Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ десятий

Весна 1964 року була щедра на радісні події й зміни, які благотворно відбилися не лише на нас із дружиною, а й на наших дітях, зокрема на Володі. Перша з тих подій — це звичайна зустріч з викладачем кафедри української літератури Чернівецького університету Олексою Стратоновичем Романцем на республіканському семінарі товариства «Знання». Ми, представники Буковини, жили разом в одній кімнаті готелю «Україна». У вільний від семінарських засідань час проводили нескінченні розмови про класичну й сучасну літературу, про Лесю Українку, С. Єсеніна та М. Емінеску, яких вважаємо світочами нашої цивілізації. Ремствували на перекладачів, які не зуміли передати всі тонкощі поезії М. Емінеску, окраси світової літератури.

Ті незабутні вечори приємних розмов залишили в мені, крім інтелектуальної насолоди й радості спілкування з ученим-ерудитом і яскравою особистістю, сподівання на жадану зміну в житті моєї родини.

Олекса Стратонович кинув, ніби між іншим, кілька багатозначних слів:

— Вам би до нас, на філологічний…

— А що мені там робити?

— Якраз вам є що там робити.

— Там є вакантні місця?

— Для вас знайдуться. Доповім ректору Корнію Матвійовичу Леутському. Про наслідки моєї з ним розмови повідомлю, якщо хочете, листом.

— Буду вам дуже вдячний, Олексо Стратоновичу.

— Якщо не захочете з якоїсь причини міняти місце роботи, то напишіть мені кілька слів.

— Гадаю, що не буде ніяких причин.

Повертаюся до своєї роботи в кіцманській школі і забуваю про філологічний факультет. Але одного дня одержую листівку від О. С. Романця. Він мені пише, що треба негайно приїхати до ректора на розмову з приводу мого переведення до Чернівецького університету.

Професор К. М. Леутський прийняв мене коректно, майже привітно і після кількох запитань і відповідей сказав, що працюватиму у В. М. Лесина, на кафедрі української літератури. Поки одержу квартиру, мешкатиму в гуртожитку на вулиці Дружби в одній кімнаті з відомим молдавським поетом Василем Левицьким, який працюватиме на кафедрі молдавської філології. Помешкання мені дасть Спілка письменників.

Я, правду кажучи, йшов до ректора не без хвилювання. Його постать імпонувала мені й викликала, як і в багатьох вихованців університету, заснованого в 1875 році, велику повагу. Університетом не керувала ще така особистість, як Корній Матвійович Леутський. Він глибоко усвідомив свою громадсько-політичну місію і культурно-просвітительську роль, яку мав виконати на цій частині української землі, багато століть відокремленої від матері — України. Він був не лише адміністратором, а й людиною широких обріїв, сповненою шани до селян, робітників, трудової інтелігенції Буковини, а також Івано-Франківської, Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей, які вважали Чернівецький університет своїм рідним вузом.

Вихованці любили свого ректора і побоювалися його сурової вдачі, під якою приховувалася любов до молоді й турбота про українську інтелігенцію. Його великою заслугою є те, що він уперше на Буковині підніс проблему комплексного вивчення природи, економіки, історії й культури Карпат і Прикарпаття. Це викликало у вчених жваве зацікавлення Буковинським краєм і увінчалося низкою праць і видань, які показали духовне багатство нашого народу.

Володько сприйняв з ентузіазмом звістку про те, що ми незабаром переїдемо до Чернівців і матимемо там помешкання.

— Там буде широке музичне коло… — це були його перші слова, сказані тоді, коли я розповів про свою розмову з ректором.

— Стеж за своїм фортепіано… Продовжуватимеш навчання у Чернівцях.

— Матиму з ким порадитися і посперечатися.

— Хіба в Кіцмані немає з ким?

— Є, татку, наші вчителі дуже добре підготовлені і прихильні до мене. Я їх ніколи не принижую. Вони мені дуже багато дали… А ти не журися за мене, усе буде гаразд.

— Знаю, хлопче. Моїм дітям усюди добре, бо вони знають, що праця — основа нашого життя.

