Статті та есе
Велика радість спільного думання
Він мав абсолютний поетичний слух і вишуканий поетичний смак. І сам був обдарованим поетом — це відзначають найсуворіші критики. Одначе не так давно довелося знову почути, як один «спеціаліст» від поезії висловився в тому плані, що пісня «Червона рута» — то нічого особливого, звичайний текст. А так-таки звичайний? Хто не глухий — хай почує:
Червону руту
Не шукай вечорами —
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір!
Хіба це не зізнання в коханні? Але яке вишукане, стверджувальне, не нав’язування свого почуття — «Я тебе люблю, люби мене», а виокремлення, єднання: «Ти у мене єдина!» І далі порівняння-пояснення:
Бо твоя врода —
То є чистая вода…
В 1978 році Володимир Івасюк писав своєму співавторові Богдану Гурі: «Уважно прочитав
«Я тебе люблю» й «Листи». Перший мені видався занадто відвертим у своєму постійному повторюванні «Я
тебе люблю», а другий мені сподобався набагато більше і, можливо, я за літо щось зроблю на цей
вірш».
Цю рису творчості Івасюка-поета — делікатне, невимушене висловлювання своїх почуттів, підкреслює в есе «Мова пісні — душа співця» Н. Гувайнюк.
В інтерв’ю програмі Львівського радіо «Мандрівний меридіан» (1978 р.) Володимир говорив:
«Вірші бувають різні. Вірші, які мені подобаються, вірші, які дещо насторожують з художнього
боку. Я тоді стараюсь з автором знайти той спільний знаменник, який би задовольнив нас обох».
Як
шукався цей спільний знаменник, можуть розповісти ті, кому доля подарувала щастя написати з
Івасюком. Так, Володимир Вознюк під час творення «Відлуння твоїх кроків» мусив показати композиторові, як це
виглядає в природі — «віями торкаюсь пліч». Степан Пушик запам’ятав,
як узимку 1979 року Володя подзвонив йому й попросив у вірші «Я ще не все тобі сказав», над яким він працював, готуючи
пісню для Назарія Яремчука для участі в конкурсі «Пісня–79»,
поміняти слово нарвав на накосив — «У небі вітер накосив дощів». Пояснив це тим, що слово нарвав
може викликати негативні асоціації у тих, хто не знає української мови, а лише російську. Івасюк
узагалі уникав у піснях слів з негативним відтінком. Так, у сонеті Д. Павличка «Далина» є рядок «Гей, розлетись, думок почварних зграє!» Характер Івасюкової
музики — глибоко ліричної, філософської — заперечував таку виразну експресію, і він знаходить інший
епітет — правдивих. І якщо поета обсіли почварні думки, з якими не може справитись, а прагне в
будь-який спосіб їх позбутись, то думки з пісні вже створюють місток довіри між автором і слухачем.
Одне слово, а як багато значить!
Івасюк інтуїтивно відчував прагнення людини до краси, до чистоти й благородства. Такі всі його пісні. Ще один приклад — «Пісня про тебе». В 1973 році поет Ростислав Братунь подарував Володимиру свою збірку, в якій композитор виділив вірш «Ти», розбивши його олівцем на куплети й приспів. У Івасюка можна визначити кілька етапів у роботі над віршем. Спочатку вчитування — воно починалося з того, що вірш не один раз переписувався власноруч, аж доки не ставав «своїм». З надрукованого в збірці Братуня першоваріанту в пісні збереглися останні 4 рядки:
Ти підносишся деревом в синь,
Ти підносишся променем в тінь (було сфінксом пустинь)
Ти підносишся колосом з нив,
Ти підносишся дивом всіх див.
В решті тексту відбулись більш радикальні зміни. І вірш споглядального характеру (Ти
вкарбована в мармур, ти складаєшся з днів і ночей і т. ін.) став піснею-зізнанням у любові. Як
згадує дружина поета Неоніла Миколаївна, “Братунь тоді
сказав Володі: «Ми колись відкриємо таємницю, що це пісня про Україну»”.
Справді, пісня вийшла інтимною, ліричною, і спочатку привертає увагу зовнішнє, й пісня сприймається, як монолог закоханої людини. Однак Софії Ротару під час запису пісні на платівку вдалось відтворити в своєму виконанні саме закладену авторами думку, розширити межі тексту.
Особливу історію має «Балада про мальви». Як це часто
буває в композиторів, спочатку народилась мелодія, сповнена глибокого драматизму. А вірша не було.
Володимир звернувся до поетеси Тамари Севернюк, і вона написала
ліричний текст про пісню й про море. Чекала на пісню. Вірш Володі сподобався, але піснею не став.
Володимир знайомиться з Богданом Гурою — студентом філфаку, і той пише «Мальви», які Володя навіть
надсилає батькові в Ірпінь (Михайло Григорович тоді працював у
Будинку творчості над дисертацією). Але чомусь відкладає і цей варіант. У 1974 році обласна газета
«Радянська Буковина» друкує нову пісню Івасюка «Чарівна недея» —
про гори й кохання, вірш належить самому композиторові. Проте й цей варіант Володимир не поспішає
віддавати для виконання. Він знову повертається до вірша Богдана Гури і віддає Софії Ротару вже не просто «Мальви», а «Баладу
про мальви». Ось як згадувала про цей твір Тамара
Севернюк: «Одного разу вранці по обласному радіо я почула знайому мені мелодію, але
слова виявились не моїми. По закінченні диктор оголосив, що прозвучала «Балада про мальви» Володимира Івасюка на вірші Богдана Гури. Я
відчула, що мій ліричний вірш зовсім не підходив до цієї сповненої драматизму музики».
