Статті та есе

Заслухавшись виступом ансамблю «Смерічка» в прямому ефірі, керівництво центрального телебачення СРСР на 15 хвилин затримало програму «Час»

Рівно 40 років тому, в новорічну ніч 1967 року, на Буковині народився легендарний український ансамбль, заснований Левком Дутковським.

З наближенням Нового року Левко Дутковський згадує ті далекі часи, коли він створив свою «Смерічку». Тоді це був один з перших в Радянському Союзі колективів, який грав нову, в стилі біґ-біт, музику з використанням електроінструментів. Пізніше журналісти напишуть, що в 1967 році в буковинському містечку Вижниця народилися українські «Бітлз».

Зірковий час ансамблю припадає на початок 70-х років, коли його солістами були Василь Зінкевич та Назарій Яремчук. Красиві й талановиті хлопці, хітові пісні, багатотисячні зали та стадіони, участь у найпрестижніших передачах Центрального телебачення і, звичайно ж, мільйони шанувальників. «Смерічка» дійсно народилася під щасливою новорічною зіркою. І не дивно, що саме в цей колектив Володимир Івасюк приніс свої перші пісні. «Червона рута» стала суперхітом на території всього Радянського Союзу завдяки ансамблю, яким керував Дутковський.

«Дві електрогітари нам надіслала міністр культури СРСР Катерина Фурцева»

Левко Дутковський

— Я створював «Смерічку» як групу, яка грала в стилі біґ-біт, — розповідає народний артист України Левко Дутковський, який живе у Чернівцях. — Такий стиль був новим для Радянського Союзу, а ось у світі — вже досить популярним. А оскільки я цікавився західною музикою, то вирішив створити щось подібне «Бітлз» і «Роллінґ Стоунз» у нас. У 1966 році я працював у Вижниці в районному Будинку культури. Якось, побувавши на танцях, побачив таку картину: на сцені баяніст грав «Черемшину», а молодь сумувала у залі. Це було настільки сумно, що я вирішив запропонувати молоді щось свіже і цікаве.

Набравши колектив в основному із студентів Вижницького училища прикладного мистецтва, сам зробив дві електрогітари, дістав ударну установку, саксофон, підсилювачі. І на жовтневі свята ми вперше заграли на танцях пісні з репертуару «Роллінґ Стоунз», «Бітлз», Луї Армстронга, Елвіса Преслі… Вже наступного дня ми стали для Вижниці справжніми королями музики. А незабаром слава про нашу біґ-біт групу розійшлася далеко за межі міста. На танці до Вижниці молодь приїздила навіть з Чернівців! Наближався новий 1967 рік. І я написав пісню «Сніжинки падають». Як тільки годинник пробив дванадцять, на танцях у Будинку культури зазвучали «Сніжинки». Молодь була в захваті! Після такого успіху зрозумів: досить копіювати західну музику, треба робити щось своє. Тоді ж подумав, що колективу треба дати назву. Поглянувши на новорічну ялинку, згадав, що карпатська ялинка — це «Смерічка». Отже, група буде «Смерічкою».

— Напевно, і перший концерт «Смерічки» був таким же успішним?

— Першого разу ми поїхали до Чернівців на фестиваль, присвячений 50-річчю Жовтневої революції. Я написав нову пісню і рок-композицію «Капелюх, постоли та ковбойські штани». Моя дружина Алла, майбутній художник-модельєр (Алла Дутковська — заслужений діяч мистецтв України, автор багатьох костюмів для «Смерічки» та Софії Ротару. — Авт.), вигадала хлопцям костюми: кептарики кольору морської хвилі і модні тоді штани-кльош. Уявіть собі, як ми виділялися, якщо всі інші учасники — хорові та вокальні колективи.

Як тільки прозвучала наша рок-композиція, зала буквально заревіла. Комсомольські працівники не могли зрозуміти, що відбувається. Зате швидко зорієнтувалися, що треба робити. На сцені вимкнули світло, опустився завіса. До Вижниці ми повернулися пригніченими, думали, що «Смерічки» більше не буде. Але вже наступного дня я сказав собі: «Ні, буде!» І написав листа міністрові культури СРСР Катерині Фурцевій: мовляв, я, Левко Дутковський, створив в гірському містечку естрадний ансамбль, але ніде не можу дістати електрогітари, допоможіть. Адресував просто: «Москва. Кремль. Фурцевій». Через два тижні мені прийшла телеграма про те, що з однієї закордонної виставки нам висилають електрогітари, і була дописана точна адреса міністерства культури. Ми отримали інструменти, і в «Смерічки» почалося нове життя.

— А вам довелося познайомитися з Фурцевою особисто?

