Статті та есе

Мова пісні — душа співця

Триєдине творче начало — емоційне, духовне та інтелектуальне — характеризує усі без винятку пісні Володимира Івасюка.

«Ступінь інтелектуальності в поезії, — писав Василь Стус у статті «Най будем щирі…», — це ступінь обізнаності з тим, про що поет пише, ступінь заглибленості в об’єкт, ступінь розуміння зв’язку цього об’єкту з кардинальними питаннями життя людини, народу, людства … Привчімо себе розглядати світ як твір мистецтва, в якому треба відбити світові явища».

Саме як «твір мистецтва» являє навколишній світ Володимир Івасюк у своїй пісенній творчості. Він спонукає кожного зупинитися і замилуватися красою навколишнього світу і задуматись, як живемо й чи так живемо…

Об’єктом творчого аналізу пісень Володимира Івасюка переважно є його власна душа зі світом найкращих юнацьких захоплень і почуттів, тривог і печалей, радості й смутку, сумнівів і вагань.

У пісенних текстах В. Івасюка спостерігаємо глибокий душевний драматизм молодої людини.

Співець порівнює себе з мандрівним музикою, що славить кохання, сонце, весну («Мандрівний музика»):

Привіт дорогам в ріднім краю
Й небу, що кличе нас в зореліт,
Шелесту лісу, шепоту моря,
Людям і птахам — щирий привіт!

Дорога творчості постійно манить і кличе поета. «Забринить дорога та неспокоєм вдалині мені, вдалині…» («Пісня буде поміж нас»), — і поет вирушає… Вічна дорога, вічний пошук, вічний політ — вічного «мандрівного музики». «Крило стає крилом тільки під час лету» — цей афоризм часто любив повторювати В. Івасюк, — згадують ті, хто близько знав його. І ще пригадалися у зв’язку з цим слова поета й фантаста Олеся Бердника: «Коли птах збагне, що він має крила, йому вже не треба казати, що робити з крильми…»

Володимир Івасюк любив життя. Він завжди стверджував, яке воно прекрасне. І був переконаний, що «світ створений для того, аби в ньому лунала музика добра, миру, злагоди між людьми» (із спогадів Софії Ротару).

Свої почуття поет-пісняр розкриває через неповторні тропи, стилістичні фігури, оригінальні синтаксичні конструкції. Передусім серед образних засобів і прийомів ми виділили б метафоричну кодованість думки, як це спостерігаємо, наприклад, у «Колисковій для Оксаночки»:

Вітер вже нахмурив чорні брови,
Сад затих до ранку, присмирнів.
Під крилом блакитної любові
Спи, дитя, в діброві снів.

Люлі, ластівко, люлі, радосте,
Срібний мій дзвіночку,
Хай твоя весна і в житті, і в снах
Продзвенить струмочком.

Всюди спокій, радіо замовкло,
Птиці снять про небо у гнізді.
Зорі вкрили сяйвом, наче шовком,
Золоту твою постіль.

Програмним твором Володимира Івасюка, безперечно, є його «Червона рута». Чари цієї квітки, для багатьох невідомої і не баченої в природі, торкнулися мільйонів сердець слухачів і залишилися там навіки символом душі Володимира Івасюка, а також національним символом України, як, скажімо, калина і тополя, як Дніпро й Карпати. Скільки душевних поривів, сумлінь, щему кохання, таких близьких кожному, в невеличкому тексті пісні: «Я без тебе всі дні у полоні печалі», «Бо твоя врода — то є чистая вода, то є бистрая вода синіх гір», «Ти признайся мені, звідки в тебе ці чари», «По забутих стежках ти приходиш до мене». Усі ці вислови звучать з одним значенням: «Я тебе люблю». Проте висловлені інакше (сказати б, прямовисне), вони перестали б бути поезією. У пісенній творчості В. Івасюка, співця чистого й вірного кохання, ми не знайдемо жодного такого «прямовисного» рядка. Замість традиційних формул-присягань у коханні Володимир Івасюк виспівує словами:

Долею стань, мила,
Піснею стань, мила,
І хай вітряна осінь
З димовими косами
В танку нас кружляє,
Як двоє птахів.

Або:

Я приніс, Маріє,
В очах своїх мрії,
Щоб віддать їх, кохана,
Мов проліски ранні,
Тобі, незрівнянній,
Єдиній тобі.
(«Аве, Марія»).

