Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Пісня буде поміж нас: Бібліографічний покажчик

…Щоб збулась любов

Володимир Івасюк — композитор і поет, співак і художник, скрипаль і піаніст, аранжувальник і диригент, громадський діяч і лікар… Володимир Івасюк — шляхетна людина й відданий друг, чудовий син і люблячий брат… Володимир Івасюк, саме він у 70-і роки XX століття задекларував:

Я хочу, щоб збулись слова пісень,
Я хочу, щоб збулась любов…

На час написання цієї пісні йому було вже 25 років, позаду — перемоги у всесоюзних і республіканських конкурсах, загальносоюзне та європейське визнання мільйонів любителів пісні, повага й авторитет у ровесників — композиторів з усього Радянського Союзу, які під його впливом так само прагнуть писати пісні українською мовою. І постійне очікування його кожної нової пісні, яка мала стати одкровенням для людей, спраглих чистоти, краси, любові… І сам він на порозі нових музичних відкриттів, які знайдуть вираження в його камерних творах та піснях, сповнених нечуваної дотепер експресії й відвертості почуттів, впевненості в собі, в своїх діях:

Осіння грозо остання,
Спали ті високі терни…

Він став голосом часу, голосом покоління. І не буде жодної помилки, коли той час ми назвемо епохою Івасюка. Бо він був володарем сердець, був апостолом краси й любові, прагнув залишити людям «снів своїх красу».

Підсумок його короткого творчого життя — понад 100 пісень та п’ять десятків інструментальних творів. Але слід у музиці яскравий і могутній, небагатьом українським (і хіба лише українським!) композиторам вдалося досягти такого. Бо й сьогодні, через чверть століття після його трагічної загибелі, на устах чи не в кожного українця — «Червона рута» й «Водограй», «Пісня буде поміж нас» і «Балада про мальви». Професійні виконавці висловлюють захоплення його інструментальними творами, зокрема «Сюїтою-варіаціями для камерного оркестру», висловлюючи щирий жаль за тим, що так мало встиг зробити. Сучасники Івасюка вперто дошукуються загадки його неймовірного таланту, а молодь XXI століття цікавиться життям і творчістю митця.

Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в містечку Кіцмань на Буковині в родині вчителів. Музичні здібності в хлопчика проявились дуже рано, але віддати його до спеціального закладу освіти було неможливо, бо найближча школа працювала лише в обласному центрі, за 22 кілометри. Це сьогодні на маршрутному таксі можна доїхати до Чернівців за 45 хвилин, а в 50-і роки XX століття приміський поїзд ходив уранці й увечері, а ще попутні (в основному — вантажні) машини. Чи сани. Батько Володі Михайло Григорович і звертається до органів місцевої влади з пропозицією про відкриття в Кіцмані музичної школи. Він має чимало однодумців, які готові віддати своїх дітей учитися. Отож у 1955 році в Кіцмані відкривається філіал Чернівецької дитячої музичної школи №1, і Володя Івасюк, маючи 5,5 років, починає опановувати скрипку. Як стверджує його викладач Юрій Візнюк (він усе життя пропрацював на педагогічній ниві, зокрема, в 70-і роки був директором Вінницького музичного училища), Володя Івасюк — це його найталановитіший учень. Спочатку хлопчик викликав захоплення як наймолодший скрипаль, беручи участь у всіх концертах школи. А згодом проявляються його непересічні виконавські здібності. І вже в 1960 році він чудово виступає на сцені перед гостями з далекої Канади, які приїхали на Буковину й побували в Кіцмані.

Юрій Миколайович Візнюк наполягає на тому, що Володимир повинен продовжити навчання навіть не в Чернівцях, а в столиці України Києві, де на той час почала діяти музична десятирічка для обдарованих дітей. Він успішно здає екзамени й розпочинає самостійне життя далеко від рідного дому. Навчання проходить добре — про що свідчить табель Володі за першу чверть. Однак дається взнаки велике навантаження: щоденні 8-годинні репетиції, підготовка уроків з загальноосвітніх дисциплін, побутові клопоти. А ще Володя прагне бути фізично сильним, отож займається культуризмом. Коли приїжджає додому на осінні канікули, батьки, але найбільше бабуся Олександра, вражені змінами, що з ним сталися, він схуд на 8 кілограмів, синець на шиї від інструмента, синці під очима від утоми й недосипання. І приймається рішення про припинення занять у Києві, з чим Володя категорично незгідний — він ладен по залізничних шпалах йти пішки, тільки щоб учитися там. Але батьки наполегливі, а ще йому обіцяють, що він може знову навчатися в музичній школі — вже по класу фортепіано, а згодом, коли поправить здоров’я, поїде до столиці знову.

