Статті та есе

Все минає. Не минає пісня

Його щедро обдарував Господь — унікальним голосом, прекрасною зовнішністю, розумом, делікатністю. Доля була прихильною до нього, бо 17-річний шофер, вихованець школи-інтернату, зустрів на своєму шляху людину, яка взяла на себе працю допомогти розкритися таланту. Це був Левко Дутковський, який учив Назарія співати.

Коли ж із ансамблем «Смерічка» в 1971-му році він вийшов на сцену концертної студії «Останкіно», щоб разом із Василем Зінкевичем і Володимиром Івасюком заспівати «Червону руту», то було майже неймовірно. Бо де та маленька Вижниця, а де Москва!

У 1980-му на подарованій Михайлу Івасюкові платівці «Незрівнянний світ краси» він написав: «Пісня пісню кличе. Пісні Володі покликали мільйони людей, покликали й мене. Бо вони зроняють у серце радість, сум і гордість. Назарій Яремчук».

Володимир Івасюк шанував талант Назарія, виділяв його голос з-поміж інших. Яремчук блискуче виконував «Два перстені», «Я — твоє крило», «Пісня буде поміж нас». А «Червона рута» була з ним протягом усього його творчого життя. Як згадував артист, кожен свій концерт він розпочинав цією піснею. І де б він не виступав — у степах України чи далекої Монголії, на Кубі чи в Афганістані — йому підспівували: «Ти у мене єдина…» У березні 1979-го Івасюк працював над піснею для Назарія — він мав виконувати її на конкурсі «Пісня–79». То була пісня «Я ще не все тобі сказав».

Смерть Володимира Івасюка стала межею, за якою залишилися музика композитора, позначена, окрім суто естетичних досягнень, глибинністю змісту, моральною цнотливістю, довершеністю пісенних текстів, і величезний авторитет самого Івасюка, на який міг обіпертися будь-хто з виконавців.

Верховодам України хотілось іншої пісні, яка б або оспівувала «щасливе життя» безпосередньо, або ж виконувала роль орнаменту, декору до «грандіозних досягнень радянського народу напередодні 110-ої річниці з дня народження В. І. Леніна». Про це було дано зрозуміти й самому Назарієві в березні 1980 року. Тоді на екрани Українського телебачення вийшла концертна програма «Смерічки» та її лідера, в якій глядачам була запропонована нова концепція колективу. І зчинилася справжня шуря-буря. Пошуки «Смерічки», а також дії телевізійної творчої групи були піддані суворій критиці — «на прохання телеглядачів», які дзвонили в київську редакцію ТБ. Дійшло до Міністерства культури. Відбулися збори й обговорення — протоколи можна знайти в архіві. І було наказано не робити подібних програм у майбутньому, а надалі узгоджувати все з художньою радою.

Аж у 1988-му республіканське телебачення повернулося до творчості колективу й підготувало окрему програму. Власне, я не маю на меті заглиблюватися в історію ансамблю «Смерічка», проте вважаю, що феномен ансамблю, який проіснував більш як три десятиліття, заслуговує на ґрунтовне наукове дослідження.

Мені хочеться сказати про Назарія, з яким випало співпрацювати з 1989-го по 1994-й рік у музичній програмі Українського телебачення «Ви нам писали» (згодом «Зичимо щастя»). Звичайна концертна програма на замовлення. Наша, чернівецька, відрізнялася від інших тим, що будували ми її завжди на українському музичному матеріалі, використовуючи для цього тільки власні зйомки. А ще її перевага була в тому, що вона мала ведучого народного артиста України Назарія Яремчука.

Ми отримували на передачу до тисячі листів, а в 1991–1992-му часом до 1200–1500. З усіх куточків України. Це були не просто заявки як-от «Просимо виконати пісню…» Це були серйозні й глибокі розповіді, роздуми, міркування…

Назарій на той час не мав досвіду ведення телепрограм, не завжди мав достатньо часу, аби підготуватися до передачі. Це, бувало, сердило мене як редактора, особливо коли він перед зйомками мав ще десь концерт або виступ. Інколи здавалося: Назарій не усвідомлює, що він — народний артист України. Але ті похибки в наголосах і відмінках, які не прощаються професійному дикторові, глядачі й не помічали — за його щирістю, відкритим поглядом, доброзичливою посмішкою. Зустрічі з ним на екрані чекали скрізь. І якби хтось вирішив дослідити, з чого ж складалися ті високі відсотки на референдумі 1 грудня 1991 року, йому треба було б прочитати листа, які писали Назарію його шанувальники. Наведу кілька цитат:

«Шановний Назарію, я дуже люблю українську пісню. Я латишка, живу в Україні 31 рік. Україна — моя батьківщина, — писала Ромуальда Грабовська із Славути. — Чути Ваш голос, Ваш спів — це справжнє свято для душі. Спасибі вам».

«Дорогий Назарію! Просимо, сину, приїжджай із своєю сім’єю на Азовське море, — запрошує сім’я Черняків із Токмака на Запоріжжі. — Поїздом їхати до станції Якимівка. Далі машиною до нас додому».

З Донецька Зоя Ємченко хвалилася, що її невістка, яка працює на залізниці, вивчила українську мову й усі оголошення робить українською. Надія Кубрак з Феодосії зізнавалась, що її дві доньки, на жаль, не знають і не поважають материнської мови, а родина Мартиненків з Київщини писала: «Назарія ми дуже любимо. Він якийсь такий свій, наче ми з ним часто бачимося. Щонеділі лишаємо всі справи, щоб подивитися й послухати його, коли йде передача з Чернівців».