У листі до Богдана Гури, співавтора по «Баладі про мальви», В. Івасюк у досить толерантній формі зауважує щодо тексту його віршів: «Уважно прочитав «Я тебе люблю» і «Листи». Перший мені видався занадто «відвертим» у своєму постійному повторенні «Я тебе люблю», другий — мені сподобався набагато більше і, можливо, я щось зроблю за літо на цей вірш».

Високе образне слово (метафора, порівняння, епітет) є тим основним інструментом, що заторкує найпотаємніші струни душі кожної людини. Можливо, то і є феномен «Червоної рути», як і багатьох інших його пісень.

Цікаві образні знахідки у багатьох текстах В. Івасюка. Так у «Водограї» бачимо «намисто з крапель води іскристої», яке мріє подарувати юнак своїй коханій. Або ще — бажання зібрати дзвінкі джерела й зробити з них цимбали, щоб вони знову ж таки грали його коханій дівчині. Красу Черемошу й диво водоспаду-водограю відтворює автор через гру слів, які роблять картину гірського краєвиду зримою, а гра води зливається з водоспадом-грою душевних почуттів поета:

Ой водо-водо, грай, грай для нас, грай,
Танок свій жвавий ти не зупиняй.

Звертаючись до водоспаду, як до живої істоти, він розмірковує:

Струни дає тобі кожна весна,
Дзвінкість дарує їм осінь ясна.
А ми зіграєм на струнах отих —
Хай розіллють вони радісний сміх.

Популярність Івасюкових пісень вбачаємо і в тому, що вони розраховані не на окремого, не на конкретного адресата, а близькі всім людям (молодим і старшим). Його пісні виконують чоловіки й жінки, дозволяючи собі лишень видозмінити деякі слова в тексті (типу «ти у мене єдина» — «ти у мене єдиний», «увійшла в мої мрії» — «увійшов в мої мрії»…).

Почуття до коханої людини в піснях Володимира Івасюка зливається з любов’ю до рідного краю, де «котить хвилі наш Черемош», стає загалом неподільною в гамі настроїв.

Таку ж картину гірської краси споглядаємо і в пісні «Я піду в далекі гори» — рідний серцю краєвид «далеких гір», «широких полонин», «кичер», «бескидів», «вітру зворів»… І знов — у поєднанні з красою кохання, бо для нього кохана — це «світ ясен-цвіт». Традиційні фольклорні вирази «карі очі», «чорні брови» символізують красу коханої: «Я дізнавсь, де моя мила, карі очі, чорні брови». Несе юнак їй у подарунок «весь блакитний світ» у своїх очах…

«Наче зграї птиць, роки летять», розмірковує поет. І тут у нього виникає єдине бажання — прислужитися рідному народу, національному й духовному розвою України своєю творчістю:

Хочу я струмком гірським
Злитись з морем пломінким…
Бо те море — диво на землі,
Колихає білі кораблі
(«Наче зграї птиць»).

І знову символ. Білі кораблі — то знак його творчості. Як вічна й недосяжна мрія людини. І ще — Зоря. Знайти б її. Для поета Володимира Івасюка — це знову ж таки його пісня, його пісенна творчість. «Його життя — одна творчість, — говорив про сина батько Михайло Івасюк на відкритті конкурсу «Червона рута» в Чернівцях 1989 року. — Він любив Україну, як дівчину, він підносив її, як мрію». Для нього Україна була високою зорею, яку він виспівав у своїй «Фантазії травневих ночей».

Кредо співцевої душі розкриває й твір «Моя пісня», саме та, в яку вірив Володимир, що вона «буде завжди поміж нас», що не дасть розквітнути поміж нас «жовтому квіту розлуки»:

«Візьми з собою мою пісню — я в неї щастя наспівав», — звертається поет до кожного з нас.

Пісні Володимира Івасюка, — це творчість «високої духовної екології» (за визначенням його побратима Василя Зінкевича). Звідси й висока чистота помислів і почуттів.

Мовимо ще і ще раз, що його пісні входять до золотого фонду сучасної української естради. Пам’ятаймо, що не гроші й не влада, а народ і час визначають справжніх народних улюбленців. Найвища нагорода для генія — не звання, не титули й не дипломи, а його чесне і світле ім’я. Володимир Івасюк — український Орфей, талановитий композитор і поет-пісняр, знаний у світі. Тож нехай вічно живе душа співця поміж нас.

Ніна Гуйванюк

Книжка «Володимир Івасюк. Життя — як пісня»

2003