Статті та есе

Обірвана струна

Ім’я Володимира Івасюка, овіяне легендою за життя, залишається загадкою до сьогодні. Правда, не надто поспішають у нас її розгадати.

Мабуть, першою серйозною спробою пролити світло на життя, творчість та смерть одного з основоположників української естради став документальний фільм «Володимир Івасюк. Життя моє — обірвана струна…», що був знятий телекомпанією «Степ». Його прем’єрні покази відбулися у Чернівцях (4 березня, на день народження композитора), а пізніше — у Львові та Києві. Побачили його і телеглядачі каналу УТ–1.

На презентації в столичному Будинку кіно була присутня знімальна група, що напружено працювала протягом чотири місяці. В її складі — сценарист Тарас Ткаченко, режисер Сергій Сотниченко, оператор Віталій Сулима, композитор Олександр Салов, монтажник Максим Палагній.

Авторам вдалося створити дійсно яскравий фільм — і візуально, і з точки зору змісту. Бачимо опромінені сонцем і похмурі вулиці Чернівців, Львова, Вижниці, Кіцманя (міст, в яких Івасюк жив, навчався, працював), і густий буковий ліс у Брюховичах, де було знайдене тіло композитора. Кольорові кадри чергуються з чорно-білими. Ось на всесоюзному телефестивалі «Пісня–71» Володимир Івасюк співає разом з Василем Зінкевичем та Назаром Яремчуком «Червону руту», що стала лауреатом конкурсу. Ось Софія Ротару на фестивалі у Сопоті у 1977 році виконує пісню Івасюка «У долі своя весна», яка принесла артистці перемогу. До картини включені фрагменти відомих музичних фільмів режисера Романа Олексіва. Є тут і кадри радянської кінохроніки: 1940 рік, «тріумфування» буковинських трудящих з приводу входження у склад «великого і могутнього Радянського Союзу». А от «зворотній бік медалі», який сповна познали буковинці, в тому числі й інтелігенти Івасюки, на плівку, звичайно, не зафіксували.

Присутність цієї теми у фільмі невипадкове: хоча Володимир Івасюк і належить до післявоєнного покоління, його долю творці картини розглядають в контексті часу, місця народження та сім’ї. Про закономірність появи такої постаті саме на Буковині, а не, скажімо, у Києві говорить з екрану поет-пісняр Юрій Рибчинський, пояснюючи це багатством культури, близькістю до Європи багатонаціонального краю та пізньою його радянізацією. Окрім Юрія Євгеновича, спогадами про композитора і музику, роздумами про різні події його життя діляться з глядачами композитори Олександр Злотник та Кирило Стеценко, поети Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Ростислав Братунь, сестри Володимира Івасюка — Галина й Оксана, брат Анатолій, однокурсниця по Львівському медінституті Марія Соколовська… Деякі з них продовжили свої монологи на презентації фільму у Будинку кіно. Треба сказати, що в картині Володимир Івасюк не представлений канонізованим героєм (як у нас це часто трапляється) — перед нами людина з притаманними їй сильними рисами та слабкостями.

Чи була смерть Івасюка самогубством, і коли ні, хто в ній винен? На ці два питання намагаються відповісти автори фільму та їхні співбесідники. «Ні, такий життєлюб, як Володя, не міг так вчинити!» — стверджує Марія Соколовська. Їй вторять й інші дюди, що знали композитора. Висловлюються допущення — вбивство, доведення до самогубства (що по суті одне й те саме). Відповідь на друге запитання дати ще складніше. Персоніфікувати винного поки що не зуміли. Чи не захотіли. Володимира Івасюка згубили заздрість і наше українське невміння леліяти таланти. Така думка Юрія Рибчинського. «Можна все звалити на тоталітарний лад та його представників, на Москву, та не вберегли його ми, — с гіркотою каже поет, — а зараз в котрий раз знищуємо все зроблене Івасюком, посилаючи Сердючку на Євробачення».

Сумний закат яскравого життя? Зникнення композитора та виявлення його тіла — повішаного, але без слідів зашморгу. Спроба львівської влади, що стала раптом віруючою, завадити похоронити самогубця на Личаківському цвинтарі. І, нарешті, вміст матеріалів по справі Івасюка (ще й досі!) в Генеральній прокуратурі під грифом «секретно». Злочини різного «степеню важкості», але який однаковий почерк.

Тетяна Кроп

Газета «Київські відомості»

2007