Статті та есе

За Володимиром Івасюком стежило КДБ
Степан Пушик розповів про дружбу з видатним композитором

Позавчора до чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка завітав відомий поет, громадський діяч, кандидатуру якого висували на здобуття Нобелівської премії, Степан Пушик. Письменник привіз із собою сім томів своїх творів та два альбоми пісень, серед яких — спільні роботи з Володимиром Івасюком. Культурний діяч розповів кореспондентові «МБ» про важкі радянські часи, коли нищили інтелігентів.

— Я дружив з батьком Володі — Михайлом Івасюком і писав пісні з Олександром Білашем, — розповідає Степан Пушик. — На Володю я дивився дещо, як на маленького хлопчика. Спершу я його не знав і мені здавалося, що то батько пише геніальні слова пісень. А як ближче познайомилися з юнаком, захопився його талантом. Коли Володя бував у мене, у душі надовго залишався гарний настрій. У ньому було щось таке святе, українське. А які блакитні очі!!! Усі сусідки ходили дивитися на нього і охали, що в тих очах можна втопитися. Я трішки ревнував і відповідав: «Не дуже топіться, бо не буде кому рятувати». Будь-яка сучасна дівчина обов’язково би «втріскалася» у цього юнака.

— Якою була співпраця з Володею?

— З ним я написав дві пісні, а третю не дописав. Коли ми збиралися створити оперу, сталася трагедія. Я полетів до Москви у справах. У той час вийшов відомий журнал «Метрополь». До видання увійшли усі ті твори, які познімала цензура… Коли повернувся додому, отримав звістку, що зник Володя. Ніколи не забуду, яке горе передчував, коли подзвонив старший Івасюк і спитав, чи є у мене Володя. Я пішов шукати друга у філармонію, на радіо… Подруга композитора розповіла, що у ресторані у Винниках Володя почув, як негарно грали «Червону Руту», і вирішив дізнатися, чому так. Його спитали: «А ти хто такий?» Він відповів, що Івасюк, і його почали бити по обличчю. Також мені розповіли, що до закладу під’їхала чорна «Волга», Володю забрали і добряче відлупцювали.

— Ви вважаєте, що Володю навмисно провокували?

— Наша дружба була насиченою і цікавою. Коли прийшла звістка про зникнення Володі, організували всесоюзний розшук. Знайшли його повішеним. Я думаю, що його побили кагебісти, затягли на агентурну хату, і він там помер. Потім просто повісили мертве тіло.

Самі знаєте, який то був важкий і підступний час. Загинула майже вся група журналістів, яка готувала у Москві передачі «Песня» та «Алло, мы ищем таланты». Мою творчість критикували так само, як і творчість Івана Драча та Миколи Вінграновського. В Івано-Франківську мене навіть побили.

Коли був в Америці, мені стало зрозуміло, чому загинув Володимир Івасюк. За ним пильно стежило КДБ. Воно намагалося його завербувати, але він послав їх подалі. Коли прем’єр-міністр Канади приїхав з Радянського Союзу, він розповідав, що там нема політичних в’язнів, а лишень терористи. У цей час наші студенти видали платівку на підтримку політичних в’язнів Радянського Союзу. Серед них були пісні Володимира Івасюка. Якщо за таких обставин видають твори молодого композитора, це не могло пройти просто так! Атмосферу нагнітало все — українська пісня Івасюка вийшла у світ, Софія Ротару стала українською патріотичною співачкою, що створила конкуренцію зіркам російської естради… Зрозуміло, що Володю було заплановано ліквідувати. Влада вирішила сильно вдарити по інтелігенції.

— Напевно, у душі залишилося багато спогадів і болю…

— Саме так. Люблю перечитувати наше листування. Володя був цінителем прекрасного, з трепетом ставився до нот, які мені надсилав. Інколи радив замінити окремі рядки, щоб усе звучало мелодійніше. Так рядок «повіяв вітер і нарвав дощі» за його порадою я замінив на: «На небі вітер накосив дощів»… Це була неймовірна співпраця і неймовірна людина!

Ніколи не забуду моменту, коли стояв у почесній варті біля домовини Володі. Руки міцно стиснуті, а у серці вже лунають нові поетичні ностальгійні рядки: «А на ріках Карпатських ревуть водограї, що вмирає народ, як вмирають співці… Розумію слова, що співця не вернути, але біль впав на душу — на твою і мою. Тож ходімо шукати Червоної Рути за Дніпром, на Поліссі, в Карпатськім краю…»

Валерія Чорней

Газета «Молодий буковинець»

2007