Статті та есе

Ось та дівчина, яка співала «Червону руту»

13 вересня 1970 року знаменитий шлягер вперше почули слухачі…

Олена Кузнецова

35 років тому молодий композитор Володимир Івасюк запропонував Олені Кузнєцовій разом з ним вперше заспівати «Червону руту». Дехто часто дивувався: а чому саме їй, росіянці. Проте сам Володя ніколи не пошкодував про те, що довірив виконання нині знаменитого шлягеру Кузнєцовій. І коли одного разу на знак вдячності Івасюк подарував Олені золотий перстень, тихо сказав: «Так добре з тобою співати. Відчуття польоту…»

Сьогодні Олена Кузнєцова, як раніше, живе у Чернівцях та працює педагогом з вокалу. І завжди, коли звучить «Червона рута», переживає особливі почуття.

— Я народилася і виросла на Буковині, хоча моя мама киянка, а тато росіянин, — розповідає Олена Миколаївна. — Але незважаючи на російське прізвище, за духом я українка. Мене часто запитують, чому Івасюк вибрав саме мене. Але повірте, це не була випадковість. Бо ще з дитячих років я співала на сцені, брала участь у різних конкурсах, концертах — я весь час була на виду. І ось коли після закінчення музичного училища працювала у філармонії в ансамблі «Буковина», ми давали у Чернівцях концерт. Якраз на ньому і був Івасюк. Після виступу він підійшов до мене за куліси і сказав, що я дуже гарно заспівала «Баладу про краски».

— А потім, коли шукав партнерку для першого виконання «Червоної рути», одразу згадав про Вас?

— Мабуть, так. Володя і звукорежисер Чернівецького телебачення Василь Стріхович прийшли за мною додому опівночі. Бо студія увесь день була зайнята, і записувати «Червону руту» ми могли лише так пізно. Працювали всю ніч, зробили аж 12 дублів пісні. Бо прискіпливого Стріховича завжди щось не влаштовувало. А під ранок усією компанією пішли відсвяткувати цю подію у парк.

— Більше хвилювалися вже, напевно, у день прямого ефіру передачі «Камертон доброго настрою», коли вперше мала прозвучати «Червона рута»?

Володимир Івасюк і Олена Кузнецова

— Звичайно хвилювалися! Адже тоді на Театральну площу, де знімали програму, прийшло стільки народу. Та ми ж тоді не думали, що це стане такою великою подією, що «Червона рута» настільки сподобається людям. Якщо ви подивитеся на фото, то побачите, що ми з Володею були дуже скромно одягнені, я навіть сама собі робила зачіску. Івасюк миттєво став популярним, а відблиск його слави сягав і мене. Тоді у місті всі тільки і говорили мені вслід: «Ось та дівчина, яка співала “Червону руту”».

— Олено Миколаївно, та це ж був дуже вдалий для вас старт на професійну сцену!

— Мене часто запитують, чому я не стала співачкою. Бо так обставини склалися… У нашій сім’ї батьки дуже строго виховували дітей. І для моїх рідних професія співачки була несерйозною. Мені ніколи не забороняли співати, але похвалити мене було не прийнято. Ось вам і відповідь на запитання. А піти наперекір рідним я не могла.

— Мені довелося чути, що з усіх жінок, які були поруч з Івасюком, він найбільше був закоханий саме у Вас…

— Мені важко про це говорити. Звичайно, між нами виникли якісь почуття, про які Володя написав мені у листі. Це було після того, як ми з ним і друзями їздили у Карпати. Василь Стріхович, друг Івасюка часто запитував мене: «Я не розумію, чому у вас нічого не вийшло».

— А дійсно, чому? Ви відмовили Івасюку?

— Бо так розпорядилася доля. Хоча він був дуже галантним кавалером, коли ми зустрічалися, він завжди приходив з квітами і цукерками. Володя був розумним, начитаним, обізнаним у літературі і музиці. З ним було цікаво. Хоча дехто дивувався, як могли зійтися м’який за характером Івасюк і темпераментна та енергійна Кузнєцова. Але Володя завжди казав мені: «Так як ти не вміє слухати ніхто».