Володя дуже любив батьків, і їхня воля була для нього — закон. А ще фортепіано — воно цілком захопило його. І саме на цьому інструменті він починає імпровізувати, а згодом — фантазувати й творити власні мелодії. Батько перший звертає на це увагу. Володя скромний, але вже не може критися зі своїм скарбом. І зізнається, що хоче написати пісню, проте немає вірша. Батько пропонує йому вірш «Колискова», який колись написав для нього ж. І народжується перша пісня Володимира Івасюка «Колискова».

Ти спи, любий сину,
В блакитному сні.
Довкола нас тиша
І місяць в вікні.

Хай ніч, любий сину,
Снує срібний шовк.
Ти спи — на сторожі
Безмежна любов.

В школі Володя виконував багато доручень класного керівника, директора. Гарно малював, фотографував. Отож у 1964 році саме він оформив стенди та шкільну стінгазету, присвячені 150-річчю з дня народження Тараса Шевченка.

Але ним все могутніше оволодівала музика й пристрасть до її творення. Кіцмань завжди славився талановитими музикантами, а сам Володя завжди пам’ятав, що сад, який він любив, у якому він ріс, колись належав дідові видатного українського композитора і поета Сидора Воробкевича. Про це розповідав йому тато, який добре знав історію Буковини й пишався своїми земляками. Дуже часто Володя ходив з батьком у сусідні села до народних оповідачів — батько якраз працював над збіркою буковинських казок. Від своєї бабусі Олександри, від дядька Дмитра він не раз чув чудові пісні, але особливо його вражало, коли тато й мама співали разом. І тому він не просто слухав, що розповідають старші люди, а також працював. То був час без магнітофонів і диктофонів, тож треба було встигати олівцем, ручкою. Він писав тексти, а мелодію запам’ятовував (мав феноменальну музичну пам’ять), а потім удома відтворював у нотах. Йому відкривався величний світ буковинської народної пісні у всій її красі й таємничості. Не маючи досвіду в цій справі, тримав за зразок великих своїх попередників — Юрія Федьковича, Євгенію Ярошинську… І хоч часи були атеїстичні, не цурався релігійних свят і обрядів, тим паче, що поруч була няня Міля — Магдалина Колотилюк, яка також знала безліч казок, пісень, обрядів. Володимир ввібрав у себе все багатство буковинського фольклору й саме це стало міцним підґрунтям його оригінальної й новаторської творчості.

В 60-і роки XX століття в тодішньому СРСР великого розмаху набув аматорський рух. Самодіяльні художні колективи створювались у колгоспах і радгоспах, на заводах і фабриках, залізницях і в військових частинах, не кажучи вже про школи, училища, технікуми, вузи. Не минув цей рух і Кіцманя й школи, в якій навчались Володя та його молодша сестра Галя. Шкільний учительський хор діяв ще з початку 50-х років. Але молодь прагнула інших ритмів. З приходом в край телебачення (телестудія в Чернівцях розпочала роботу в жовтні 1961-го року) світ став більш доступний і близький навіть для кіцманчан. А по радіо все частіше звучали пісні молодого львівського композитора Мирослава Скорика, які вабили своєю новизною. З’явились і перші вокальні групи — ансамбль «Мрія», наприклад. А от вокально-інструментальні ансамблі — це було цілком нове явище не лише для Кіцманя — для всієї України. Навіть зразків, за винятком надпопулярних «Beatles», яких намагалися «глушити» на всіх радіохвилях, та згодом знаменитих московського «Камертону» й кишинівського «Норок», не було. Володимир Івасюк був сміливим юнаком, і в 1965 році він збирає своїх друзів і створює — в загумінковому Кіцмані! — вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка». На Чернівецькому радіо зберігся запис виступу цього колективу на обласному огляді художньої самодіяльності 1966 року з піснею В. Івасюка «Моя пісня». Ще відчутний вплив британських музикантів, особливо в аранжуванні, але вже добре помітна своєрідність манери юного композитора, оригінальність мелодії й тексту (автор віршів також В. Івасюк). «Буковинка» була переможцем республіканського фестивалю художньої творчості, виступала на урочистому концерті, присвяченому 25-річчю возз’єднання Буковини в єдиній Українській державі, в Жовтневому палаці. В репертуарі ансамблю було тоді кілька пісень Івасюка: «Мандрівний музика», «Ласкаво просимо», «Моя пісня», «А на нашій вулиці розцвіли каштани», «Батьківщино моя», «Мені шістнадцять років».

