володя вирішив закінчити музичну школу ще й по класу фортепіано. Так само підтримав, ба навіть наполіг, щоб син вступив до Чернівецького музичного училища. Маючи величезний життєвий досвід, Михайло Івасюк розумів, що професія музиканта, особливо в провінції, не є надто престижною. Він, як одного разу сказав учителю Володі Юрієві Миколайовичу Візнюку, прагнув, щоб діти виросли всебічно освіченими й працьовитими людьми, щоб мали гарну професію. А музика в цьому ряду — для душі. І Володя готувався стати лікарем, за другим разом (бо після першого вступу в Чернівецький медінститут його зухвало виключили) став студентом-медиком. Вивчення медицини (а медінститут випускники тих років часом називають «тюрмою народів») забирало дуже багато часу й сил, проте ніщо не могло перемогти Музику. І коли Володя після прем’єри пісні «Червона рута», яка відбулась у прямому ефірі на очах сотень тисяч телеглядачів усієї України 13 вересня 1970 року, почав отримувати листи з усіх куточків СРСР, коли батько побачив, що талант сина визнали люди, він, хоч і наполягав, щоб медінститут був закінчений, і закінчений добре, не став заважати, коли приїхали посланці зі Львова й запропонували Володимиру навчання в медінституті з одночасними студіями в консерваторії.

Після захисту дисертації Михайло Івасюк повністю зосереджується на власній творчості й працює над романом, який має називатися «Так мовив Заратустра». Роман про події другої світової війни, про зіткнення двох ідеологій — людини й надлюдини. В образі головного героя Дмитра Мартинюка багато від самого автора, включно з деякими фактами його біографії. Від автора й переконаність у тому, що людиноненависницька ідеологія гітлеризму ніколи не переможе добро. Дискусія між Мартинюком і Вальді розкриває авторську позицію, яка заперечує приниження силою й убивство слабшого. Проте, незважаючи на розвінчення «ніцшеанства» в його фашистському трактуванні, спочатку журнал «Жовтень», а згодом і видавництво «Карпати» рекомендують Івасюкові змінити назву твору. Так з’являється «Вирок». Роман був помічений критикою, яка відзначала композиційну складність, випуклість характерів, досконале володіння словом, мовне багатство. Захоплено висловились про роман Станіслав Цетляк та Іван Савич — відомі літератори з Донбасу. Але варто сказати про читача, який сприйняв «Вирок» з величезним інтересом. І не тільки на Буковині, де з нетерпінням чекали кожного нового твору Івасюка. Після публікації 1975 року в журналі «Жовтень» роман вийшов 60-тисячним тиражем у 1977.

Івасюк умів одночасно працювати над кількома творами. Так, саме в час роботи над «Вироком» пишеться й роман «Серце не камінь», основою якого стала повість «Двобій». Передмову до роману написала Ірина Вільде, яка високо оцінила вклад свого земляка-буковинця в українську літературу. А про роман «Серце не камінь» висловилась так: «…його автор — майстер широкого епічного полотна й виразного психологічного малюнка. Впадає в око те, що він просто закоханий у своїх позитивних героїв, але ця закоханість не штовхає його до неприродності, до зумисного звеличення. Письменник шукає в кожному персонажі… етичні якості. Людина, високоморальна у стосунках з іншими людьми, є надійна й витривала у найскрутніших ситуаціях. Зло, облуда не можуть бути стимулами до боротьби в ім’я краси життя й світлих устремлінь доби».

Роман вийшов у 1978 році й був узятий кіностудією ім. О. Довженка до екранізації — ставити його мав відомий режисер Лесь Швачко. Важко стверджувати однозначно, що завадило екранізації — незгода автора з інсценізацією, здійсненою дещо безапеляційно, чи відсутність коштів, а чи смерть Володимира Івасюка — несподівана, нагла, таємнича. Однак через роки Лесь Швачко писав Михайлові Григоровичу, що дуже шкодує за цим нездійсненим замислом.

Літо 1976 року Івасюки провели в Гагрі й Бердянську. І там народилась повість «Пташка піднебесна». Це твір-поема про красу людських стосунків. І справа не в сюжеті, в центрі якого доля дівчинки, в якої війна забрала батьків. Михайло Івасюк у цій повісті ще раз задекларував свою естетичну й етичну позицію літератора, основа якої — добро й краса. Вже по виході повісті в 1984 році читачі довго ламали голову над тим, де ж це в тайзі була така лікарня, в якій працювали такі люди — мужні, гарні, талановиті. А таємниця повісті була в тому, що під пером Івасюка ожили роки його перебування в Печорлазі. А позаяк ні в 1976, ні в 1984-му говорити відверто про сталінські концтабори і їх в’язнів заборонялося, Івасюк висловив вдячність людям, які врятували йому життя в ті страшні роки, іншим способом — написавши про них високопоетичний твір. Всі персонажі твору позитивні. Головний герой частково списаний з сина Володимира — Луговенко теж Володимир і теж скрипаль. Очевидно, що спочатку повість не прийняло до друку жодне видавництво, можливо, вважали, що цей провінційний прозаїк і так часто видає свої твори, бо «Пташка…» в рукописі лежала довго. Після смерті сина Івасюк знову повернувся до неї, ввівши деякі епізоди, зокрема, сповідь Оробейка про свого загиблого сина. Деякі вислови з підготовчих розділів до повісті «Монолог перед обличчям сина», щоденникові записи дають підстави стверджувати, що сповідь Оробейка — це сповідь самого автора, це його туга за сином.

