Статті та есе

Земна царівна співосвіту…
Штрихи до портрету Алли Дутковської

Час невблаганний.

Він все віддаляє і віддаляє від нас їхні обличчя, рухи, голоси… А вони все ближчають, ближчають, кличучи на свої дороги, аж поки ми самі не відійдемо за межу…

Так і стоять перед очима всі разом — молоді, натхненні, невтомні — воістину: незрівнянний світ краси!..

Над рвучким Черемошем, на кам’янистих схилах улюблених Карпатських гір, посеред безмежжя простору, над плином тої часової невблаганності — стоять! — і вітер над ними перебирає струни вічності, і ллється музика, музика, музика, з кожним акордом визолочуючи імена: Левко Дутковський, Володимир Івасюк, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук

А поміж ними Вона! — як фіалочка в шовковистім обруччі трав, як земна царівна небесного їхнього співосвіту — юна Алла Дехтяр — корінням і першим заквітом вінничанка, мудра Алла Борисівна Дутковська — гіллям і кроною, і прощальним цвітом — буковинка…

…Лиш вивела це ім’я, щось промайнуло по хаті, почувся чи причувся якийсь шерх чи скрип… Озирнулася… А в думках спалахнуло:

Прийшла якась тривога і стала край вікна,
Ну що мені до того — звідкіль, чия вона?!.

А в грудях щось затерпло, а серце — гуп та гуп…
Нараз війнуло степом, немов полин до губ.

Іди собі, тривого, ми з тишею удвох,
Не треба нам нікого… А серце — тьох та тьох…

І тиша наче б згіркла… Підходжу до вікна:
Шкребе по шибі гілка… і світиться сумна.

Та раптом чую глос: — Даруй, мені здалось,
Що нині, як ніколи, тобі потрібен хтось…

Мороз перебіг скронями.

Це не містика, ні… Я справді наче б відчула легенький дотик не гілки — Аллиної руки, а з темного телевізійного екрану почула живий її шепіт…

Схвильовано ввімкнула “телек” — а там…

А там — з постарілих архівних кінокадрів — болючих, пекучих і водночас радісних, світлих, неймовірно дорогих, ностальгійних — увірвалася в запечалену німоту така бентежна молодість, такий живлющий пісенний озон, що аж перехопило дух!

Співала Софія Ротару… Щасливо підспівував Володимир Івасюк… Линув над смерековими верхів’ями високий голос Василя Зінкевича… Обіймав рідні гори Назарій Яремчук

Кадр за кадром поставала, зринала з такого ще недавнього минулого історія народження, зростання, уславлення могутньої когорти вихованців, точніше — носіїв високого національного духовного розвою Вижницької “кузні талантів” під орудою їхнього натхненника — нині народного артиста України Левка Тарасовича Дутковського.

Хто сьогодні не знає про славнозвісну його «Смерічку»?! Хіба для істинних шанувальників історії краю, цінителів мистецтва музики й співу можуть бути чужими її перші подвижники, які на саморобних електроінструментах грали так, як нашим нинішнім супер-бітлам і не сниться, бо їх, як таких, і не існує тепер…

Марія Ісак, Зоя Маслова, Галина Мокрецова, Рая Хотимська, Мирослава Єжиленко, Анна Король, Настя Цурканович, Алла Зборлюкова — їх і не перелічити всіх… Голоси від Дива… Спів — Душа… Ніхто тоді не думав про… гроші… Плекали й несли у світ — красу!

А Володимир Матвієвський! — той унікальний тенор і такий же чудо-футболіст, воротар, який, коли траплялася слабка команда, стояв на воротах і смакував… пиріжками… але м’яч бачив здалеку і втіхи для опозиційних вболівальників не давав ніколи…

…Свого часу «Смерічка» підкорила сцени всього Радянського Союзу. І то була не піарна “розкрутка”, то була важка, але бажана, солодка праця, жага не слави, а утвердження своїх, українських, буковинських висот на — здавалося — недосяжних мистецьких вершинах.

Утвердила!