По закінченні школи Володимир вступає на заочне відділення Чернівецького музичного училища (в червні) й готується до вступу в медичний інститут. Правда, тут виникли несподівані перешкоди: Івасюк не отримав золоту медаль, на яку розраховував і мав для цього всі підстави. Навіть гірше — він мало не залишився без атестату про закінчення школи. А все тому, що через пустощі мало не став злочинцем згідно з тодішніми радянськими законами. Просто під час прогулянки по вечірньому Кіцманю комусь із Володиних друзів прийшла до голови думка закинути кашкет на голову вождю революції, бюст якого стояв у сквері навпроти районного відділення міліції. Дівчат, які були поруч, не чіпали, а хлопців заарештували на 15 діб, змусили підмітати місто. Згодом виключили з комсомолу й дали вказівку не допустити всіх до випускних екзаменів. І тільки послідовна позиція директора школи О. В. Цибульської та незатвердження рішення про виключення обкомом ЛКСМУ певною мірою пом’якшили удар: Володимир здавав усі екзамени в присутності працівника райвно, отримав атестат з четвірками по поведінці та історії й суспільствознавству. Вступні екзамени в медінститут здав добре, конкурс пройшов. І все ж був виключений, не провчившись жодного дня — саме через кіцманську пригоду.

Школу «перевиховання» проходив у робітничому колективі заводу «Легмаш», де спочатку працював у ковальському цеху слюсарем-гравером, а згодом йому доручають керувати хором підприємства. І тут юний керівник і диригент досягає за короткий час справжніх успіхів: хор завойовує друге місце в обласному огляді самодіяльних колективів. А юнакові дають характеристику, з якою він може вступати до омріяного вузу. І на цей раз Володимир підготувався блискуче, що засвідчує його екзаменаційний лист. І стає студентом Чернівецького медичного інституту. Той, якого рік тому так жорстоко відцурались, невдовзі приносить своєму колективу загальносоюзну славу.

Володимир всерйоз поставився до обрання професії, тим паче, що мав яскраві приклади з історії: Степан Руданський, Антон Чехов, Вікентій Вересаєв були для нього певним зразком. З медицини пішов у творчість і відомий поет-пісняр, буковинець Михайло Ткач. Тому й навчався добре, сесії здавав на «відмінно». Проте навіть при величезному завантаженні навчанням, виконанням громадських доручень — його обрали старостою групи, він час від часу оформляв на різних кафедрах стенди, при захопленні туристичними мандрівками (разом з друзями досить часто з рюкзаком за плечима у вихідні долав десятки кілометрів гірськими стежками Карпат) не полишав музики, а точніше, музика не полишала його, бо була в серці. Він з охотою бере участь як скрипаль у оркестрі народних інструментів народного самодіяльного ансамблю пісні й танцю «Трембіта», що й нині функціонує при Чернівецькому медичному інституті, береться за створення — і таки створює! — оркестр камерної музики, репетиції якого часто відбуваються в нього вдома, в двокімнатній квартирі по вулиці Б. Хмельницького, 68, а коли на вулиці тепло, то й у дворі, в проймі арки, де, виявляється, хороша акустика. Оркестр невдовзі заявляє про себе як злагоджений і досить професійний колектив.

Але його покликання — пісня! І він приходить у вокально-інструментальний ансамбль «Карпати», що діє при палаці культури працівників легкої промисловості під керівництвом його однолітка Валерія Громцева. Спочатку виступає як соліст, а невдовзі пропонує пісню, яка народилась під час його карпатських мандрівок, — «Я піду в далекі гори». З цією піснею «Карпати» беруть участь у телепрограмі Республіканського телебачення «Камертон доброго настрою» й отримують подяку від керівництва Чернівецького телебачення, яке ту програму готувало до ефіру. Що цікаво, цю прем’єру помітила сувора й вимоглива до молодих митців обласна партійна газета «Радянська Буковина», високо оцінивши мелодії в виконанні «Карпат», а трохи пізніше, навесні 1969 року, після виступу ансамблю на обласній нараді творчої молоді, інша газета, «Зоріле Буковіней», вже написала конкретніше: «…пісні Володимира Івасюка полюбились молоді, бо композитор — освічений і обдарований музикант».

На той час Володимир працював над завершенням ще однієї пісні — «Відлуння твоїх кроків». Хоч був поетично обдарований (всі написані дотепер пісні — на його власні тексти), вирішив звернутися до когось із поетів, щоб написали текст. На допомогу прийшов тато, який працював на філологічному факультеті Чернівецького державного університету. Він запропонував синові дві кандидатури — Олександра Луценка й Володимира Вознюка, своїх студентів, які відвідували літературну студію університету. Луценко невдовзі кудись поїхав, і над текстом працював Вознюк.