Але найбільший успіх на Івасюка-письменника випав у 1981 році, коли вийшов його перший історичний роман «Балада про вершника на білому коні». Ще в ліцейські роки Івасюк серйозно цікавився історією, особливо давньою історією України. Залишились переписані від руки цілі розділи про епоху князя Володимира. Цікавився він і новими дослідженнями про епоху Галицько-Волинського князівства. Варто згадати, що в 60–70 роки в Чернівцях та на території Буковини проводились серйозні археологічні розкопки, які підтверджували приналежність Буковини до України. Проте всерйоз говорити на цю тему в літературі треба було досить обережно — Буковина залишалась у центрі гострих дискусій з румунськими істориками, доводи яких зводились до одного: цей край румунський. Та й усі пам’ятали долю творів Сергія Плачинди та Романа Іваничука, в яких не «з позицій марксизму-ленінізму» подавались історичні факти. Івасюк знав історію дуже добре. Знав він і румунську, польську, німецьку мови й міг читати історичні джерела мовою оригіналу. На той час івано-франківський історик Володимир Грабовецький видав монографію про опришківський рух на Галичині та про повстання під проводом Івана Мухи. Було там і про Буковину, хоча й дотично.

Як свідчать щоденникові записи та листи, ще в 1972–1973 роках письменник працює в Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника над документами про козацьку добу. Цікавиться й іншомовними, особливо ж румунськими джерелами. І в хроніці Мирона Костина натрапляє на інформацію про «бандита Дитинку», який у середині XVII століття порядкував у Чернівецькому й Хотинському повітах. Це викликає в нього величезний інтерес і його пошуки набувають певної цілеспрямованості. Пік роботи над романом прийшовся на літо 1978 року, коли Івасюк разом з дружиною й сином поїхав на відпочинок у Піцунду. Літо було в розпалі, а роман треба було здати до видавництва в жовтні. Не встигав. А Володимир ще ж хотів показати татові дачу Сталіна. Не погоджувався — такі витрати часу не для нього. Тоді Володя взяв на себе частину праці й написав 19 і 20 розділи роману.

Коли у видавництві прочитали «Баладу…», то відразу відправили в Київ на рецензування. І поки Віталій Дончик вчитувався в твір, Михайло Івасюк зробив ще одну його редакцію. Бо, як записав він у щоденнику, «хочеться, щоб читач і критика прийняли його (роман — П. Н.) не гірше, ніж «Вирок» і «Серце не камінь». Це перший великий твір про нещасливе минуле моїх предків-буковинців» (запис від 14 квітня 1979 року).

Дончик сприйняв роман позитивно й рекомендував до друку. Однак настало 24 квітня 1979 року — трагічний водорозділ між життям і смертю в родині Івасюків. Син Володимир пішов з дому й більше не повернувся. 22 травня його поховали на Личакові, перед тим кинувши в обличчя батькам, що талановитий композитор сам наклав на себе руки. Дев’ять кіл страшнішого, ніж Дантове, пекла пройшов Івасюк за ті місяці, що минали після загибелі сина. Порятунок знайшов у Слові, яке так звеличував своєю працею. Саме в ті трагічні місяці 1979 року він пише вірші, які згодом складуть збірку «Елегії для сина».

А роман вийшов аж наприкінці 1980 і потрапив до читача на початку 1981 року. Шлях його був досить складним — уже перед підписанням до друку довелося робити додаткову рецензію — цього разу вченому-історикові Грабовецькому. Чомусь виникли сумніви у когось стосовно доцільності видання.

Роман розійшовся миттєво. Такого успіху, напевно, не сподівався сам автор навіть у мріях. Він отримував листи з усіх кінців України, в яких було схвальна оцінка й захоплення головним героєм Мироном Дитинкою. А ще ставилась вимога: обов’язково написати новий роман про подальшу долю Мирона Дитинки. І це ще не все. Івасюкові замовляли романи про Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького й інших героїв України, про яких хотілося знати. Критика також схвально оцінила твір.