Справді, Володя багато працює. Вільний час проводить за роялем. І не буває днини, щоб він не грав на скрипці. Найчастіше повторює речі, які вивчив у шостому-сьомому класах: «Сонату» А. Корреллі, «Баладу» Ч. Порумбеску, «Циганські наспіви» П. М. Сарасате, деякі п’єси Брамса. Виконує і чимало незнайомих мені речей, милозвучних для слуху. Це його імпровізації. Мені легко працюється під їхнє звучання. Коли він грає, то вже так у нас заведено, — ніхто не розмовляє, усі проймаються увагою.

Якось він підійшов до мене і промовив:

— Протягом багатьох років навчання в музичній школі мені постійно впадало в око, що до програм музичних шкіл, училищ зрідка вносяться інструментальні п’єси українських композиторів, класиків і сучасних. Наші музиканти виховуються переважно на іноземних зразках. А це не можна вважати позитивним. Космополітизм — непридатна штука для виховання молодих музикантів. Іноземні зразки не завжди цивілізовують повноцінно емоційний світ наших музик. Це може зробити лише національна музика.

— А ти напиши про це статтю… — кидаю.

— Її ніхто не надрукує.

Ми припинили розмову на цю тему.

Надворі вже середина квітня, дерева зеленіють, незабаром зацвітуть. Володько йде до вікна. Дивиться, як снують люди, граються діти… Знову сідає за рояль, спирається об спинку стільця і повертає обличчя до мене.

— Написав би пісню, та слів немає, — мовив тихо.

— Що значить, слів немає? — дивуюся. — Хіба тобі замало того, що написали Шевченко, Франко, Леся Українка, Олесь, Рильський, Тичина, Сосюра, Павличко, Драч? Наша бібліотека багата на поетів.

— Від твого переліку в мене запаморочення. Хіба ж мені до них? Для початку треба когось скромнішого.

— Тоді сам напиши і матимеш скромнішого. Ти ж пишеш вірші.

— До моїх віршів жодна мелодія не пристане… — і Володя сміється.

Мені не подобається, що він нітиться серед багатства і розмаїття нашої лірики. Кажу йому жартома:

— Коли ти був маленький, я написав для тебе колискову. Вона чекає тепер твоєї мелодії… — Нишпорю у своїх паперах і знаходжу невеличкий вірш. Простягаю його синові. Він гарячково пробігає його очима і мовить:

— Такого світ ще не бачив. Тато написав колискову для свого сина, а син, підрісши, поклав її на ноти. Я десь читав, що Томас Едісон, будучи ще дитиною, винайшов пристрій, який механічно колихав його колиску замість матері. Отак він звільнив свою матір від зайвого клопоту.

— Ти ж не дитина.

— Це правда, але якось боязко.

— Чому?

— Не знаю.

— У літературі потрібно, щоб твір ніс ідею добра, краси і правди.

— Я у цьому переконаний. Побачу, що можна зробити з цієї поезії.

Збираюся до школи на педнараду. Через дві години повертаюся. Володько підходить до мене й каже:

— Мені подобається твоя колискова. З неї вийде непогана пісня.

Сідає за рояль і награє. Досить симпатична мелодія. Але ще не записана. Володя усе тримає в пам’яті. Ця звичка виробилася у нього ще торік, коли захопився імпровізаціями. Інколи записує дещо на клаптиках паперу, які потім валяються між його шкільними зошитами. Ці фрагменти мелодій, записи народних пісень, які приносить зі школи. Ніхто їх не торкається, не читає, бо він ображається, коли хтось із домашніх виявляє надто велику цікавість до його записів. Він сам їх викидає, коли стають непотрібними.

Інколи запитую:

— Навіщо викидаєш? Сьогодні ця річ тебе не задовольняє, але вона є… Завтра її перепишеш, переробиш, усе в ній поміняєш, дотягнеш, як кажуть, до якогось рівня. Якщо викинеш, то задум забудеш.

— Не забуду, тату. Не треба засмічувати хату безталанною писаниною.

— Хіба там немає нічого путящого?

— Усе путяще залишається отут… — і стукає себе пальцем по чолі.

Я дуже уважно слухаю його «Колискову». Він любить, коли його покірно слухають. Наступного дня він її ще раз виконує, навіть записує, щоб догодити мені.