І сьогодні відомий поет, член НСПУ, дослідник творчості Ольги Кобилянської Володимир Вознюк як про найкращу мить свого життя згадує той час, коли він працював з Івасюком над піснею. Це була взаємна важка, вимоглива праця над змістом, над кожним словом і звуком. Молодий композитор відкривав своєму ровесникові таємниці гармонії звуків мови й музики, добивався прозорості змісту й точності вислову. Вперше пісню «Відлуння твоїх кроків» виконала відома вже тоді співачка (до речі, вихованка Чернівецького музичного училища) Лідія Відаш і записала її, а також «Я піду в далекі гори» на Республіканському радіо. З її виступу в програмі «Від суботи до суботи» розпочалось знайомство жителів усієї України з піснями чернівецького студента. Особливо сподобалась пісня «Я піду в далекі гори», яка несла в собі новизну й оригінальність як у тексті, так і в музиці. Тоді ж відбувається знайомство Володимира Івасюка з колективом, який згодом понесе його пісні у широкий світ, — вокально-інструментальним ансамблем «Смерічка» з Вижниці та його керівником, талановитим композитором-новатором Левком Дутковським. Колектив включає в свій репертуар пісню «Мила моя».

Вперше юнак відчув смак справжньої популярності — адже до нього почали надходити листи — дуже схвальні, в них була не лише висока оцінка пісні, а й прохання надіслати ноти й текст. Такі листи надходили до Володимира, а також у місцеві та республіканські газети й журнали. 8 березня 1970 року обласна газета «Радянська Буковина» вперше друкує пісню Володимира Івасюка «Мила моя». Виявилось, цього недостатньо, бо ж пісня найбільше заімпонувала молодим. Тому 14 жовтня 1970 року пісню публікує газета «Молодий буковинець». «Молодіжка» трохи припізнилася: на часі вже була нова пісня Володимира Івасюка, що вперше прозвучала 13 вересня в тій же телепрограмі «Камертон доброго настрою». І це була «Червона рута» і «Водограй». А пісню «Мила моя» вижницька «Смерічка», яка також набуває популярності в Україні, в 1969 році записує разом з трьома піснями Левка Дутковського на фірмі «Мелодія» на свою першу платівку «Пісні з України», що вийшла в 1970 році. Це була перша платівка і в житті Володимира Івасюка, її хотіли мати всі його друзі й знайомі обов’язково з автографом автора.

Порівнявши дати створення цих трьох пісень — 1968, 1969, 1970, можна зробити висновок, що за три роки 4 пісні — не так уже й багато! Навіть при зайнятості навчанням і громадськими справами. Але напрошується й інша думка — про високу вимогливість юного автора до себе. Глибше проникаючи в таємниці творчості Володимира Івасюка, в історію його пісень, зокрема тієї ж «Червоної рути», задум якої прийшов до юного маестро ще в 1967 році, а робота над текстом тривала до серпня 1970, розумієш, що Володимир не хотів випускати в світ пісню сиру, незакінчену, недосконалу. Про це свідчить і згадана в книзі «Монолог перед обличчям сина» розмова, в якій Володя зізнавався Михайлові Григоровичу, що текст пісні «Водограй», на його думку, потребує доопрацювання. А як на нашу думку, саме в цьому тексті Володимир Івасюк викладав програму свого творчого життя в музиці: «За красну пісню на всі голоси // Що хочеш, водограю, попроси». Це стало його творчим кредо в наступні роки, коли пісня заполонила його цілком. Адже популярність «Червоної рути» була такою, що навіть суто професійні видання, як «Медицинская газета» й «Лесная промышленность», не могли не відповісти на запити своїх читачів і опублікували інтерв’ю з автором. Проте першим значним успіхом Володимир вважав публікацію в журналі «Україна» в травні 1971 року: «Червоній руті» (публікувалися ноти й текст) була відведена ціла сторінка в цьому великому за розміром ілюстрованому часописі. Журнал побачив (на святкуванні 100-річчя з дня народження видатного українського письменника Василя Стефаника, яке відбувалося в селі Русові на Прикарпатті) видатний співак XX століття Іван Семенович Козловський — він на згадку про це залишив Володимиру свій автограф.

Пісню «Червона рута» заспівали в усьому світі. А Володимир отримував стільки листів і з таких країв, що можна було дивуватися, як же потрапила «Червона рута» аж туди. Приміром, у туркменське село чи в далеке забайкальське місто Бодайбо. І не лише це свідчило про те, що студента-медика з Чернівців знають в усіх республіках СРСР. Варто лише звернути увагу на адреси на конвертах, приміром, таку: “Карпатское селенье Вижница. Автору песни «Червона рута», або: «Черновецкое телевидение, Владимиру Ивасюку». Тут могла й голова запаморочитися від усього цього. А ще ж телеглядачі в першому в історії радянської пісні хіт-параді визначають «Червону руту» як найкращу пісню року — одну з 20! І київський режисер Роман Олексів перший український музичний фільм називає «Червона рута» й запрошує Володимира до співпраці. До речі, на зйомках цього фільму й відбулось серйозне знайомство Володимира Івасюка з Софією Ротару, яке потім і тривало впродовж усіх років.

