Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ тринадцятий

Дні, насичені музикою, роботою і життєвими турботами, минають швидко. Володя незчувся, як минула осінь, зима, от-от мине й весна. Та він задоволений — у нього є успіхи в роботі. Є також і мрія про вищий навчальний заклад. Знехтувати нею ніяк не можна, Галя щодня тримає її у його полі зору своїм настирливим нагадуванням. Тож треба готуватися до вступних іспитів і прощатися з рідним заводом, де його по-батьківськи прийняли і де він зазнав утіхи спілкування з прекрасними людьми. Керівництво заводу дуже гарно поставилося до нього: дало йому прекрасну характеристику і навіть рекомендацію до Чернівецького медичного інституту.

Коли проходжу повз завод «Легмаш», то хочеться підняти капелюха й сказати:

«Тут працював колись мій син — хай святиться це місце! Тут разом із моїм сином працювали благородні люди, — хай святяться їхні імена, а добра слава хай буде їм і їхнім дітям зіркою-супутницею в житті».

Чотирьох місяців досить для повторення матеріалу з фізики та хімії та для прочитання призабутих творів української літератури. У Володі цупка пам’ять, схоплює швидко і затримує надовго все потрібне для іспиту. Тому він сидить удень лише три-чотири години над підручниками, потім допомагає матері й Мілі по господарству, а вечорами гуляє допізна з друзями, які горнуться до нього.

Ми ніколи не журилися, коли він ішов складати іспити. Знали наперед, що все буде гаразд. Цього разу він теж сумлінно підготувався і одержав з усіх предметів найвищі оцінки. А твір з української літератури пише з таким блиском, що його читають усі члени екзаменаційної комісії. Недарма ж він усі класи середньої школи кінчав з похвальними грамотами, які донині ще зберігаються, мабуть, у Київській музичній десятирічці ім. М. Лисенка.

24 серпня 1967 року Володя одержує листівку з повідомленням про те, що його зараховано студентом першого курсу Чернівецького медичного інституту.

Після іспитів Володя, мама й Оксаночка, якій виповнилося якраз сім років, їдуть до Красноїльська Сторожинецького району, де в туристському таборі «Лунка» перебуває Галинка. Досить велику відстань між Красноїльськом і табором проходять пішки. Володя несе Оксаночку на плечах лісовими дорогами, через луки й галявини, устелені квітами.

Галинка виходить їм назустріч і веде їх у табір, щоб показати іншим дівчатам, який у неї брат. Табір розміщений у колишньому Будинку мисливців, що належав багатим та чиновним обивателям цісарської Австрії, а згодом боярсько-королівської Румунії. Ще не так давно вони проводили щасливі дні на лоні цієї чарівної природи. Тепер тут видзвонює своїм сміхом і піснями молодь.

Після оглядин табору виходять на розлогу галявину і влаштовують там родинну трапезу. Володя розповідає про свої хвилювання у Медичному інституті, де він пнувся з усіх сил, щоб показати екзаменаторам свою підготовку з фізики й хімії. Розповідає з гумором, дівчата сміються.

Поївши, усі четверо йдуть у малинник. Коли сонце починає спускатися до заходу, простують до автобусної станції. По дорозі відбувається весела пригода. Вони ще здалека бачать двох циганок і одного цигана, що йдуть їм назустріч. Циган страшенно зарослий: волосся чорне, лискуче, спадає темною хвилею на плечі, а довжелезна борода, широка, як дві лопати, разом узяті, геть-чисто покриває йому груди.

— Дивись, ніби копичка темряви котиться по землі, — каже Володя.

Оксаночці стає моторошно. Вона горнеться до Володі й шепоче:

— Це той, що забирає у торбу маленьких дітей, які не хочуть їсти? Таким циганом мене колись лякала Міля.

— Не бійся, тебе вже не засунеш ні в яку торбу. Ти ж у нас першокласниця.

Всі пильно придивляються до цього феноменального цигана-оригінала.

Коли порівнюються з ним, Володя каже:

— Ну й колоритний… Ніби темний дух землі… — І дістає швидко фотоапарат, дає його Галинці й каже: — Зроби два-три кадрики з цим дивом природи. — І звертається до цигана: — Йди сюди, сфотографуємося.

Але копиця теміні в чорному засмальцьованому одязі блискає очима й відказує:

— Не хочу фотографуватися, домнуле (Пане — рум.)… Треба мені дати карбованця. І аж тоді тільки щось буде. Дай, не пошкодуєш.