— Так, це було в 1975 році на урядовому бенкеті, куди були запрошені Борис Шарварко, Костянтин Огнєвой, Юрій Гуляєв, Клавдія Шульженко, Юрій Богатиков… Я сидів поруч з Муслімом Магомаєвим. Слово взяла Катерина Фурцева і сказала: «Я хочу випити за двох найкращих художніх керівників радянської естради». І попросила піднятися мене і Мірабова, керівника оркестру Мусліма Магомаєва. Після бенкету я, звичайно, підійшов до міністра і подякував за гітари. А вона тут же взяла зі столу серветку, простягнула мені й каже: «Швидко пишіть, що вам ще потрібно».

«Свої пісні Івасюк завжди спочатку показував мені»

Солісти «Смерічки»

— Левко Тарасовичу, пам’ятаєте, як до ансамблю прийшли Зінкевич і Яремчук?

— Першим наприкінці 1968 року прийшов Зінкевич. Вася навчався в училищі прикладного мистецтва, а коли створювався ансамбль, служив в армії. Якось тодішній керівник відомого нині танцювального колективу «Смеречина» Валерій Васько сказав мені: «Скоро з армії повернеться в училищі один хлопець — Вася Зінкевич, він добре танцює, але може і заспівати». Пам’ятаю, Зінкевич прийшов до мене у військовій формі. І коли заспівав, я зрозумів, що доведеться з ним довго займатися, адже його голос не був натренований. Через роки він, бувало, жартував: «Навіщо ти мене у це втягнув?»

А Назарій Яремчук в ті роки навчався у Вижниці на курсах водіїв і збирався йти до армії. Якось на репетиції «Смерічки» в залі сидів Назарій, і Зінкевич попросив мене його послухати. Голос Яремчука мені сподобався.

— Володимир Івасюк признавався, що свої перші пісні, у тому числі й «Червону руту», він приніс у «Смерічку». З Івасюком ви були друзями?

— Він першим назвав мене своїм другом. Ми познайомилися навесні 1968 року на Чернівецькому телебаченні. Перше, що мене вразило у Володі, це його небесно-сині очі. Він представився, сказав, що співає з ансамблем у Чернівцях на танцях і хотів би для свого репертуару взяти ноти моєї пісні «Бажання». А незабаром дав мені свою нову пісню «Мила моя», відому українському слухачеві під назвою «Я піду в далекі гори». Її, звичайно ж, понесли в світ Яремчук та Зінкевич, як потім і «Червону руту». Володя Івасюк був прекрасною людиною, у нас з ним ніколи не було непорозумінь — ані творчих, ані особистих. І коли він писав свої пісні, спочатку завжди показував їх мені.

— А як ставилися до «Смерічки» партійні керівники?

— Деякі партійці і комсомольці нас навіть любили. Зате колеги по сцені заздрили. Пам’ятаю, коли на одному з концертів солісти «Смерічка» вийшли на сцену в червоних стилізованих костюмах і заспівали «Червону руту», один відомий український композитор сказав, що червоний колір люблять дурні, а наші пісні — це ялинкові іграшки з мильних бульбашок. Я хотів парирувати: «А який же колір має прапор Радянського Союзу?» Але Володя Івасюк стримав мене від конфлікту.

— Можете пригадати перший великий успіх ансамблю?

— Золота медаль на республіканському конкурсі в 1970 році. Хоча до того ми часто виступали на телебаченні, наші пісні «Горянка», «У Карпатах ходить осінь», «Якщо пройде любов» звучали на радіо… Ми стали відомими ще до «Червоної рути». Тому, коли в 1972 році Алєксандр Масляков знімав у Чернівцях передачу «Алло, ми шукаємо таланти», режисери програми самі приїхали за нами до Вижниці. Після виступу «Смерічки» Масляков узяв інтерв’ю в Івасюка, а потім, вже поза конкурсом, Яремчук і Зінкевич заспівали «Червону руту». Передача йшла в прямому ефірі, і «Смерічка» настільки зачарувала керівництво Центрального телебачення, що воно навіть дозволило на 15 хвилин затримати програму «Час». Це був прецедент!

— Але вперше на весь Союз «Червона рута», здається, прозвучала у Москві на телефестивалі «Пісня–71»?

— Спочатку на «Пісню–71» запросили всю «Смерічку». Але потім мені сказали, що поїдуть тільки солісти. Яремчук і Зінкевич повинні були співати «Червону руту», а автор пісні Івасюк — сидіти в залі. Я не на жарт перелякався: такий серйозний виступ, а якщо хлопці під оркестр Юрія Силантьєва невчасно вступлять або просто розгубляться? А фестиваль йшов у прямому ефірі! І я попросив Володю, щоб він заспівав з Василем і Назаром. Виступ пройшов на ура! «Смерічка» стала популярною на весь Союз. І на наступний рік нас знову запросили на «Пісню–72», вже з моїм твором «Незрівнянний світ краси». Але я наполіг, щоби звучала пісня Івасюка «Водограй». Пам’ятаю, після виступу «Смерічки» Володя Івасюк підійшов до мене з сувенірним фортепіано і сказав: «Левко, ця нагорода повинна бути твоєю». «Нічого, у мене все ще попереду», — відповів я.