І що ж робить найпопулярніший молодий композитор Союзу? Продукує нові шлягери? Він вперто працює над новими піснями, ще не будучи впевненим, буде нова пісня популярною чи ні, але, як згодом він висловився, прагне «довести її до повної кондиції». І приходить до цілковитого усвідомлення того, що повинен здобути серйозну музичну освіту — консерваторську.

Етапною в творчості Володимира Івасюка стала пісня «Балада про дві скрипки» на вірші Василя Марсюка. Василь Марсюк у 1971 році приїхав на курси підвищення кваліфікації, що діяли при Чернівецькому державному університеті. Невдовзі дізнався, що Михайло Григорович Івасюк, який щойно читав курсантам лекцію з історії української літератури, — це батько автора «Червоної рути» й «Водограю»! Підійшов, показав власні вірші, отримав запрошення в гості. Познайомився з Володею. Ця перша зустріч з юнаком справила на нього таке сильне враження, що народився вірш, присвячений Володі:

Ой був файний хлопець та й зробив дві скрипки,
Поділив надвоє снів своїх красу.
Що перша скрипка — біла лебідка,
А друга скрипка — вечірній сум.

Коли ж удруге зустрівся з Володимиром, був украй здивований: Володя пропонував разом попрацювати над їх спільною піснею! Василь Марсюк залишив спогад про ті натхненні миті спільної праці, про вимогливість Володимира до кожного слова тексту, до кожного звука. Але ж і до себе був вимогливий: вперше «Балада про дві скрипки» прозвучала аж більш як через рік — наприкінці червня 1972 року, й виконували її автор та Софія Ротару в прямому ефірі Чернівецької телепрограми «Сяйво». Це був один з останніх виступів Івасюка на Чернівецькому — такому рідному для нього — телебаченні, бо в вересні він переїжджав до Львова, щоб там закінчувати медичний інститут й розпочати навчання на підготовчому відділенні Львівської державної консерваторії. Його бере до себе в клас видатний маестро, народний артист України, автор багатьох популярних пісень Анатолій Кос-Анатольський. Володимир щасливий — він довіряє Анатолію Йосиповичу, дослухається до кожного його зауваження.

Перший новий твір, який він показує викладачеві, «Коли між нами не було нічого» (згодом Володимир дає пісні назву «Передвістя») на вірші львівського поета Ростислава Братуня. Ось як згадував про враження від пісні Назарій Яремчук:

«…у Криму проводився перший всесоюзний фестиваль «Кримські зорі». Буквально у завершальний день до Сімферополя прибув засмаглий, свіжий Володя. …Ми прийшли. Він сів за рояль. Зробив стрімкий пасаж по клавіатурі й заспівав нову пісню, яку я, на жаль, ніколи не виконував:

Коли між нами не було нічого,
Коли нічого більше не було,
Ні ти, ні я не знали про кохання…

То був уже новий Володимир Івасюк. У музиці його, у віршах відчувалося філософське ставлення до буття. Тонке відображення високих нюансів любові, інтимних переживань пронизувало твір невидимими променями справжнього».

Кос-Анатольському пісня також сподобалась, про що Володя повідомив батька: «Показав Косу — схвалив!» — тішився він у листі. Це було вже у Львові, де Володимир познайомився з відомими на той час поетами-піснярами Ростиславом Братунем, Богданом Стельмахом і Романом Кудликом. Активна творча співпраця поєднала його тоді найбільше з Богданом Стельмахом. Уже в 1972 році (так свідчить його власний запис у «Картці самодіяльного композитора») він пише зі Стельмахом «Колиску вітру».