Циганка додає:

— Будеш мати файну фотографію. Принесе тобі щастя.

Володя дістає гаманець і простягає циганові карбованця. Потім кладе йому руку на плече й командує Галі:

— Не шкодуй плівки. Такого об’єкта і такої нагоди більше не буде… — і весело сміється.

Нажаль, з тих кадрів не вийшло фотографій — плівка чомусь засвітилася. Але розповіді про зустріч з небуденним циганом часто звеселяли родину…

У наших вузах прижилася гарна традиція: вступники на перший курс працюють на факультетах, в аудиторіях, бібліотеці, готуючи їх до занять, які почнуться через тиждень. Коло робіт заздалегідь продумане, підготовлене. Володя виходить на роботу, як і всі, але його викликають до деканату й запитують, з чим він виступить на святковому концерті, присвяченому початкові нового навчального року.

Володя відповідає коротко:

— Зіграю «Циганські наспіви» П. М. Сарасате або, може, «Баладу» Ч. Порумбеску.

Декан задоволено киває головою і промовляє:

— Ви можете сидіти вдома й готуватися до концерту. Це ваше найважливіше завдання.

Володя старанно готується. Шліфує кожен такт, продумує кожну дрібничку. Галина теж просиджує багато годин за роялем.

Концерт відбувається 31 серпня 1967 року в Будинку офіцерів. Керівництво Медінституту, викладачі й студенти займають місця. Зал такий переповнений, що не пройдеш. Ми з матір’ю теж прийшли.

Студенти-першокурсники співають, танцюють, декламують, грають на різних інструментах, потім виступає народний ансамбль пісні і танцю інституту. Всі виступи гарні, життєрадісні, темпераментні.

Нарешті ведучий оголошує:

— А тепер трохи класики… Студент Володимир Івасюк виконає на скрипці «Баладу» Ч. Порумбеску. На фортепіано супроводжує його сестра Галя.

Володя грає дуже емоційно. Ніби вихоплює молодість з її почуттями, радісними і журливими, які ввібрала в себе його скрипка. Зал тамує дихання. Кожен присутній неначе переймається красою геніального твору, що примушує замислитися над людською долею і згадати одну істину: життя коротке, й треба квапитися чинити красу й добро.

Виступ Володі й Галі схоплює на плівку фотокореспондент, і знімок з’являється у найближчому номері молдавської обласної газети «Зориле Буковиней».

Тоді ж, на концерті, Володя й Галинка знайомляться з керівником оркестру народного ансамблю пісні й танцю Медичного інституту, доцентом Володимиром Миколайовичем Круцяком, який упродовж багатьох років буде їхнім другом і наставником.

З першого ж тижня навчання у Медичному інституті Володя грає в оркестрі ансамблю. Коли Володимир Миколайович хворіє чи їде у відрядження, він проводить репетиції. Оркестранти ставляться до нього з симпатією. У цей час у Володі зароджується мрія — створити камерний оркестр, який дасть йому змогу працювати над улюбленими творами.

З цими думками він звертається до комітету комсомолу та профкому інституту. Звичайно, там ставляться схвально до його пропозиції. І ось Володя знаходить гарних скрипалів серед студентів, піаніста, а на віолончелі грає Галинка. Репетиції проводяться тричі на тиждень у нас удома. До жовтневих свят Володя встигає підготувати дві п’єси — «Елегію» М. Глинки та «Романс» Д. Шостаковича. Крім цих речей, Володя виконує улюблені «Циганські наспіви» П. М. Сарасате, викликаючи своєю темпераментною грою жваву реакцію залу.

Камерний оркестр має неабиякий успіх. Студенти й викладачі пишаються ним, — це ж свіжий струмінь у культурному житті інститутської молоді. Навесні 1968 року оркестр уже виступає на радіо й телебаченні.

Володя ретельно відвідує лекції, практичні заняття, не пропускає жодної репетиції камерного оркестру.

Крім того, він виконує обов’язки інститутського художника. Він гарний портретист, пейзажист, і на його уміння малювати є попит — кафедри хочуть виглядати пристойно, а в цьому не останню роль відіграє художник. Він робить усе охоче і швидко, забуваючи про втому. А екзаменаційна сесія не за горами. Треба готуватися. В його розпорядженні були ночі. І він добре впорався — його зусилля увінчуються успіхом: усі предмети складає на «відмінно» і одержує підвищену стипендію.