Наступного дня у Москві «Смерічку» і білоруських «Пєснярів» запросили дати великий концерт у Колонній залі. До речі, за дружньою вечерею Владімір Мулявин порадив мені перейти з ансамблем на професійну сцену. І з 1973 року «Смерічка» почала працювати при Чернівецькій філармонії. Не буду говорити, скільки грошей ансамбль приносив державі своїми виступами. Адже з гастролями ми об’їздили весь Радянський Союз! Концерти «Смерічки» збирали супераншлаги. У Таллінні на Співочому полі виступали перед 40-тисячною публікою. У 1975 році до Карпат приїхала знімальна група з Естонії та зняла картину «Співає “Смерічка”» (її, здається, один раз показали на Центральному телебаченню, а потім заборонили). До речі, кінострічку закупили 16 країн світу. А Україна до сих пір не викупила у естонців права на цей фільм.

«Популярними можуть бути тільки партія і Брежнєв»

Біґ-біт група «Смерічка»

— В одному зі своїх інтерв’ю Юрій Рибчинський сказав: «Такого дуету, як Яремчук і Зінкевич, на українській естраді не було, немає і не буде…»

— Правильно сказав. Назар і Василь — унікальний дует, вони дуже вдало доповнювали один одного.

— Але чому дует розпався?

— Хлопцям стало тісно в одному ансамблі, кожен хотів бути головною зіркою… У ті роки слава «Смерічки» не подобалася окремим чиновникам. Мені казали: «Ансамбль не може бути популярним. Популярними можуть бути партія і Брежнєв». Першим у 1975 році «Смерічку» залишив Василь Зінкевич, а потім і ми з Назаром. Але незабаром Назару Яремчуку запропонували житло, і він повернувся до ансамблю.

— А пізніше відбулася ще одна сумна подія — помер ваш друг Володимир Івасюк…

— Мені зателефонував батько Володі: «Левко, Володі більше немає… Скажи всім». І заплакав… Ми з Назаром, Василем Стріховичем і письменником Анатолієм Кримом їздили на похорон до Львова. Щоправда, коли просили у обласного партійного керівництва машину, нам сказали: «Ми вам не радимо бути на цих похоронах», і навіть заборонили везти траурні вінки від філармонії та телебачення. Але ми все-таки замовили вінки.

— Левко Тарасовичу, але потім ви все-таки повернулися до «Смерічки»?

— Назар весь час просив мене про це. Адже в ті роки «Смерічка» вже втратила популярність, а я працював звукорежисером на телебаченні. І в 1979 році я зробив нову «Смерічку», взяв ще Віктора Морозова, Павла Дворського. Це було друге дихання ансамблю. Ми знову здивували глядачів - новими костюмами від Алли Дутковської, піснями, лазерно-світловим шоу… Знову почалися виступи в Москві. Але одного разу «Смерічка» з’явилася в ефірі українського телебачення з новою програмою, де Назарій Яремчук співав рок-н-рол. Після цього, за вказівкою ЦК КПУ на телебаченні провели закрите партзібрання. І почалася травля «Смерічки», мені «шили» націоналізм… Уявляєте, тут, в Україні, нас змушували співати пісні типу «Моя адреса — Радянський Союз», а в Москві говорили: «Цього нам не потрібно, співайте своє, карпатське».

У 1982 році я залишив «Смерічку» назавжди. Але це вже окрема тема для розмови, болюча для мене… А ансамблем почав керувати Назарій Яремчук. Склад «Смерічки» постійно змінювався, і поступово вона перетворилася просто у групу, що акомпанувала Назару. А я у 1985 році створив свій колектив і взяв солістом Іво Бобула, написав для нього кілька пісень, серед яких «Зоряна ніч», «Якщо любиш, кохай»… Потім у мене був інший естрадний колектив з молодих виконавців…

— За сучасною естрадою слідкуєте?

— І дивуюся: адже за Радянського Союзу не зрозуміло кого на сцену не випускали. Звичайно, змінюється час, музичні смаки. Але, думаю, багатьох сучасних виконавців і молодь слухати не хоче. Хоча таланти є.

— А «Смерічка» для вас вже у минулому?

— На жаль… Адже «Смерічка» — це не тільки назва, це, перш за все, люди, багатьох з яких вже немає. І не може бути другої «Смерічки», як і других «Бітлз». Це вже спогад, моя молодість, моє життя. І вже легенда…

Наталія Фещук

Газета «Факти»

2006