Мелодійну основу творчості В. Івасюка складає гуцульсько-буковинський фольклор. Але вже побіжне знайомство — перше прослуховування — відкриває навіть непідготовленій людині багато новизни в подачі знайомих з дитинства ритмів і мелодій. Івасюк був новатором музичної форми, новаторський у нього й зміст творчості. «Колиска вітру», а трохи пізніше — й «Кленовий вогонь», відносяться до найбільш загадкових пісень В. Івасюка — як у музиці, так і в тексті. Тут на перший план виходить міфологічне начало, ті глибинні музичні й поетичні образи, які, можливо, прийшли до нас із тисячолітньої минувшини. В меморіальному музеї Володимира Івасюка зберігається рукопис тексту пісні «Колиска вітру», написаний Богданом Стельмахом. Проте відомо й інше: в дитинстві Володимир почув від бабусі Олександри казку «Вітрова донька», а також бачив виставу Чернівецького обласного театру «Вітрова донька» за драматичною поемою Віктора Зубара — поета-буковинця, який дружив з Михайлом Івасюком. Вистава, природно, була позначена радянсько-колгоспним колоритом — інакше б не відбулася. В казці цього колориту немає — вона чиста й безпосередня й розповідає про сільського парубка Тимофія, який одружується з Вітровою донькою, бо ні одна сільська дівчина за нього заміж не йде — він бо без хати, яку йому зруйнував Вітер. Розташування персонажів у пісні майже протилежне — тут уже юний Вітер закохується в людську доньку й вони цілий день «в колисанці гойдаються своїй». І хоч, як завжди, текст у Івасюка рівноцінний музиці, проте музика, особливо в програші, виходить на перший план — вона сповнена таємничості, якоїсь загадкової, предковічної краси. Спочатку духові, а потім — цимбали довершують диво. «Колиску вітру», «Тільки раз цвіте любов», «Нестримну течію», «Запроси мене в сни» — всі на вірші Богдана Стельмаха, а також «Пісню про тебе» (вірші Ростислава Братуня), свої «Два перстені», «Кленовий вогонь» (вірші спільно з Юрієм Рибчинським написав В. Івасюк), «У долі своя весна» — також вірші Ю. Рибчинського, «Пісня буде поміж нас» на власні вірші, «Освідчення» (вірші Романа Кудлика) і «Баладу про мальви» (вірші Богдана Гури) Володимир Івасюк пропонує фірмі «Мелодія» записати на велику платівку. В анотації до неї композитор пише, що центральною піснею є «Балада про мальви» — про дівчину, яка не повернулась додому з війни, але проросла мальвою біля материнського дому. Платівку записала в 1974 році Софія Ротару, тоді вже заслужена артистка України. Як вони вдвох — композитор і співачка — пишалися цією працею! Це було своєрідне зібрання творів. І хоч на той час Володимир написав набагато більше пісень, але ж як ретельно добирав їх на платівку. Платівка, за його задумом, мала являти собою єдине ціле — навіть паузи між піснями мали бути заповнені інструментальними програшами. І справді, коли подивитися послідовність пісень, можна відчути певну змістову єдність — і в текстах, а особливо ж у музиці: своєрідний монолог про незнищенність людського життя й його найвищого прояву — кохання.

Якщо генія любить народ, то його не любить ні влада державна, ні її піснетворці чи то пак — як їх називали в давні часи, придворні, для яких мало важило те, що пісні Івасюка надзвичайно популярні і перейшли — легко й невимушено — навіть через «залізну завісу» й їх виконували — українською мовою! — чехи, німці, югослави, американці й канадці українського походження, а найбільше — поляки. Вони друкували в своїх журналах його пісні, інтерв’ю з ним, розповіді про нього. Такий феноменальний успіх, як мала «Червона рута», в історії післявоєнної радянської пісні мала тільки одна — «Подмосковные вечера», яку в 1957 році підхопили учасники першого Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві.

Очевидно, що саме популярність і була найбільшою вадою, мало не злочином молодого композитора. А він ще й видасть платівку-гігант своїх пісень! Ні, цьому не бувати! Право на окремий диск-гігант взагалі належить тільки членам Спілки композиторів СРСР. Хай тішиться тим, що його пісні є на різних платівках серед творів інших композиторів. Хіба цього мало для студента консерваторії? Володимир не чекав такого опору його платівці. Він був у житті, як у творчості, щирим і доброзичливим, не раз ділився своїми власними ідеями, які використовували інші митці, і не шкодував про це. Але бажання видати власну платівку було таким великим, що він навіть згоден на маленьку, на якій буде всього 4 пісні. Так і сталося — на гнучку платівку ввійшли «Тільки раз цвіте любов», «Повір очам», «Колиска вітру» і «Два перстені» у виконанні Софії Ротару. Але сталося це аж 1976 року. А перед цим був блискучий успіх Володимира Івасюка на конкурсі в польському місті Сопот у серпні 1974 року, зйомки й прем’єра фільму «Пісня завжди з нами», який зняв київський режисер Віктор Стороженко з ансамблем «Червона рута» — Софія Ротару виконувала тут 6 пісень Володимира Івасюка.