«Відчувається, як він любить рідний буковинський край і вміє через пісню передати це нам, телеглядачам. Передача закінчилася, а ще довго в серці буде бриніти:

Земле, радій красною весною,
щастя пізнай, мій заповітний край»,

— це з листа Тетяни Черних з Хмельницького, яка писала відгуки на кожну програму.

«Шановний ведучий! Подивившись Вашу передачу, ми отримуємо заряд бадьорості на цілий тиждень. І знову чекаємо на Вас в ефірі. У Вашій передачі звучать гарні українські пісні. Так продовжуйте їх співати — оспівувати свій народ і рідний край. Бо гарна пісня допомагає вижити в наш складний час», — написали у своєму листі батьки й діти Васютинські з Рівного.

Назарій не встигав усе читати, бо листів було надто багато. Але ми разом намагалися відповісти в ефірі якомога більшій кількості людей. І йому дякували, чекали в гості й з концертами, часом критикували, бувало, втішали. Його оберігали від несправедливості. Так, після однієї із газетних статей, в якій автор розправився з першим Всеукраїнським фестивалем «Червона рута», членом журі якого був Яремчук, на адресу передачі надійшов лист такого змісту: «Мені здається, що Вам трохи тяжко. Не хочеться, щоб це було насправді. Все буде добре. Ваша творчість вища набагато від таких публікацій. Бережіть себе. Щастя, радості, здоров’я бажаємо нашому українському соловейку!»

Преса тоді писала про фестиваль різне. Було випущено багато критичних стріл на адресу організаторів фестивалю, особливо керуючими тоді партійними органами. Доходило до того, що журналістів телебачення змушували розшифровувати тексти пісень Панчишина, «Сестрички Віки» і навіть «Розриту могилу» — в обкомі не знали, що авторство належить Тарасові Шевченку. Голова ж обласного оргкомітету тов. Цуркан взагалі запропонувала позбавити лауреатів звань і нагород. І це ще не все: за розпорядженням тодішнього першого секретаря обкому Нівалова були «заарештовані» всі записи, зроблені на фестивалі Чернівецьким телебаченням. Отже, Україна повинна була судити про чернівецькі події згідно з оцінками тих, хто заперечував фестиваль.

Назарій Яремчук, його авторитет позитивно вплинули не тільки на тодішнє керівництво телебачення. Нам вдалося окрему передачу присвятити фестивалю, а згодом у кожну наступну включати виступи її лауреатів і учасників. Оскільки передачу «Ви нам писали» дивилися люди різних поколінь, то й вони неоднаково сприйняли виступи на «Червоній руті», про що писали у своїх листах. Назарій умів спілкуватися з телеглядачами і вони повірили, що не все, про що писали тоді в республіканських газетах про фестиваль, було правдою. Тому так гірко було погодитись, що «Червону руту» її організатори задумали як «пересувний бронепоїзд». На жаль, навіть Назарію не вдалося переконати дирекцію, що це недобре.

У 1990-му Яремчук і «Смерічка» дали благодійний концерт у фонд товариства «Просвіта». То також було непросто, бо комуністична влада цупко тримала віжки на всіх. Це був своєрідний виклик тим, хто всіма силами боронив стару систему. Але Назарій був улюбленцем усієї України і з цим мусили рахуватися. Часом він недооцінював те, що робить. Мені особисто шкода, що найвища державна премія — імені Тараса Шевченка — була присуджена йому аж посмертно. А в 1992-му, одразу ж після референдуму, ми з колегами по телебаченню дійшли висновку, що це той момент, коли Яремчука варто висувати на здобуття премії: він на піку популярності й всенародної любові. Переговори про згоду мав провести з артистом режисер, його товариш Василь Стріхович. Але Назарій не погодився.

Його місце в українській естраді вільне й сьогодні. Бо немає такого унікального (з особливими вібраціями, як стверджував Володимир Івасюк) голосу, немає тієї легкості, з якою Назарій погоджувався на «живий звук». Коли він співав «Родину», то це був справжній бенкет голосу, повна перемога й гармонія таланту співака й композитора. Немає й тієї щирості й чесності, з якою Яремчук допомагав у всіх справах, пов’язаних зі становленням Української держави.

Як написав пан Яловенко з Дніпродзержинська, у Назарія Яремчука була «велика душа гуманіста». І ми були під впливом і чаром його душі. Тому й сьогодні важко погодитися з тим, що його вже нема.

«Навколо стільки негідників, а злодійка-доля так жорстоко вчинила саме з ним. Ось і все — не вберегли Володю Івасюка, не вберегли Назарія. А таких, як вони, більше не буде», — переконана Ганна Козачук з Харківщини.

Фотографії й аудіо-відеозаписи зафіксували образ співця, його незрівнянний голос. Але — що найважливіше — цей образ ще не стерся в нашій пам’яті.

Волинянка З. Волошкевич у 1995-му в листі написала: «Пісня наша завжди лякала ворогів наших». Хіба вона могла собі уявити, що всього через 5 років за пісню вб’ють українського композитора Ігоря Білозіра?

«Він бажав людям щастя від усього серця, про що й співав», — таку оцінку творчості Назарія виставила Раїса Рябчук з Києва. Вона ж склала зворушливого вірша, присвяченого пам’яті Співця:

Там, у Всевишнього, на небесах
Твоє місце в садах едемських.
Нащо ж ти пісню з собою забрав,
Символе наш український?
Душе висока, душе палка,
Не забарися в саду небеснім.
Злинь і розквітни в іншім Назарії,
Новим талантом воскресни.

Ми втратили таких співців, таких людей, що вже не маємо права давати недругам на поталу ні тих, хто живий, ні тих, кого вже нема.

Парасковія Нечаєва

Книжка «Безсмертна тінь великих душ»

2004