Статті та есе

Пам’ятник Івасюку поставили через 10 років, коли ж книгу видадуть?

Львів місто особливе, тут «від ганьби до слави» один крок. У столиці Західної України Володимир Івасюк жив з 1972 року, закінчив медичний інститут і став студентом підготовчого курсу композиторського факультету консерваторії. Тут чудовий музикант завершив свій шлях до слави, до честі і безсмертя.

У Володимира Івасюка були видатний батько і турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Та де там — автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна — лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно…

Коли Володі було 10 років, його ім’я вже гриміло на весь рідний Кицмань, у п’ятнадцять його популярність одержала чернівецьку прописку, у 20 років про нього говорила вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. Пісні двадцятип’ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні. А наприкінці квітня 1979 року Володимир Івасюк безвісти зник за дуже загадкових обставин. Його шукали цілий місяць і знайшли повішеним на власному ремені в брюховицькому лісі. Володя забрав із собою таємницю своєї смерті. Правда, тепер деякі так називані «близькі» друзі Івасюка говорять, що, мов, в останні роки Володя творчо вмирав, у нього нібито була найсильніша депресія і він нестримно пив, що призвело до психічних відхилень. Але ніщо не може бути так далеко від правди, ніж такого роду твердження. У Івасюка не було ані якогось внутрішнього конфлікту, ані, як затверджують деякі, депресії, і тим більше, творчого «застою».

Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і зависнув у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість. Дивно, але десять років після смерті Івасюка львівські власті забороняли ставити на його могилі пам’ятник. Його все ж встановили до 50-ї річниці з дня народження композитора, і з того часу пам’ятник уже тричі переніс акти вандалізму.

А його чудові пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати дотепер, і, без перебільшення, будь-який більш-менш популярний співак в більшій чи меншій мірі своєю славою зобов’язаний Володимирові Івасюкові.

Сьогодні навколо загибелі Івасюка існує з десяток найбільш «достовірних» легенд. Однак життя українського поета і композитора куди більше гідне опису, ніж його несподівана і загадкова смерть. Про Володимира Івасюка розповідає його сестра, Галина Івасюк.

Він був романтиком і обожнював гори

— Ви запитуєте, яким він був?.. Для мене він завжди був і залишається старшим братом, добрим другом — завжди веселим, простим і надзвичайно довірливим. Володя був романтиком, він до без тями любив гори. Наслухавшись від своїх друзів про краси Ельбрусу, він твердо вирішив іти на Кавказ. Володя повернувся відтіля натхненний і щасливий, вражений від побаченого. З того часу він ще багато разів ходив у походи в рідні Карпати і частенько брав із собою нас з Оксаною. Там наш старший брат учив нас стояти на гірських лижах, щоправда, з цього так нічого і не вийшло. А от плавати і пірнати з гарпуном Володя нас усе-таки навчив.

Саме там, у горах, у походах із друзями на наших очах народилося безліч його пісень: «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Водограй». Звичайно ми влаштовували міні-спектаклі за мотивами творів улюблених нами письменників, наприклад О’Генрі. Володя майстерно режисирував ці спектаклі. Брат був надзвичайно веселою людиною і любив дружні розіграші.

Як Стороженко мені зуби «вибив»

Якось ми з Володею та моїм чоловіком Любомиром приїхали до Києва — у кожного були тут свої справи. Увечері ми всі разом пішли в гості до Віктора Стороженка, що зняв фільм «Червона рута». Посиділи, побалакали, Стороженко сказав, як він мене любить, ми жартували, сміялися, веселилися від душі. Наступного дня Стороженко дзвонить Володі і запитує: «Володя, я там дурниць ніяких не наговорив?» А Любомир тихо шепче: скажи, що Галин чоловік сильно приревнував її до тебе і навіть побив. Ну, Володя і говорить Стороженкові: «Ой Вітю, що ж, друже, ти наробив! Хіба ти не знаєш, що у Галі Любко такий ревнивий? Він же вибив їй два передніх зуби!». Потім Володя передав трубку мені, і я підграю, кажу: «Вітю, що ж ти наробив?» Він так перелякався: «Ой, Галочко, я ж дуже тебе люблю, скажи, що твій чоловік — садюга! Зараз я знайду найкращого у Києві стоматолога, і він за дві години поставить тобі ці зуби». Ми всі так сміялися, коли він приїхав перевіряти, із зубами я чи ні!..

Як ми разом «підстригали» ноти

— Ви запитуєте, яким він був? Можливо, про це варто запитати тих, хто працював із Володею? Він із великою повагою ставився до всіх своїх співавторів. От, наприклад, епізод, яких у житті Володі було сотні. Якось перед черговим концертом Володя побачив нотні партії, які потрібно було віддати оркестрантам. Листочки були неакуратно вирвані, й краї паперу, природно, виглядали немов «обкусані». Здавалася б: яка різниця для музикантів, які там краї на тих листочках? Але це був би не Володя, якби він віддав ноти у такому вигляді до оркестру. Він тоді сказав Софії Ротару: «Софа, та хіба ж можна у такому вигляді віддати музикантам партії?» Потім ми всю ніч, усією родиною, простими лезами обрізали краї в цих самих партіях. Усю квартиру Володя вистелив нотами та перевіряв якість виконаної роботи. Наступного ранку музиканти мали акуратно «підстрижені» партитури.

Досі не можу зрозуміти, чого від мене хотіли в КДБ

— Я дуже любила свого старшого брата, пишалася ним по-справжньому. Досі не можу спокійно згадувати той страшний день 24 квітня. Володя приїхав із Хмельницького, подзвонив мені, і ми домовилися з ним о третій годині пополудні зустрітися в кафі. Нам завжди було про що побалакати. Та раптом він не прийшов. Тільки щось надзвичайне могло вдержати Володю — він був дуже обов’язковою людиною і тим більше знав, що я була тоді на п’ятому місяці вагітності й хвилюватися мені ні до чого. Він не прийшов, і пройшов майже місяць безвістей та безмовності — це був моторошний час! Та ось 19 травня десь у 9 чи 10 годині ранку нам подзвонили і повідомили, що у Брюховичах знайшли тіло Володі. Батька на упізнання не пустили. Тільки лише після телеграми генпрокурору СРСР Руденкові тато одержав дозвіл побачити сина.

Я досі так і не можу зрозуміти, навіщо зі мною тоді зустрічалися представники КДБ, навіщо батькові потрібно було підписувати кимось написану статтю? Батько написав сам, але ніхто її не надрукував. Татові сказали: мов, ви повинні бути вдячні радянській владі за те, що син ваш жив і мав такі можливості. Правда, так і не пояснили, яким це чудовим чином він повинний був виразити свою подяку. Потім вони запропонували мені виступити на цвинтар і там сказати: «Люди добрі, я вас прошу, не приходьте на цвинтар і не несіть сюди квіти». Я відповіла так само відверто: «Я вам не цвинтарний оратор і до того ж, як ви собі уявляєте, щоб я могла так учинити і зрадити пам’ять брата?» Природно, я відмовилася. І до тепер на могилі у Володі завжди багато квітів. Це як у Ліни Костенко: «Слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

Це була страшна сімейна трагедія — утрата сина і втрата брата. І якого сина! Якого брата! За останні роки ми з чоловіком зібрали величезний Володин архів, там і сімейні фотографії, і його малюнки, і вірші, і пісні, і статті про нього. Зробити б із усього цього окрему книжку — та, на жаль, немає на це засобів. А книжка, мабуть, була би дуже потрібна…

Олександр Пасховер

Газета «Сьогодні» №754

2001