І постійно його пісні друкуються в різних пісенниках, музичних репертуарних збірниках — і в Україні, і в СРСР, їх перекладають для фортепіано, для баяна, для акордеона. Це все потребувало від Володимира Івасюка чималих часових і моральних затрат. І йому ставлять на кін у Львівській консерваторії, студентом II курсу якої він є — в класі Анатолія Кос-Анатольського, що в нього багато пропусків занять. Це, звичайно, прийом не новий. Та й проти Івасюка застосовується не вперше: подібне було в 1972 році під час навчання в Чернівецькому медичному інституті, коли декан лікувального факультету написав доповідну «про пропуски занять студентом Івасюком» — пропущено було протягом 8 місяців навчального року (Володимир був уже на 5 курсі) аж 18 пар, але декан був переконаний, що за таку кількість пропусків його слід виключити з медінституту. Це такого студента, завдяки якому про Чернівецький медичний інститут — рядовий вуз 200-мільйонної країни, знали в усьому СРСР! Чи ж знали, приміром, про Тернопільський медінститут? Лише те, що такий існує. Проте на цей раз ректор Юхимець виявився мудрішим, ніж у 1966-му, і розпорядився прийняти в Івасюка заборгованість, пов’язану з пропусками занять з поважних причин — однією з них, до речі, була поїздка вокально-інструментального ансамблю «Водограй» на IX з’їзд профспілки медичних працівників СРСР у Москву для участі в урочистому концерті, в якому виступало всього 9 колективів навіть не з усіх радянських республік.

Зі Львівської консерваторії Івасюка в 1976 році в липні таки виключили. Формально, мабуть, мали підстави. Бо таки пропускав заняття — був на зйомках фільму «Пісня завжди з нами», про що приніс відповідний документ, на запрошення правління брав участь у роботі пленуму Спілки композиторів СРСР, присвяченому творчості молодих композиторів. Його твори, що виконувались на «пленумівському» концерті, викликали схвальну оцінку «метрів» радянської пісні! В інтерв’ю газеті «Експрес» відомий композитор Едуард Ханок сказав (до речі, він зізнався, що пісня «Верба» написана під впливом Івасюкової «Рути»), що «…для Богом обдарованих студентів у вузах необхідні спеціальні програми. Я ще тоді розумів, що консерваторія зіпсує Володі життя — він надто чесно до неї підійшов». Це, на жаль, правда.

У цей складний період, коли Івасюк залишився поза навчанням, він починає працювати над збіркою, яку запланувало видавництво «Музична Україна». Ретельно відбирає для неї пісні — більшість тих, що включив до платівки-гіганта, але й дещо міняє: так, включає «Баладу про дві скрипки» та пісню на військову тематику «У села Бояни» на вірші чернівецького поета-військовослужбовця Олександра Соловйова. Книжка виходить гарно оформленою, з портретом композитора на обкладинці, тираж 8000 примірників. Але миттєво розпродається. Сьогодні це — бібліографічна рідкість, у самого Івасюка залишилось всього кілька примірників.

Завдяки героїчним зусиллям Володимира, його друга і співавтора Ростислава Братуня, підтримці завідуючого кафедрою композиції консерваторії Лєшека Мазепи, який глибоко шанував талант молодого митця й добре відчував недоброзичливість по відношенню до нього певних консерваторських кіл і, зокрема, його колишнього педагога, Івасюк поновлюється на навчанні. Але вже не в класі Кос-Анатольського, який не захотів працювати з молодим композитором (згадують однокурсники, та й Володя іноді відкривався татові зі своїми проблемами, що Кос часто брав Володю на кпини, а то й відверто знущався з нього, засудив його концепцію опери «Дарина», безпідставно критикував юнакові твори і дозволяв собі правити їх, що нівелювало оригінальність почерку Івасюка), а в класі Лєшека Зигмундовича Мазепи. На жаль, цим двом людям, які прекрасно розуміли один одного, працювати спільно довелося дуже мало.

І все ж фірма «Мелодія» видає платівку-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару» — наприкінці 1977 року, а потрапляє платівка в Україну, зокрема у Львів, де жив Володимир, на початку 1978 року. Це була величезна радість не тільки для автора й співачки — це була справжня радість для всіх шанувальників пісні, а особливо для шанувальників Володимира Івасюка. Володимир таки встиг придбати 100 платівок, заплативши за них 190 карбованців, щоб подарувати друзям, родичам, знайомим. Сьогодні власники цієї платівки бережуть її як безцінну реліквію, навіть якщо на ній немає автографа Володимира Івасюка. Платівка була гарно оформлена — з одного боку конверта портрет композитора, з другого — співачки, портрети кольорові, зняті ще в 1975 році. Невдовзі «Мелодія» друкує додатковий 100-тисячний тираж.