Оскільки екзаменаційні сесії інституту і музичного училища збігаються у часі, то йому треба вибрати щось одне. Вибирає медицину. Робить це з болем, ремствуючи на наполягання батьків. Йому важко розлучатися з училищем, де він зазнав чимало радісних хвилин.

Успіх на сесії і те, що газета «Радянська Буковина» публікує гумористичну пісню «Капелюх», написану набагато раніше, приносять йому велике задоволення. Він пишається й тим, що у видавництві «Карпати» виходить моя повість «Двобій» та «Казки Буковини. Казки Верховини». До речі, Володя допомагає мені опрацювати й готувати до друку деякі твори з тієї книжки. Мої казки спонукають його енергійніше записувати народні пісні.

Одного разу я його запитую:

— Що тебе приваблює у народній пісні?

Він відповідає не задумуючись:

— Все. І текст, і мелодія. Кожна пісня — це перлина. І я не розумію, як можна вважати себе музикантом або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне, створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Без народного ґрунту — я ніщо. Для мене український фольклор — підручник, написаний геніальним автором.

Володя і далі записує народні пісні від різних людей, своїх шкільних та інститутських товаришів. Він їм просто-таки набридає. Ми бачимо й наслідки захоплення фольклором: ним написані на народні мотиви пісні «Там за горою, за крем’яною» і «Капелюх». А тепер пише «Ой зацвіла рожа».

Ми дивимося на його записи народних пісень та компонування оригінальних творів як на захоплення юності. Просто не замислюємося над тим, що в нього відбувається копітка і всебічна підготовка до великої творчості. Ми, щоправда, тішимося, що наш син не займається дурницями, не бешкетує, а прагне чимось прикрасити життя. Часом думаємо, що з нього виросте висококультурна людина, гарний лікар і грамотний музикант.

Він добрий хлопець, тільки занадто довірливий. І в нього завелося забагато друзів. Деякі з них уже після знайомства лізуть у душу і навіть у хату. А це зле — на світі є люди і людиська, навіть серед молоді. Приходять поодинці й гуртом. У частини з них ніякого інтересу до музики немає. Тоді що їх цікавить? Володі хоч би що. Він грає їм на скрипці чи фортепіано свої пісні або твори улюбленого Шуберта. Розповідає про композиторів, що вразили його своїми творами й перед усіма пишається, що виріс у тому саду, що й Сидір Воробкевич.

Інколи їздить на мальовничі околиці Чернівців і проводить там цілі дні із записником у руках. Але що б він не робив, ніколи не відривається від того, чим живе його інститут. Бере участь в організації першотравневого свята, яке йому надовго запам’ятається, — там виконували його пісні «А на нашій вулиці розцвіли каштани» та «Мандрівний музика». Після свят Володя і Галя збирають друзів — Славку Івасюк, Вітика Кузя, Юрка Балагурака та Жана Макаренка — і всі їдуть у Карпати. Блукають горами, відпочивають на полонинах, потім спускаються до джерел і п’ють чисту, нехлоровану воду, як каже Володя. Бувають на самій Говерлі… Гори надають їм сил, бадьорості. 3устрічаються і довго розмовляють з гуцулами, від них Володя записує народні пісні, коломийки…

Однак його манить не лише краса наших зелених гір. Він мені признається, що всі поїздки на Гуцульщину, всі розмови з горянами мають одне на меті: знайти відповідь на запитання що таке червона рута, про яку згадується у «Коломийках» В. Гнатюка. Я не приділив особливої уваги цьому захопленню, але й не заважаю шукати казку чи легенду про ту незбагненну рослину. Володя певен, що легенда існує й думає про неї як про заповітну мрію, якою дорожить мов чимось близьким, злеліяним упродовж своєї юності. Тримає її наразі в секреті, побоюючись зайвих балачок, які можуть принести розчарування.

Він так запалюється тією казковою химерою, далекою від медицини, що забуває про підготовку до іспитів. А це має погані наслідки: Володя складає на «незадовільно» екзамен з органічної хімії і втрачає стипендію.

У характері Володі є дуже гарна риса: ніколи не звалювати свої невдачі та невігластво на рахунок учителів, які, мовляв, не зуміли його навчити, а лише на своє недбальство і неробство.