Михайло Івасюк дописав історію Мирона Дитинки — друга частина дилогії називалась «Лицарі великої любові» і вийшла в 1987 році. Паралельно з «Лицарями» Івасюк працює над художньо-документальною повістю «Монолог перед обличчям сина». Це розповідь про життя й творчість Володимира Івасюка. Талановитий, працьовитий і шляхетний юнак постає зі сторінок повісті в усій своїй привабливості й багатогранності — як прекрасний син, видатний композитор, відданий товариш і людина великого працелюбства. Перший варіант — скорочений на три розділи, був надрукований у 1988 році в журналі «Жовтень». Як довго чекали шанувальники композитора цієї сповіді — вони хотіли віднайти відповіді на багато запитань! І не в останню чергу — як загинув Івасюк, чи правда, що він самогубець. На жаль, редколегія журналу не ризикнула надрукувати повість повністю і події твору обриваються на позначці 1974 рік. За життя Івасюка «Монолог» так і не вийшов окремою книгою. Але це таки сталося — в 1999 році у видавництві «Золоті литаври» за кошти чернівецького підприємця Ігоря Воронича.

У 1984 році в редакції Михайла Івасюка була інсценізована п’єса Юрія Федьковича «Запечатаний двірник» — практично повернення Федьковича-драматурга. В 1986-му з нагоди 150-річчя з дня народження Сидора Воробкевича в упорядкуванні Михайла Івасюка виходить збірка творів відомого, але силоміць викресленого з культури поета, прозаїка, композитора. Великою мірою завдяки наполегливості й праці Михайла Івасюка взагалі стало можливим святкування цього ювілею.

У 1988 році видавництво «Дніпро» вшановує Михайла Івасюка однотомником, в якому є романи «Балада про вершника на білому коні» й «Серце не камінь». Інтерес до «Балади…» виявила перекладач Ніна Рогова, вона звернула увагу також на «Вирок». І в 1984 році в Москві в видавництві «Советский писатель» виходить гарно виданий том, причому «Вирок» — під назвою «Приговор сыну Заратустры».

І вже в ці роки Михайло Івасюк працює над новим твором про Буковину — «Турнір королівських блазнів». Це історія Шипинської землі — праматері Буковини. Герої твору діють у складних умовах боротьби за цю землю з боку польського та угорського королів. Твір цікавий своїми гіпотезами, до яких прислухались навіть серйозні науковці. Створені в ньому могутні характери захисників руської землі. А ще ця книга — справжня енциклопедія давньої Буковини, її фольклору, ремесел, топоніміки й географії. Це був власноруч зроблений автором собі ж подарунок на 75-річчя.

Як і «Монолог…», за життя автора він не вийшов окремою книгою, зате газета «Буковинське віче» впродовж 1993 року друкувала «Турнір» на своїх сторінках. Вперше вийшов окремою книгою в 1997 році. На жаль, критика обійшла мовчанкою останній великий твір Михайла Івасюка — можливо, тому, що він вийшов у Чернівцях і не дійшов до столиці, до інших міст.

На схилі життя Михайло Івасюк переходить до жанру новели й друкує в місцевій пресі з десяток гарних творів, зокрема «Пігулки для матері», «Ноктюрн», «Аутодафе», повертається він до свого власного минулого, зокрема, до перебування в Печорлазі й створює психологічний етюд «Крижана лихоманка». В нього чимало задумів — написати химерний роман про Гриня Чередарика, твір про концтабори «Острів Венери», він упорядковує антологію буковинської поезії, готує до друку твори С. Яричевського…

Маючи за плечима більш як 75, Івасюк не відмовляється від участі в громадському житті — його тішить те, що Україна, нарешті, стала незалежною державою, що тоталітаризм і комунізм відійшли у минуле. Він, як і раніше, легкий на ноги і в будь-який момент здатний зустрітися з читачами, поїхати на свято чи з’їзд. Тішить його й те, що відроджується інтерес до творчості Володимира Івасюка. І як почесний гість він відкриває й бере участь у першому Всеукраїнському фестивалі «Червона рута», який відбувався в Чернівцях у вересні 1989 року. Бере Івасюк участь у діяльності товариства «Просвіта» й спонукає до відродження журналу «Українська ластівка» — саме в ньому в 1936 році він уперше надрукував свої вірші.

Михайло Івасюк надихає, об’єднує своїх земляків навколо української національної ідеї. До нього часто приходять і приїжджають літератори, музиканти — хочуть познайомитися з письменником, який впродовж кількох десятиліть роботи в літературі нічим не дискредитував себе, а завжди тримався на висоті. Він був шляхетним і правдивим з усіма. Його авторитет незаперечний. І тому так боляче сприйняли всі звістку про його хворобу, а згодом — і про смерть, яка сталася 5 лютого 1995 року в Чернівцях. Ховала його вся Буковина і вся Україна.

Нині в помешканні родини Івасюків створений і діє меморіальний музей Володимира Івасюка, в експозиції якого значне місце відведено життю й творчості відомого українського письменника, громадського діяча, великого батька великого сина Михайла Івасюка.

Парасковія Нечаєва

Книжка «Безсмертна тінь великих душ»

2004