Бо і нині, коли лунають “смеріччині” пісні, завмирають серця у тих, хто розуміє, що таке мистецька справжність. А це Левкові «Сніжинки падають», «У Карпатах ходить осінь», «Незрівнянний світ краси» на вірші Анатолія Фартушняка. Це і «Черемоше, Черемоше сивий» на вірші Миколи Негоди (його ж «Степом, степом», музика А. Пашкевича, незабутня виконавиця Раїса Кириченко)…

А особисто для Алли написана Левком і до кінця її днів — улюблена пісня «Бажання» на вірші того ж Фартушняка, яку пізніше співав, ще навчаючись в медінституті, Володимир Івасюк… І «Скрипка без струн», і «Зоряна ніч», «Жива вода», «Якщо любиш, кохай» на вірші Анатолія Драгомирецького та Михайла Ткача…

…Пісні звучать і нерідко ніхто навіть не знає їх автора. Але вони — живуть! І продовжують життя тих, кого вже немає з нами…

…Після побаченого і почутого того вечора, а було це 4 березня у вівторок цього 2008 року, я мимоволі з самого раночку зателефонувала Левкові Тарасовичу. Я говорила йому, які чудові костюми у його «Смерічки», як унікально (нині кажуть — суперово!) виглядали в буковинському одязі Назарій, Софія, Василь… Як це не справедливо, що дивовижну майстриню, художника-модельєра, випускницю Вижницького училища прикладного мистецтва (відділ художнього моделювання та конструювання одягу), відмінницю Одеського державного педагогічного інституту імені Ушинського (художньо-графічний факультет) так рідко показували по тому ж телевізору раніше, і недостатньо про неї писали, і чому це завжди з’являється невчасно… точніше — запізно…

От вийшла в телеефір прекрасна але — посмертна програма редактора-режисера Чернівецької обласної державної телерадіокомпанії Антоніни Фантух «“Черешневий гай” Алли Дутковської», за яку, до слова, Антоніна Павлівна одержала диплом Професіонала ефіру України. Її роботи не раз відзначалися нагородами: Диплом і Золота медаль міжнародного фестивалю «Разом» («Вербова доля Рудольфа Лекалова»), диплом Лауреата Всенародного фестивалю «Калинові острови» про Назарія Яремчука («Це дерево дивне й по втраті не в’яне», керівник проекту і співавтор заслужений журналіст України, багаторічний директор цієї ж телерадіокомпанії Аркадій Казимірський) etc.

…Черешневий гай Алли Дутковської сколихнув душі глядачів, які, можливо, вперше дізналися, хто живе… жив і працював на буковинських мистецьких теренах.

Слава Богу, ще при Аллиному житті вона і світ побачили книгу Ярослави Кибіч «Назарій Яремчук. Я піснею вернуся до життя» (Чернівці, видавництво «Прут», 2003), де тепло, гідно і захоплено оповідалося про «Смерічку», доземно вдячно — про Аллу, сенсом творчості якої стала рідкісної майстерності праця над створенням сценічних костюмів спочатку для «Смерічки», потім — «Червона рута», «Черемош», «Жива вода», «Заслужений (тепер — академічний) Буковинський ансамбль пісні і танцю» (незмінний керівник, композитор і диригент Андрій Кушніренко), окремо для Софії Ротару, Іво Бобула, Назарія, Василя Зінкевича, Лідії та Ауріки Ротару…

Спочатку Вижниця, потім Чернівці, далі — Київ, Москва, Ленінград, Прибалтика, Крим… Європа, Азія, Америка… Де тільки не гастролювали буковинські митці — і всюди їх зустрічали бурями оплесків — спершу за “одяг”, щиро дивуючись і чаруючись його незвичністю, тонкою, філігранною роботою творцевих мук… А на кінець — за пісню, одягнену Аллиними руками.

…А руки ці, нерідко за кулісами, стискались до хрускоту від хвилювання.

Досконале, скрупульозне дослідження Аллиної праці провела у своїй книзі «Український народний костюм Північної Буковини. Традиції і сучасність» кандидат мистецтвознавства Мірра Василівна Костишина (Чернівці, Рута, 1996).

Ця прониклива, фахова і отеплена живим почуттєвим нервом оповідь заворожує, попри необхідний “сухий” аналіз надзвичайного творчого Аллиного процесу. Мірра Василівна констатує: “…Вона стала першою на Буковині художницею по створенню естрадного одягу за місцевими мотивами”.

Своєрідний сучасний і водночас фольклорний, національний напрямок репертуару тогочасних буковинських ансамблів вимагав відповідного оригінального сучасного а заразом традиційного буковинського забарвлення.