Володимир тим часом наполегливо наздоганяє пропущене під час вимушеної перерви в навчанні, багато працює з Ростиславом Братунем і видає таку перлину, як «Танго без відповіді» (тепер знаємо цю пісню під назвою «Вернись із спогадів»). В музичному плані вона є своєрідним розвитком пісні «Передвістя» (так назвав Івасюк пісню «Коли між нами не було нічого»), а в тематичному — логічним її завершенням:

Не стань печаллю у моїм житті,
Не сійся смутком на моїй путі…

Тебе благаю і тебе кляну,
Тебе, як долю, я не обмину.
А долю можна тягарем нести…
Невже, невже хотіла б того ти?

Драматизм почуттів, закладених у мелодії, в аранжуванні пісні, наводить на думку про те, що вірш Ростислава Братуня великою мірою відображав і власні почуття Володимира Івасюка. Як згадувала Людмила Шкуркіна, дівчина, в яку Володя був закоханий ще в шкільні роки, у 1977-му вони вирішили одружитися. Людмила Андріївна тоді працювала в Дніпропетровському обласному музично-драматичному театрі, Володимир, як відомо, жив у Львові. Юнацькі почуття спалахнули з новою силою. Але не судилося їм бути разом: інша жінка (артистка оперного театру, яка одного разу навіть виконувала пісні Володимира Івасюка в концерті, — очевидно, слава приваблювала її не лише в особі видатного композитора, а й для задоволення власних амбіцій) розбила шлюб. Павло Романюк, львівський журналіст, згадував, що друзі Івасюка називали її «чорною феєю». То ж чи не про неї ці відверті й справедливі слова: «А долю можна тягарем нести…»? І все ж, попри суворість тексту, який біль, який смуток і жаль, невідворотність долі закладено в музиці, що вражає нас своєю довершеністю…

В той час Володимир багато працював над своїми першими серйозними інструментальними творами, зокрема сюїтами для фортепіано та для камерного оркестру. Перша в виконанні Любові Десяткіної завоювала другу премію в Москві н листопаді 1978 року, а за місяць перед тим, 28 жовтня, в Києві камерний оркестр під керуванням В. Шароєва виконав «Сюїту-варіації для камерного оркестру» на зльоті творчої молоді України. На цьому ж концерті прозвучала й перлина творчості Івасюка — пісня «Літо пізніх жоржин» на вірші Ростислава Братуня у виконанні Ігоря Кушплера. Кушплер був у захопленні від молодого композитора, який у нього на очах, у готельному номері, написав оркестрові партії для 60 інструментів — не встиг зробити у Львові. «Прийшли на репетицію, розклали ноти, оркестр програв усю партитуру. Я був вражений — жодної помилки, і яка музика, яка гра музичних барв! Він писав не просто пісню з заспівом і приспівом, а цілі музично-драматичні сцени. Часом важко зрозуміти, що ж головне — слово, мелодійна лінія чи оркестрова гама. Все в нього переплітається, взаємно доповнюючись, створюючи єдину драматургічну лінію. Часто з друзями ми називали його українським Шубертом», — згадував про ті дні Ігор Федорович.

На жаль, у цьому було не лише визнання ролі Володимира Івасюка в творенні нової української пісні, а й трагічне передчуття його долі. Бо, як і Шуберт, прожив Володимир Івасюк усього 30 років, не встигнувши завершити багато з задуманого. Він і в останню подорож свого життя, можливо, й передбачаючи щось лихе, все одно взяв портфель, в якому носив ноти й начерки незакінчених творів — інструментальних, пісенних… Коли той портфель знайшли біля нього в Брюховицькому лісі, він був порожній. І сухий всередині. То ж чи дізнаємось колись, хто й де сховав ті безцінні рукописи, а чи вже й використав під своїм іменем?

По смерті Івасюка на його ім’я й творчість було накладено негласну заборону. І тільки в 1982 році Ростислав Братунь в збірнику «Білі троянди» з 19 пісень українських композиторів, написаних на його вірші, опублікував 14 Івасюкових, серед яких — «Вернись із спогадів», «Зимова казка», «День з тобою», «Юнацька балада».

А в 1983 році «Музична Україна» з передмовою народної артистки України Софії Ротару видала «Пісні Володимира Івасюка», в яку ввійшли його кращі 40 пісень. На жаль, і сьогодні немає повного зібрання творів композитора — пісенних та інструментальних. Сподіваємось, це справа майбутнього. Бо не має права Україна, яку так шляхетно й геніально оспівав композитор у «Пісні про тебе», не повернутися обличчям до свого співця.

Парасковія Нечаєва,
директор Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка