Статті та есе

Володимир Івасюк умів радіти успіхам інших

У ті далекі 60-ті мені судилося зібрати навколо себе талановитих, неординарних за своїми здібностями, музично обдарованих людей і стати своєрідним генератором творчої та організаторської роботи молодого біґ-бітового колективу. Вижницька орбіта нашого визнання швидко розширилася і про ансамбль «Смерічка» заговорили на Україні. Звичайно, що такому яскравому успіху передувала копітка і наполеглива творча праця з моїми вихованцями, тоді ще невідомими співаками-початківцями Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем, співпраця з режисером Чернівецького ТБ Василем Стріховичем, художником-модельєром Аллою Дутковською, а відтак — з талановитою співачкою Софією Ротару, композитором Володимиром Івасюком. До речі, «Смерічка» захопила Володю настільки, що він переглянув своє творче кредо і невдовзі успішно вписався в «смеречанський» музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми талановитими піснями…

В житті я мав дане мені Богом щастя — створити славнозвісний на той час, не схожий на будь-які інші колективи, ансамбль «Смерічка» та знайшовши нову музичну хвилю, визначити його новаторське творче спрямування.

Але ансамбль «Смерічка» як своєрідний музичний колектив, ще до появи «Червоної рути» і «Водограю», вже зробив свій помітний творчий внесок у розвиток української естради взагалі, бо вже тоді мав велику популярність в Україні, дивуючи потужним репертуаром з кількох концертних відділів, які складали пісні В. Михайлюка, В. Громцева, В. Івасюка ну і, насамперед, мої пісенні твори.

Принагідно треба сказати, що «Смерічка» стала своєрідною естрадною творчою лабораторією і однією з лідерів у сучасній поп-музиці не тільки в Україні, а й на теренах колишнього Союзу, була прикладом для наслідування іншими співаками, музикантами та молодими композиторами. В цьому сенсі популярний ведучий ЦТ в Москві Олександр Масляков згадував: «На початку 1970-х років «Смерічка» був найпопулярнішим ансамблем у Радянському Союзі, а В. Івасюк — улюбленим композитором молоді».

Та, на жаль, з плином часу, все потроху почало забуватися. З’явилися самозванці-«друзі» В. Івасюка, всезнаючі «теоретики-Івасюкознавці», а також по кілька «перших виконавців» на кожну пісню, які, вигадуючи різні небилиці і випинаючи себе, навмисно замовчують заслуги «Смерічки» і мою продуктивну творчу співпрацю з Володимиром Івасюком.

Безумовно, мені це небайдуже. Користуючись нагодою, принагідно хотілося б зауважити: що б хто не говорив і не вигадував про ансамбль і В. Івасюка, проте затерти, затьмарити чи применшити роль «Смерічки» у розвитку української естради неможливо. Всі, хто пам’ятає ті, вже далекі, 70-ті роки і просто-таки шалений успіх ансамблю в Україні й на далеких обширах поза її межами, твердо знають, що саме наш популярний ансамбль «Смерічка» дав життя і, смію сказати, планетарний розголос першим пісням талановитого Володимира Івасюка.

Цей незаперечний факт завжди чітко підкреслював сам Івасюк. У статті «Як виросла “Смерічка”», надрукованій у московському журналі «Кругозор» №3 за 1977 рік, Володимир пише: «…Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, коли я вперше почув ансамбль на сцені. В «Смерічку» я приніс свої перші пісні…». Це також красномовно ілюструє, тепер уже історичний, телефільм 1971 року «Червона рута», в якому ніхто інший, як свідчать звукозаписи, а саме «Смерічка» під моїм керуванням і солісти ансамблю Василь Зінкевич, Назарій Яремчук та Марія Ісак виконують пісні «Мила моя», «Червона рута», «Водограй», «Залишені квіти» та ін. А згадаємо просто-таки тріумфальні творчі перемоги «Смерічки» з цими піснями на телеконкурсах у м. Москві — «Пісня–71», «Пісня–72», «Алло, ми шукаємо таланти».

Пісні з репертуару ансамблю «Смерічка», і не тільки Івасюкові, були на той час такі популярні, що їх масово копіювали і брали до свого репертуару багато інших, навіть дуже відомих, популярних виконавців. Залишилась безліч публікацій про «Смерічку» в ЗМІ тих часів, які все це яскраво і достовірно засвідчують…

Ансамбль «Смерічка» був тим сприятливим середовищем, в якому виростали і утверджувалися і Зінкевич, і Яремчук, і Ротару, і Івасюк, та і я, як музикант і керівник, разом з ними вдосконалювався. Все це применшити чи навіть перекреслити або «стерти» неможливо.