…У Чернівцях залишаюся тільки я з Галею і Міля. Усі інші повинні роз’їхатися хто куди, щоб дати Галі змогу підготуватися до вступних іспитів у Медичний інститут. Вона закінчила Чернівецьку середню школу ім. Панаса Мирного із срібною медаллю, її приваблює наш Медичний інститут передовсім тим, що там навчається Володя. Доцент В. М. Круцяк запрошує її туди, бо, крім того, що вона добре підготовлена абітурієнтка-медалістка, Галя гарна віолончелістка, яка теж навчається у музичному училищі. Вона дуже потрібна інститутському ансамблю пісні й танцю та камерному оркестрові.

Спочатку мати хоче податися до рідного Бердянська, але в останню мить міняє свій план: не може відмовити керівництву середньої школи ім. Панаса Мирного й дає згоду поїхати вихователькою з дуже симпатичною учителькою історії Оксаною Кузьмівною Гусєвою на чолі групи старшокласників до Одеси.

Мама бере з собою Оксаночку і просить, щоб Володя їх супроводжував. Мати знає, що південь дуже вабить його. Він любить сонце, запахи моря…

Галя добре володіє мудрощами наук із програми середньої школи й не відчуває потреби в репетиторі, сама може повторити необхідний матеріал, та я усе-таки залишаюсь як організатор її занять і побуту. Ми дуже стурбовані — в інституті буде величезний конкурс.

…Поїзд прибуває до Одеси. Чернівчани виходять на привокзальну площу, сідають у машини й вирушають до радгоспу села Біляївки, з якими Чернівецька школа склала угоду. Хлопці й дівчата розміщуються у гарно обладнані гуртожитки.

До Біляївки вже приїхали студенти з Києва і далекого Мурманська. Вони разом із чернівчанами мають зривати яблука і збирати городину.

Володя, як домовилися ще в Чернівцях, може зняти кімнату й поселитися разом з Оксаночкою на березі моря, та він цього не робить. Не хоче покидати маму. Крім того, товариство киян і мурманців йому до вподоби. Володя любить фізичну працю.

Мати розповідає:

— Викладачі та студенти часто говорили про вихованість Володі. Він їм припав до серця своєю тактовністю, ввічливістю, їхні слова нагадували те, що сказала колись директор Кіцманської школи Олена Василівна Цибульська. Володя був уже в дев’ятому класі. На новорічному святі Олена Василівна дивилася, як він керував своєю «Буковинкою», й сказала: «Мені дуже подобається ваш Володя. Не можу надивитися на нього — статний, скромний, вродливий. Вам можна позаздрити…» Я їй кажу: «Володя не може бути інакшим — він виховується у нашій школі». І я їй з вдячністю усміхнулася.

Невелика відстань відокремлює Біляівку від Чорного моря — понад сорок кілометрів. Володя щотижня їздить з товаришами, не забуваючи, ясна річ, узяти із собою маму й Оксаночку. Мама виросла на березі Дніпра і ще в дитинстві перепливала його неодноразово, за що їй діставалося «на горіхи». Вона стояла на березі моря й милувалася плаванням Володі.

Володя разом з новими друзями часто влаштовує пісенно-літературні вечори, танці, де він грає на акордеоні або гітарі. Виконує свої пісні, особливо «Мандрівний музика». І саме в тому селі він виспівує під акордеон «Я піду в далекі гори», складає слова, які в майбутньому неодноразово перероблятиме. Мине небагато часу, й та пісня завоює серця шанувальників, особливо молоді.

Перед самим кінцем перебування у Біляївці хлопці й дівчата збираються на танцях. До Володі підходить один мурманчанин. Простягає йому свою гітару й каже:

— Візьми, друже… На пам’ять про цей місяць. Нам було весело з тобою. Як зможеш — приїзди до Мурманська, будемо раді.

Володя ніяковіє, обличчя його вкривається густим рум’янцем.

— Що це ти? Не візьму — це ж чудова гітара!

— Якраз тому й дарую її тобі. Мій брат, моряк, привіз її з Куби, а кубинці добре розуміються на гітарах.

Володя приймає подарунок. Коли опиняється наодинці з матір’ю, мовить:

— Паганіні теж дарували скрипки, гітари, віолончелі… Вони були, щоправда, творивом Страдіварі, Гварнері, Аматі… Та я не ремствую — мені дісталася гарна кубинська гітара. І за неї треба дякувати. Кожному своє…

— Для мене, Володю, головним є те, що до тебе горнуться люди. У цьому наша найбільша радість.

