Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Блискавиці б’ють у найвищі дерева

3

Колись мені дуже хотілося побувати хоч би в одній закордонній країні, але про це міг тільки мріяти. Не пускала служба на ракетній базі, ідеологічні «гріхи»: читання самвидаву, листування з дисидентами, друкування в газеті інакомислячих, відмова публічно осудити в пресі засуджених, організація Шевченківського вечора й похід до пам’ятника з піснями й квітами, а ще язичок мій (начальникові Косівського відділу КДБ Пономарьову сказав, що Пушкін не фотографувався з Бенкендорфом, а Пушик не фотографується з начальником КДБ), інформації «сексотів» та ще дещо поставили мене на спецоблік у цій «конторі». До Франції, США, Індії та Непалу я вирвався тільки тоді, коли обрали депутатом Верховної Ради першого демократичного скликання, коли дипломатичний паспорт дав мені «зелений коридор».

Володимир Івасюк вже 12 років лежав у Львові на Личаківському цвинтарі, коли я поблизу Нью-Йорка, в Оранжу, з уст американця українського походження Степана Вельгаша таке дізнався про його пісні, чого, можливо, Володя і сам не знав, а, коли щось і говорили йому в «конторі глибокого буріння», то не так, як усе робилося насправді.

А почув про цей епізод з біографії свого друга ось як.

У жовтні 1991 року я півмісяця зустрічався з різними людьми Америки, виступав як письменник і політик перед різними авдиторіями. Назавше залишилися в серці зустрічі з Святославом Гординським, із Василем Баркою, з родичами композитора Ярослава Барнича, який написав музику пісні й оперети «Гуцулка Ксеня», з дружиною композитора Івана Недільського, що створив музику романсу «Червоні маки» (відомі твори ще й тепер подаються як твори Романа Савицького, хоч мова може йти тільки про перший варіант текстів, які до невпізнання фольклоризувалися). Про ці пісні ми говорили колись з Володимиром Івасюком, який теж вважав їх творами Савицького; але я йому розказав і про Барнича, і про Недільського, показав, де ці талановиті українці жили й працювали в колишньому Станиславові.

Але підемо у жовтень 1991 року. Прибувши до штату Нью-Джерсі, мешкав я у Марії та Степана Вельгашів під Нью-Йорком, в Оранжу. Вони розказали мені, що в жовтні 1972 року брали участь у голодуванні студентів, коли в Україні почалася нова хвиля арештів інакомислячих, переслідування національно свідомої інтелігенції. Теперішня молодь не знає нічого про молодого туриста, бельгійця українського походження Добоша, якого кадебісти затримали в СРСР й використали, щоб кинути за грати 21 українця, а ще багатьом перекрити горло. Студентське голодування, що почалося в канадійських університетах, перекинулося у вищі навчальні заклади США.

Кремлівські ідеологи дуже боялися, аби імідж «найдемократичнішої» країни не страждав, тому й радянська пропаганда вміло творила міфи, напускала туману; в ЗМІ й на міжнародних зустрічах на біле говорили, що то чорне, й навпаки.

Коли прем’єр-міністр Канади Трюдо, будучи з візитом в СРСР, відвідав Київ і поцікавився, кого заарештовано й засуджено, то почув у відповідь, що політичних в’язнів у СРСР немає, що заарештовано терористів. Трюдо, повернувшись додому, повторив почуте у своєму виступі. Зрозуміло, що українці Канади й США знали, хто такі Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Валентин Мороз, тому-то в канадійських університетах почалося протестне голодування студентів. Голодувати українці почали в понеділок, а до суботи їх уже підтримували студенти інших національностей у 22 університетах. Трюдо слали телеграми протесту. За тиждень прем’єр одержав 80 тисяч телеграм. По телебаченню показували український фільм «Тіні забутих предків». Ця стрічка з великим успіхом йшла і в кінотеатрах. Американці українського походження знали, що саме на прем’єрі фільму в Києві 1965 року з виступу Василя Стуса почався протест української інтелігенції проти репресій. Тоді кадебісти заарештували Валентина Мороза, Опанаса Заливаху, братів Горинів. Тепер, через сім років, в Україні повторилося таке ж саме, а тут, у Канаді, прем’єр Трюдо називає в’язнів-борців терористами.

У суботу відбувався з’їзд Конгресу українців Канади, на який з’їхалося дві тисячі делегатів. Туди прибув і прем’єр Трюдо. До нього на зустріч пішла делегація: студенти Юрко Божик, Марко Бойцун, Степан Вельгаш; приєдналися журналіст Андрій Бандера, професор Гудзяк, що виростив такий великий мандарин, як гарбуз, і взяв його з собою на цю зустріч із державним чільником. Трюдо запросив делегацію до столу, але студенти посідали на підлогу й сиділи. Трюдо не став протестантів запрошувати вдруге, а помив руки, витер їх рушником і сів до столу. Переговори тривали годину. Прем’єрові дорікали за те, що він борців за волю України назвав терористами і за його м’яку позицію на переговорах з радянськими лідерами.