Майже весь серпень 1964 року Володя проводить у республіканському таборі юних туристів, розташованому в селі Малекіно Володарського району Донецької області, недалечко від Азовського моря. Його самопочуття чудове, хоч і перевантажений усілякими табірними справами: виконує функції табірного художника, випускає стіннівку, малює портрети нових друзів. Крім того, захоплюється грою на гітарі, до якої раніше ставився стримано, навіть неприхильно, — мабуть, поділяв думку О. М. Горького, який назвав гітару інструментом перукарів із провінційних містечок. У Малекіно цей інструмент починає йому подобатися. Коли повертається додому, залюбки виконує романси К. Стеценка «Вечірня пісня» (сл. В. Самійленка) та «Забудь мене» (сл. П. Карманського) у супроводі гітари. І виходить досить гарно.

Однак найвагомішим здобутком тих табірних тижнів є пісня «Мандрівний музика», яка добре передає піднесений, бадьорий настрій юнака, відбиває його тогочасний психологічний стан. Він довго працює над нею, прагнучи надати лаконічності, простоти і композиційної злагодженості її змісту. Ці якості він спостерігає у народних піснях і творах К. Стеценка та Ф. Шуберта. Хоч пісню «Мандрівний музика» часто виконує у колі рідних і друзів, все одно вона видається йому недовершеною, він відкладає її набік, щоб згодом знову повернутися до неї.

Навчаючись у дев’ятому класі, Володя сумлінно виконує учнівські обов’язки у двох школах і не послаблює своїх творчих пошуків. Навіть учителі середньої школи зауважують під час мандрівки до Криму, як він, лежачи в поїзді на верхній полиці, нашіптує якісь слова і наспівує мелодію. Пальці його рук неначе весь час бігають по уявних клавішах.

Учителі мають цілковиту рацію: під час тієї мандрівки Володя пише дві пісні — «А мені шістнадцять літ» і «У двадцять літ». Першу з них вважає невдалою і ніколи її не виконує, вона залишається в особистому архіві товаришки по школі, якій він симпатизував. Другій поталанило, вона більш довершена. Володя посилає її разом з «Колисковою» на обласний конкурс і одержує за неї третю премію. Про це йдеться у газеті «Радянська Буковина» від 25 грудня 1965 року. Це перша перемога юного композитора, яка принесла йому творчу радість і примусила ще серйозніше замислитися над своїми заняттями музикою і навіть своїм покликанням.

У Володі вже настає час, коли він робить перші непевні кроки в улюбленій справі, виробляється цінна риса, яка характеризуватиме його протягом усього життя: здатність бути невдоволеним своєю роботою, своєю творчістю. Він переробляє свої пісні доти, доки вони не перестануть викликати в нього сумнівів і вагань.

Володя часто звертається до книг про видатних композиторів, вивчає атмосферу, в якій вони перебували, намагається проникнути в таємниці їхнього натхнення, замислюється над секретами їхнього успіху. Інакше кажучи, він готується стати українським композитором, тому й навчається, як він каже, у школі Великих Прикладів, які збуджували в ньому жадобу праці і примушували дивитися на роботу композитора як на важку, виснажливу працю.

Візьмімо пісню «У двадцять літ». Це свіжий, оригінальний мелодійний вальс, що видається надто абстрактним, холодним своїм текстом, навіть надуманим. Володя безліч разів переробляє його, постійно награє, добирає нові слова. Отак народжується новий варіант під назвою «Фантазія травневих ночей». У творі ліричний герой пускається на пошуки «ясної зорі», незвичного, небуденного вчинку.

Володя сповнюється жадоби дії, творчості.

Восени 1964 року Володя згуртовує кіцманських хлопців і дівчат з музичної школи і створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» — один із перших колективів республіки на початку 60-х років. До його складу входять, між іншими, дівчата з гарними голосами: Л. Шкуркіна і Л. Сазонова, тенор приємного тембру М. Калинчук та ін. На фортепіано грає сестра Галинка, на скрипці й гітарі — Володя, кларнеті — С. Клевчук, баяні — Є. Синько.