Так само складними були пошуки тексту для музики, відомої нині як пісня «Світ без тебе». Одного разу в музеї Володимира Івасюка зібралися учасники
ансамблю «Смерічка» — ще його перший склад, вижницький варіант.
Ввімкнули музику — прозвучав вступ до пісні «Світ без тебе». І вони
всі заспівали, але це був зовсім не відомий зі збірника текст. Як виявилось, вони співали «Казку гір» (вірш Володимира Вознюка).
Вочевидь, твір не задовольнив композитора, й він почав працювати з молодим поетом Василем Бабухом. Василь Іванович згадував, як
одного разу вони з Володимиром в обласному Будинку вчителя доводили пісню до завершення й Івасюк
казав йому: «Ти дай мені таке слово, щоб воно у горлі не спотикалося».
За життя Івасюка ходили чутки (хтось же старався!), що то батько пише йому тексти. А батько (і це засвідчують матеріали архіву) часом міг поправити одне-два слова. Син же міг не погодитись із цим. Так, приміром, було з піснею «Кленовий вогонь». Володимир уже мешкав у Львові й одного разу надіслав батькові короткий вірш з проханням подивитись — мовляв, чи годиться? Батькові текст сподобався, але дещо він категорично відхилив. У приспіві були такі слова:
Не гаси вогонь
Крилами долонь.
Батько мало не відчитує сина: “Запам’ятай: ні коліна, ні лікті, ні долоні не мають крил. Це
мені нагадує щось на зразок «Подаруй мені Карпати, подаруй і ніс кирпатий». Краще так: «Не гаси
вогонь холодом долонь»”
.
Синові правка видалась дуже влучною. Однак і він мав свою власну думку. Тож у остаточному варіанті пісні маємо досконалу метафору:
Не згаси вогонь
Холодом долонь.
Співавтор «Балади про дві скрипки» так само згадував, як вони з Володимиром працювали над віршем: відкидався не один і не два варіанти. А в архіві композитора збереглось 11 чернеток тексту цієї пісні — рукою поета й композитора, друковані на машинці. І скрізь — правка, правка, яка засвідчує пошук єдино правильного варіанту, прагнення досконалості.
Сам Володимир як автор текстів теж спричинився до створення пісень — з Валерієм Громцевим написав «Залишені квіти». Ця пісня й сьогодні в репертуарі багатьох співаків, яких приваблює приспів: «Не знаю я, коли сюди прийду та залишаю замість себе ті квіти, що знайшов в саду для тебе…» А в 90-і роки пісню на вірші Івасюка «Зустріч у дорозі» написав відомий український композитор Павло Дворський.
В 1978 році Івасюки всією родиною відпочивали в Піцунді. Батько якраз завершував роботу над романом «Балада про вершника на білому коні» й майже не виходив з номера. А синові хотілось, щоб він побачив Кавказ, а особливо — озеро Ріцу, на березі якого колись була дача Сталіна. І тоді він, щоб батько не відчував провини за втрачений на подорож час, запропонував допомогу в написанні твору. Прозового, на історичну тематику. Батько дав згоду! Фінал роману, насичений драматичними колізіями, тобто XIX і XX розділи, написав Володимир. Є його праця і в повісті «Весняні громовиці». Михайло Івасюк з гордістю згадує про це в художньо-документальному творі «Монолог перед обличчям сина».
А прочитайте листи Володимира до батьків і сестер, до друзів — це делікатність і вишуканість
стилю, це мовне багатство. Так, у ньому жив поет. Однак що важливо — під впливом величезної
кількості пропозицій від літераторів, а швидше від високої вимогливості до себе Володимир Івасюк
приблизно з 1973 року пише пісні тільки в парі з іншими поетами. Але, як бачимо, вплив його на
тексти віршів серйозний і безперечний. А часом непросто визначити, кому ж насправді належить текст —
поетові чи композитору? Бо він вважав, що «всі музичні засоби повинні підкорятися основній ідеї,
яка закладена в вірші. Треба тільки прочитати і якнайповніше виявити ті думки, які автор залишив для
композитора».
Серед його співавторів були, без сумніву, видатні поети того часу — Дмитро Павличко, Дмитро Луценко, Ростислав Братунь, Михайло Ткач. Він писав пісні разом із Степаном Пушиком, Юрієм Рибчинським, Богданом Стельмахом — кращими поетами-піснярами. І ніколи не цурався своїх молодих земляків. Але на першому плані завжди мала бути висока поезія.
Він любив Шевченка, Франка, Верлена, Лорку, Рильського, Тичину, Єсеніна. У своїх піснях закодував духовне багатство свого народу. Відомий український композитор Іван Попович написав пісню, в якій є слова:
В Карпатах синіх,
В ніч на Купала,
Червону руту
Ти розшукала
Причарувала всю Україну
Любові квітка із Буковини.
Велику радість спільного думання переживали всі, кому пощастило творити пісні разом з Івасюком. Сьогодні вони пишаються цим.
Парасковія Нечаєва
Книжка «Безсмертна тінь великих душ»
2004