— Коли ви востаннє бачилися з Івасюком?

— У 1979 році, незадовго до його смерті. Тоді я вже давно була заміжньою, у мене росла донечка. Ми зустрілися з ним на тій же Театральній площі, де співали «Червону руту». Спочатку я не впізнала його і пройшла мимо. А потім чую за спиною: «Куця»! (саме так він називав мене). Володя зовнішньо дуже змінився, переді мною стояла наче зовсім інша людина. Ми пройшлися площею, посиділи на лавочці, а потім багато розмовляли у кафе. Я відразу побачила, що від попередньої енергії і запалу в Івасюка і сліду не залишилося.

— Ви були на його похороні?

— На жаль, я дізналася про його смерть вже тоді, коли Володю похоронили. Я і досі без сліз не можу згадувати, що мені ніхто не сказав, коли помер Івасюк.

— Олено Миколаївно, як складалася Ваша кар’єра після того, як ви заспівали «Червону руту»?

— Вся моя кар’єра — це педагогічна діяльність. Коли я пішла з філармонії, мене одразу запросили викладати вокал на музичному відділенні педучилища. А вже останні роки даю індивідуальні уроки вокалу. З 1997 року керувала самодіяльним жіночим ансамблем «Марічка», який ще у 60-х роках заснував сам Степан Сабадаш. У ті далекі роки я і сама якийсь час співала у «Марічці». Дуже шкода, що я була останнім керівником цього ансамблю, бо вже далі «Марічка» не могла сама себе утримувати.

— Ви вчилися у музичному училищі у 60-х роках, як і Софія Ротару. Були знайомі з нею?

— Не просто знайомі, ми були подругами. Вчилися на одному відділенні — хормейстерському, а на заняттях завжди сиділи поруч. Один час Соня навіть жила у мене вдома, варила у нас їхню традиційну мамалигу, часто я їздила до неї у Маршинці. Довгий час ми підтримували стосунки, а зараз, на жаль, бачимося рідко. Я завжди захоплювалася талантом Соні і щиро рада, що у неї так добре склалася її творча кар’єра.

— А з Миколою Мозговим теж познайомилися в училищі? Знаю, що він був у вас закоханий…

— Так, було таке, що він бігав за мною. Я тоді була першокурсницею, а він вже вчився на старших курсах. Високий, з великими очима — Мозговий був симпатичний. А ще він був такий впевнений у собі, незалежний і трохи хуліганистий. Такі хлопці мені подобалися.

— Микола Петрович зізнавався, що він вас жодного разу навіть не поцілував…

— Це не зовсім правда. Один раз, коли він проводжав мене додому, то таки поцілував. Мені тоді було 15 років, і поцілунок з Мозговим був першим у моєму житті. У 70-х роках, коли він вже жив у Києві, приїжджав до Чернівців і запитував мою подругу про мене. А та відповіла: «Навіть не думай з Оленою зустрічатися, у неї чоловік полковник». Хоча насправді мій чоловік був старшим лейтенантом.

— Як сьогодні ставитеся до такого різкого і прямого Мозгового?

— Я погоджуюся майже зі всіма його думками про нашу естраду. А вже інша річ (і це його право), як він про це розповідає.

— Олено Миколаївно, що відчуваєте, коли слухаєте «Червону руту»?

— Ностальгію: вона є і завжди буде, коли слухатиму цю пісню. Дуже люблю «Червону руту» у виконанні Софії Ротару. Намагаюся слідкувати за тим, як сучасні співаки інтерпретують цей шлягер. Інколи є гарні спроби, але трапляються і дуже не вдалі. І справа не в тому, чи якісно записано. Просто передати характер пісень Івасюка не кожен може. Ви ж тільки вслухайтеся у ці, на перший погляд, прості слова — «Ти признайся, мені…». А скільки тут почуттів — і кокетство, і прохання, і захоплення.

Наталія Фещук

Газета «Чернівці» №36

2005