Минули роки. На превеликий жаль, уже немає серед нас Володимира Івасюка і Назарія Яремчука. Та й легендою вже став ансамбль «Смерічка», але залишились у мене приємні спогади того часу…

…З Володею Івасюком я дружив і співпрацював більше одинадцяти років. Разом переживали творчі злети і падіння, недоброзичливість та заздрість чиновників і «друзів», а також спожинали лаври великої слави, яка мала і свої негативні наслідки, що не легко позначалась на нашому неспокійному житті…

…Я частенько приїздив з Вижниці до Чернівців по організаційних, технічних і творчих справах «Смерічки» і деколи зупинявся у Володі на вул. Б. Хмельницького, пізніше на вул. В. Маяковського. Мене завжди гостинно зустрічали батьки Володі Софія Іванівна та Михайло Григорович, які просто обожнювали ансамбль «Смерічка», і на свою адресу від них я отримував безліч приємних і щирих компліментів.

…Ми сиділи у Володиній кімнаті і проглядали щойно власноруч ним відзнятий аматорський кінофільм на 8-міліметровій плівці. Володя щиро і дзвінко сміявся, проглядаючи зйомки. Це були кінокадри веселого студентського життя під час туристичного відпочинку на карпатській природі. Кінокадри, трохи у прискореному відтворенні, ще кумедніше прикрашали гострі жарти Володиних однокурсників-медиків. А після смачного обіду, яким нас пригостила п. Міля, няня Володі, перейшли до розмов про мистецтво, музику. Володя награв мені кілька пісень, які пропонував для «Смерічки». У відповідь я награв і кілька своїх пісень, хоча не вважав себе композитором, бо моя мета була — творити «Смерічку», а пісні писав тільки виключно через брак репертуару для ансамблю. Володя ставився до моїх творів дуже серйозно, з великою повагою, визначаючи їх новаторський напрямок, і радив серйозно зайнятись композицією. Час минав у цікавих дискусіях про пісню, поезію і музику, про талановитих виконавців. Володя був справжнім другом і ділився зі мною всім сокровенним, своїми радощами і особистими життєвими проблемами, ніколи не скаржився на своїх недругів. На мої зауваження творчого характеру щодо його нових пісень реагував досить спокійно, з розумінням, адже мені довіряв найбільше, прислухаючись до порад, старався тут же виправити всі зауваження, багато разів повторюючи на фортепіано одну й ту ж музичну фразу, вдосконалюючи та відшліфовуючи її.

…Пізніше, вже приїжджаючи зі Львова до Чернівців, Володя ніколи не обминав мою скромну «хрущовку» на проспекті 50-річчя Жовтня, завжди заходив до мене в гості і показував свої нові пісні. Моя кімната наповнювалась потоками чарівних звуків Володиного акомпанементу, а добре поставлений сильний, приємного тембру голос його лунав на весь багатоповерховий будинок. Здавалось, навкруги все піднесено співало і раділо від Івасюкової музики. Моя дружина Алла, яку вже неможливо було здивувати новою піснею чи вокальними даними співака, дуже захоплено слухала Володимира, радіючи його творчим успіхам, і казала мені: «Оце-то Володя! Який чудовий композитор, а співак який! Шкода, що стаціонарно вчиться, а то був би у «Смерічці» неперевершеним солістом».

…Якось я приїхав у гості до Володі в м. Львів. Він жив сам у двокімнатній квартирі, на вулиці, яка називалась, як і в Чернівцях, — Маяковського. Зустрівши мене на залізничному вокзалі, Володя гостинно запросив пожити у нього дома, запропонувавши для мешкання окрему кімнату. Прийшла до нього у гості сестричка Галина та приготувала всяких смачних страв, щоб я з Володею за творчими справами не забував поїсти й не марнував свій час по різних кафе. Володя показував мені, як облаштував меблями свій робочий кабінет. Оригінальні меблі виготовили за власними ескізами та розрахунками Володі на деревообробному комбінаті в селищі Берегомет Вижницького району на Буковині. У стінну нішу було вмонтовано піаніно та стереомагнітофон «Тембр». Володя в той час багато творчо працював, писав музику до вистави за романом О. Гончара «Прапороносці». Ми, як завжди, весело розмовляли, дискутували, згадували зйомки фільму «Червона рута», телеконкурси, фестивалі, наших друзів. Володя награвав мені музичні уривки з майбутньої вистави, а я, в свою чергу, награв йому свою нову пісню «Черешневий гай», яку планував дати виконувати Софії Ротару. Музика вже була мною написана, та не було ще слів. Володі дуже сподобалась моя весняна пісня. Завжди стриманий у похвалах, він на диво раптом розійшовся у відвертих і щирих дифірамбах на мою адресу. Запропонував, щоб слова до пісні написав саме Богдан Стельмах. Я терміново підготував з випадкових слів «рибу-розмір» для поета. Володя власноруч передав слова «риби» п. Богдану, і невдовзі я отримав гарні вірші для пісні, яку Стельмах назвав «Черешневий гай». Послухавши пісню вже зі словами, Володя захоплено сказав: «Левку! Вийшла чудова пісня, яку може співати і Назарій, і Соня. Я за тебе, «діду», дуже радий і від щирого серця вітаю з вдалою піснею!».

Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без коливання і користі міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав.

Левко Дутковський

Інтернет-конференція з нагоди 55-ї річниці з дня народження В. Івасюка

2004