Із творів сучасних композиторів, які культивували жанр пісні, романсу, він з особливим задоволенням виконує пісні Мирослава Скорика («Карпати», «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч»), звертається до творчості Олександра Білаша та Платона Майбороди, які в той час набирали значного розголосу. Із своїх пісень Володя виконує «У двадцять літ», «Моя пісня», «Ласкаво просимо».

Ансамбль з успіхом виступає перед молоддю районного центру, селянами, на комсомольських зборах та нарадах передовиків сільського господарства. Молодих виконавців запрошують до Києва на великий концерт — «Назустріч 25-річчю возз’єднання Північної Буковини». Вони справляють добре враження на киян, їх знімають на кінострічку, показують по Центральному телебаченню.

У невеличкій статті московська художниця В. Брайковська, яка дивилася українську телепередачу, дала ансамблю високу оцінку: «Мені окремо хочеться сказати про виступ молодіжного вокально-інструментального ансамблю Кіцманського Будинку культури, який виконав задушевну пісню «Карпати» М. Скорика. Як вона велично прозвучала! І всім нам стали рідні, близькі й дорогі Карпати, люди, які живуть на їх схилах. Велике вам спасибі, друзі, за ваше прекрасне виконання».

На Буковині починають цікавитися ансамблем, запрошують його до Чернівців, дають змогу виступити в обласній філармонії. Обласна газета «Радянська Буковина» прихильно відзначає 21 листопада 1965 року його роботу. А про одну з тогочасних пісень Володі автор пише: «Чи не найбільше сподобалася присутнім «Моя пісня» (слова і музика В. Івасюка), якою дебютував перед чернівчанами вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка».

Відгуки преси хвилюють, бентежать Володю. Він ділиться своїми почуттями з дядьком Дмитром, який безліч разів читає газетну інформацію і витирає з очей сльози радості.

Музика лунає у нашій хаті.

Нам, батькам, приємно усвідомлювати, що мрії та поривання сина мають глибокий і благородний зміст, що в ньому прокинулася потреба творчості, і він у нас не нудьгує і не витрачає час на витребеньки. Ми віримо в його серйозність, дійовість.

Я вже працюю старшим викладачем кафедри історії української літератури Чернівецького університету. Читаю в основному курси радянської літератури та вступ до літературознавства. Колектив згуртований довкола В. М. Лесина, який обіймає водночас і посаду проректора по навчальній роботі Університету. Він любить свою кафедру, вболіває за її викладачів, турбується ними — вони ж відзначаються солідною фаховою підготовкою, неабиякою працьовитістю, згуртованістю і громадсько-культурною активністю.

Мені треба тягтися з усіх сил до їхнього високого рівня, працювати вдень і вночі, що я й роблю. На вулиці Б. Хмельницького одержую помешкання з двох кімнат і кухні, але ще не кваплюся забирати свою родину до Чернівців. Хочеться, щоб Володя там закінчив середню школу. Кіцманські вчителі його дуже добре знають, у кінці кожного навчального року його нагороджують похвальною грамотою, і тепер він є одним із найсильніших претендентів на золоту медаль. У школі всі впевнені, що він її одержить.

Щосуботи приїжджаю додому. Володя ділиться успіхами в навчанні, читає свої вірші, розповідає про хлопців і дівчат з ансамблю «Буковинка», грає на скрипці «Баладу» Ч. Порумбеску і «Циганські наспіви» П. М. Сарасате, які мені дуже до вподоби… Перший твір звучить із глибокою задушевністю і елегійністю, а другий — задиристо, темпераментно.

Гарне враження справляють на мене його нові твори. Це передусім глибоко патріотична пісня «Ласкаво просимо», написана в дусі буковинських народних співанок.

Яскравомелодійною і високопоетичною своїм змістом є пісня «Аве, Марія», що опублікована посмертно під заголовком «Елегія для Марії». Це — чи не найкраща з його юнацьких пісень. Її тему навіяла одна з поезій І. Муратова. Володя з піднесенням починає свою поезію, в якій звеличує красу жінки-українки:

В симфонії дивній
Весняної ночі —
Я чую твій шепіт,
Що кличе мене.
І серце у грудях
Співати так хоче —
Аве, Марія!