— Яко прем’єр я не маю права наводити порядок у чужому помешканні. Там є свій господар.

Степан Вельгаш сказав:

— Пане прем’єр, ви вже двічі говорили про порушення прав людини в Бангладеш і жодного разу не сказали про те, що робиться в СРСР.

Студент Марко Бойцун додав:

— Не йдеться про вас, а йдеться про те, що ви сказали, повернувшись з України. Ми вимагаємо, щоб ви поставили це питання перед радянським урядом.

Трюдо мовив:

— До нас приїде з візитом Косигін. Я буду зустрічатися з ним за столом переговорів і скажу, що тут голодують студенти з приводу арештів 21 дисидента. Коли повідомлю про це Косигіна, то він мовить, що нічого не знає, що треба вивчити це питання. (Трюдо стало душно, він зняв піджак, закотив рукави сорочки, а тоді продовжив мову.) Валентина Мороза вони, можливо, звільнили б.

Трюдо, виступаючи на Конгресі українців, говорив:

— Добрі українці! Коли я летів з України до Канади, то бачив золоті соняшники й синє небо…

А далі він порівняв канадську провінцію Квебек з Україною, додав, що в уряді запроваджує посаду, на якій людина буде займатися питаннями культур національних меншин…

На цих словах Степан Вельгаш закінчив свою розповідь, у якій мене вразила та деталь, що до студентського голодування й з’їзду Конгресу українців Канади була випущена платівка наших пісень, куди ввійшли і твори юного Володимира Івасюка. Її продавали і в Канаді, і в США під гаслом, що весь виторг буде направлено на підтримку політичних в’язнів та їхніх родин в СРСР.

Я ніде в українській пресі не читав про цю акцію. Зрозуміло, що таке повз увагу КДБ не могло пройти. Очевидно, що Володимира Івасюка викликали й пропонували осудити цю акцію, або робили так, щоб молодому не закрутилася голова, й не посвячували його в секрети високої політики. Нині важко дізнатися, чи відбувалася профілактична розмова з Івасюком, але таке фіксували, щоб у потрібний для них момент висунути й це звинувачення. Більше того, дехто з колишніх, хто колись на горла творчим людям накладав тугі комірці, і сьогодні компрометує в пресі великих українців. Їм допомагають «друзі українського народу». 2008 року на сторінках свого «Бульвару» редактор Гордон надрукував інтерв’ю з колишнім івано-франківським кадебістом Крижанівським, який наплів, що Володя був агентом КДБ, що його використовували для зондування окремих інакомислячих іванофранківців. Мені зателефонувала колишня завідувач музею Івасюків у Чернівцях П. Нечаєва, аби дізнатися, що то за Крижанівський. Я звернувся до колишніх чекістів, які в той час і в моєму помешканні робили таємні обшуки та проводили зі мною «профілактичні» бесіди, а також до теперішніх есбістів, щоб розповіли, хто такий Крижанівський. Вони сказали, що в Крижанівського були певні проблеми з психікою, за що його й звільнили з органів. За своєю низькою посадою він і не міг львів’янина залучати до «зондажів», бо не жив Івасюк в Івано-Франківську, а в Чернівцях та Львові навчався і творив.

Зрештою, хто з іванофранківців був ближчий Івасюку, ніж його співавтор пісень. Не міг Володя писати на мої слова пісні й «стукати» на мене, шкодити дівчатам з «Росинки», які співали його пісні. Не дивуюсь Крижанівському, а дивуюсь Гордону та подібним до нього, який хоч у такий спосіб, але потоптався по імені славетного українця, пісні якого випрямляли й випрямляють душі і євреїв, що боролися за полегшення долі й звільнення політв’язнів. Не гоже те чинити, що чинить Діма Табачник, пишучи про українців та Україну, закликає переписати нашу історію, так начебто немає українців-істориків. Відповідаю, що не був Володя Івасюк «стукачем»! Не сумніваюся, що тим, які вкоротили йому життя, вигідно було, щоб і така легенда ходила про нього. Колишній кадебіст розказував, що коли їм хотілося випити, а не було грошей, то оформляли, що сувенір подарували «консультантові», а в продавця брали фіктивний рахунок для звіту. І не знала людина, що її іменем торгують «чесні» чекісти. Але обмовами Володимира Івасюка не вбити, бо золото й у болоті блищить, а болото залишається болотом.

Пригадується напад українця на Косигіна в Канаді, коли голова ради міністрів СРСР прибув туди з візитом. Коли О. Косигін повернувся, з СРСР відпустили за кордон дисидентів Леоніда Плюща, генерала Петра Григоренка, Надію Світличну, Ніну Строкату. На лідера чилійських комуністів обміняли Валентина Мороза.

А Володимирові Івасюку після жовтня 1972 року залишалося жити, навчатися й творити ще неповні сім літ.