Подібний “костюмний прорив” не мав жодних традицій. Алла безстрашно “кинулась” на… таїну… І — відкрила її… зачарувавши слухача, як глядача, “нев’янучим світом одягнутої пісні”.

Близькі, милі і невибагливі назви її костюмних комплектів: «Горянка», «Зачаруй», «Водограй», «Олімпійські» (для ансамблю); окремішньо для солістів «Краю мій» (П. Дворський), «Буковинський стиль» (Н. Яремчук), «Черешневий гай» (С. Ротару), «Черемош» (для солісток ансамблю), комплекти «Писанка», «Червона рута» — улюблений костюм Софії Ротару до 20-річчя її творчої діяльності. До слова, саме в першому для неї Аллиному костюмі вона знімалася в першому фільмі «Червона рута», а в Лівадії цьогоріч, коли святкувала свій поважний ювілей, серед виставлених в експозиції її сценічних костюмів за “трудові роки” гідно себе почували костюми Алли Дутковської.

Запитала я, зателефонувавши Лідії Ротару чи збереглися Аллині костюми у неї і в Ауріки?

— Аякже! — здивувалася Лідія. — Це одна з найдорожчих перлин, які в мене є. І доки я жива, не розлучуся з нею. Не можу…

Колись Алла попросила його в мене на якусь виставку. Я дала, але з великою засторогою — повернути. Цей костюм вона і моделювала, і шила своїми руками… І для Софії, і для Ауріки — теж…

Якось ми зустрілися у Свято-Миколаївському соборі… Алла Борисівна там викладала рисунок, живопис, композицію при соборній благодійній художній Недільній школі для дітей.

Я хотіла віддати їй до науки свою доньку Софійку, але вона не радила: …холодно, — казала, — дівчинка у вас надто тендітна… Підкріпиться, тоді віддавайте — але в мирську художню школу, я там теж працюю…

…Лідія послухалась.

Тепер її Софія вчиться десь в Англії і зовсім не по малярству. Але — малює. Іноді — костюми… І не погано, як на її хист.

…У цьому ж Свято-Миколаївському соборі прощального червневого дня 2004 року Аллу… відспівували. Залишились без неї її вихованки і колеги, які підтримали її в цій благодійній справі — Ангеліна Тимчук (закінчила художньо-графічний факультет Івано-Франківського університету) і Людмила Борисікевич, випускниця Львівської Академії мистецтв.

Сумний стояв настоятель-протоієрей Дмитрій Латковський, чиїх трьох синів Алла Борисівна навчала художнім секретам і мистецтву — бути людьми.

Старший син настоятеля Роман закінчив Московську академію іконописання. Можливо, одна із створених ним ікон проводжала його вчительку дорогою, окропленою чистим несподіваним — при довгочасній спеці — дощем у… раювання…

Сумні і мовчазні йшли тією дорогою діти.

Скільком із них вона означила життєвий путівець. Її вихованці з Чернівецької дитячої художньої школи були переможцями на Міжнародних дитячих виставках, конкурсах у США (1987), Польщі (1992), Індії (1995), Ізраїлі (1995), Японії (1997). Вона стала Заслуженим діячем мистецтв України, «Відмінником освіти України».

Щоб описати художню і людську цінність цього творчого шляху, замало статті, альбому, книги. Цьому не стане одного людського життя. Але подвижники на нашій землі ще не перевелись.

Для всього є свій час, дарма, що нерідко ми нарікаємо на нього… Проте не варто баритися…

…Саме час означив постать Алли Дутковської, як насправді — знакову: модельєр, художник, педагог, сценограф (вона викладала, як вже було мовлено, рисунок, живопис, композицію; була сценографом, художником-постановником Міжнародного в Чернівцях фестивалю української пісні «Доля» 1994 р. та першого фестивалю української пісні імені Назарія Яремчука, м. Вижниця, 1996 р.)

— …Як трагічно рано він залишив нас усіх, осиротив Буковину, Україну, — говорила вона притишено, тримаючи худеньку руку трохи нижче від серця, коли я прийшла до неї, чекаючи на зустріч з Левком Тарасовичем. Ми тоді працювали над піснею «Чернівці. Відродження…».

…Позираєте синьо айстрами,
Молодієте у красі,
Будуть заздрити вам всі Австрії
І Парижі, і Відні всі…

— Ой, далеко ще нам до тієї заздрості… — тихенько поралася біля чайника, розкриваючи коробку цукерок. — Мені більше подобається приспів:

Дзвенить вгорі
Соборно-срібний неповторний лад,
Це наш святий поріг, обітований сад,
Це наш сад…

Гарна буде пісня… От тільки замучила я свого Левка

Я відчувала, що говорити їй важко. Проте вона не хотіла відпускати мене. “Почитайте щось… Я люблю ваші вірші… І Левко Тарасович надійде…”

Ми сиділи на дивані. На вікні коливалася білосніжна фіранка. Я прочитала, що на ту хвилю зринуло в пам’яті:

Я відчиню вікно,
Каву зроблю або чай,
День, як святе вино,
— Світечку, зустрічай!

Світла сахнеться сум,
Світові тьма пусте!
Душу йому несу,
Папороть в ній цвіте.

В ринвах ще спить вода,
Півень горланить десь.
Папороть молода,
Господи, дай нам днесь…

— Бог добрий… — промовила Алла Борисівна.

Мені защеміло в грудях. І досі не проминув той щем.

…Тепер я думаю про Левка Тарасовича.

Як йому без неї? Він, правда, мужній. А все ж…

…Сьогодні 4-е березня, вівторок. 2008 рік.

День народження великого піснетворця Володі Івасюка.

4-е березня…

День розстання зі світом земним буковинського златоуста Анатолія Добрянського…

4-е березня… Ранок…

Я телефоную Левкові Тарасовичу. Я не можу сьогодні піти до Вічного Дому цих дорогих мені людей. Хворію. Там і Наталя Ярмольчук, художниця, в чиїх щоденниках одне близьке їй ім’я з художньої школи — “Алла Борисівна…”, яка, може єдина на час навчання Наталі пророкувала їй… світле майбутнє…

Тепер вони там, у тому незбаженному світлі, поряд…

…Слухаю Левка Тарасовича.

Заплющую очі і бачу: хиткий місток над бурхливим Черемошем… По ньому йдуть двоє… веселі, безтурботні, закохані…

Переходять річку… добираються до лісу… ховаються від спеки… Чую сміх, шурхіт листя, цвьохки гілок…

Шкода, думаю, що так складається життя, що лиш Голгофа нас веде вперед.

Левко Тарасович згадує серпневий полудень 1992 року. Рідна Вижниця. Церковка. І вони з Аллою трепетно переступають поріг. Священик промовляє: “візьміть за руку один одного…”. Взяли…

“Ось в цю мить, в цю секунду Господь скріпляє вас…”

Гаряча хвиля пройшла всім тілом. Руки затремтіли, але не роз’єдналися…

Так і йшли всі роки… Повінчані вищою Силою… Запиленими дорогами, звивистими гірськими перевалами, білими глибокими снігами…

А за ними бігли піонери в червоних галстуках, ті, що посипали квітами їхню весільну доріжку під співи хору Вашківецького будинку культури, яким керував славний Василь Михайлюк, чия «Черемшина» саме тоді облітала світи… Хор співав їм «Стелися, барвінку» і зграйно “сиренила” кавалькада чепурних «Волг», які бозна-де “дістала” завідуюча відділом культури вижницького району Галина Лєвіна.

Алла в білому, до землі, (сама шила, як і його костюм) платті — весняна, як теплий незабутній їхній квітень, в якому буяли всі барви надій, вір, любові, що потім ляжуть у дивовижні витвори її творчого Дару…

Запитую, чи було у них улюблене місце, де вони найжаданніше зустрічалися. І чую: любиме місце — сцена і кабінет, де я працював і де Аллочка народжувала свої шедеври…

— А перша власна квартира?

— Жили у моєї мами, в Кутах… Вони — мама і Аллочка — навдивовижу любили одна одну…

— А в Чернівцях?

— На Проспекті 50-річчя Великого Жовтня, 52, кв. 26, тепер — Проспект Незалежності…

Та це ж зовсім поряд зі мною! Як же я не знала, що вони так близько… Так сором, що я не знала… Та випадок сліпим не буває, і справді — краще пізно, аніж ніколи…

Кладу слухавку.

4-е березня…

О 12-ій у мене “аудієнція” з лікарем. Важко йду. Після лікувального сеансу не звертаю на свою вулицю, а переходжу дорогу, певний період часу шукаю будинок №52, піднімаюся на третій поверх…

Двері під №26 — чорні, з кривими порізами на дерматині. Натискаю кнопку дзвінка: раз, другий, третій… Сама не знаю, навіщо це роблю. Але хочу знати, хто тут тепер живе, що за люди, чи розуміють, хто тут був до них?..

Німота. Нема нікого.

Дзвоню в сусідній номер. Виходить молодий чоловік. Андрієм назвався. Про прізвище Дутковських щось чув, але живе тут недавно, то нічого сказати не може… “Але ось напроти бабуся живе… вам не відчинить. Я подзвоню…”

Худенька, літня жіночка запитально дивиться на мене: чого я хочу? “Ви знали Левка і Аллу Дутковських, які жили ось в цій квартирі?” — показую на порізаний дерматин.

“Ну как же, как же… Такие милые, интеллигентные люди… Он композитор, а она — закройщица. Замечательная женщина… Да Вы заходите, пожалуйста. Я как раз хлеб пеку… Знаете, какой сейчас хлеб в магазинах? А я всё сама пеку — и хлеб, и печенье, и пироги… Слава Богу, мука есть… Вот, посмотрите… Это моя кухня…”

…В кімнаті справді пахло хлібом. В духовці хлібина вже загнітилася… “Конечно, это не печь, но что поделаешь — город…” — буркотіла Ганна Іванівна Сидорова. Ми познайомилися. Вона з Росії. Чоловіка перевели на службу. Військовий. Помер. Війну пройшли обоє. Рани у нього були важкі. Тепер одна живе. Правда — є діти. Приходять. Навідуються. Але у них давно вже свої сім’ї. Їй 85 літ…

“…Знаете, был такой случай…”

І я слухаю, як у неї загорівся на кухні жир, спалахнула фіранка, вона з переляку закричала; на крик майже влетів Левко Тарасович і заспокоїв її, погасивши вогонь.

Вони жили дуже дружно. Не те, щоб ходили один до одного, але стосунки були теплими, добросусідськими…

“А что случилось? Почему вы их здесь ищете? Они же давно живут в другом месте…”

Я ніяк не могла пояснити ні їй, ні собі, що я насправді тут шукаю. Просто: захотілось пройти Аллиними доріжками, сходами, де живуть її сліди, може вони мені щось у мені відкриють… Я йшла на зустріч з нею і чула живий трепет її присутності в душі…

Так буває… Бо живеш не для того, щоб жити, а щоб відчувати, що ти живеш…

“Знаете, я однажды попросила Аллочку, чтоб она мне сшила белый воротничок. Я работала в «Колоске» продавцом — хлеб продавала. Я тогда не знала, что Аллочка художник и, вот вы говорите, какие костюмы она моделировала для великих людей…

Шло время. Несколько дней. Они куда-то уехали, видимо на гастроли… И вот представьте себе, приезжают они, кажется, из Прибалтики и Аллочка приносит мне — что бы Вы думали? — конечно, ажурный, очаровательный воротничок. Подарила… И денег не взяла. Да что я Вам рассказываю? Вот я сейчас Вам его покажу…”

Припадаючи на хвору ногу, жіночка підійшла до старої шафи і дістала… білюсінький, наче щойно випраний, насправді дуже гарний комірець. Погладила його, розгорнувши, і прошепотіла: “Это Аллочка мне привезла. Подарила. Я очень берегу его, хотя давно уже не ношу… Время было хорошее… И люди тоже…”

…Хліб був готовий. Хліб життя.

Ганна Іванівна пригостила мене.

Комірець висріблював чистоту і… пам’ять. І ще — любов… над якою не владен ні час, ні злами, ні навіть смерть.

Думалося: любов — вічна потаємна і бажана струна… вічний скарб у незнищенній духовній скрині нашого єства. Як лаконічно, глибоко і точно сказав про це наш незабутній Іван Миколайчук: “А — чуєш?..”.

Хтозна, може і вона, наша теж незабутня Алла Борисівна Дутковська почула чи почує нас бодай сьогодні….

А — чу-у-у-єш?

Тамара Севернюк

2009