Володя полюбив цю гітару, часто грав на ній. Вона також має свою історію. Кілька років загалом, коли Володя здобув широку популярність як композитор, а це було в 1971 році, до нас, на вулицю Маяковського, приблудили двоє парубчаків. Один з них каже матері:

— Володя просив, щоб ви дали гітару. Він чекає біля медичного інституту.

Мати навіть не підозрювала, що ті хлопці — дешеві брехуни, й дала гітару, «кубинку», як її називав Володя.

Коли Володя повернувся додому, мама розповіла йому про тих «музикантів». Він стенув знічено плечима й відповів:

— Я нікого не посилав. Це якісь сміхованці. Побавляться трохи й принесуть.

— Хто зна, які вони…

Сумнів матері був цілком виправданий. Через декілька днів нам сказали, що якісь молодики ходять вулицею О. Кобилянської й пропонують перехожим:

— Купіть гітару! Це — гітара Володимира Івасюка.

— Купіть, вона сама грає.

Володя хмуриться. Більше не згадує про неї — боляче…

Після місячного перебування у Біляївці вже не хочеться їхати до Бердянська. Володя каже:

— В Одесі була чудова спека. І нам досить. Хочу бути з Галею при складанні вступних іспитів.

* * *

Погода наприкінці вересня цілком зіпсувалася, настали сірі й вологі дні. Не хочеться виходити з хати — ідеальна пора для роботи. Отож сиджу і працюю. Та ось лунає дзвінок. Біжу двері відчинити. Переді мною стоїть Володимир Бабляк, а за його спиною — Володя.

— Хочу послухати його гру на скрипці, — мовив Володимир Самійлович. — Слухав його по телевізору, дуже сподобалося.

Сприймаю його слова незворушно. Переводжу погляд на Володю, який кліпає віями й каже:

— Трохи пограємо, татку, це не буде заважати тобі.

Галя встає з-за столу й підходить до рояля. Володя настроює скрипку й кидає погляд на мене. Я усміхаюся, а це означає, що стаю членом їхнього товариства.

Музика влітає у вікна і наповнює кімнати, немов якийсь ширококрилий казковий птах. Від помахів його крил в обличчя ударяють хвилі, очищають нас від злих почуттів і темних думок. Нас огортає чарівний світ Чайковського, Лисенка, Стеценка. Нарешті в нашу свідомість входить високий, довгобразий Ч. Порумбеску.

Володимир Самійлович сидить за столом, зіперши чоло на долоні. Ніби застиг чи розчинився у мелодіях, які пливуть одна за одною безперервною рікою. Не хочеться вірити, що цей тонкий майстер слова може так заглибитися у чисті води звуків, що цілковито відірветься від навколишнього світу. Навіть не ворухнеться. Ніби його геть увібрали в себе ці мелодії, що злітають зі струн і вирують у кімнаті.

Музика замовкає. Володимир Самійлович дивиться довкруж себе здивовано і розгортає пакуночок, з яким прийшов у гості. Це — «Вишневий сад» і «Жванчик». Він довго пише присвяти на титульних сторінках. Робить дарчий напис Володі й мені.

Після того він часто заходить до Володі, мовчки просиджує цілі години за столом, розмовляючи про музику й музикантів і слухаючи Володину гру та пісні.

У мене складається думка, що Володимир Самійлович шукає тему для нового твору чи, може, виношує задум роману про музикантів. Про сучасне село він уже видав три збірки новел і два романи і, мабуть, вичерпався. Тож уже пора переходити до іншої тематики — і треба наснажувати себе новими думками і настроями.

Минають місяці. Ось лунає телефонний дзвінок. Чути голос Володимира Самійловича, який запрошує Володю до Хотина на літературний вечір, організований літераторами Степаном Снігуром та Дмитром Деркачуком. Просить, щоб Володя зіграв щось із класики, а Бабляк надає перевагу «Концерту» Вівальді і «Циганським наспівам» Сарасате. Зрештою у Володі є понад півтора десятка класичних творів, з якими він охоче виступає у концертних залах. Але цього разу він не виступить, бо Галя, його акомпаніаторка, поїхала до Кіцманя провідати бабусю і дядька Дмитра. Бабусі вже понад вісімдесят років, вона втратила зір.

Їдемо до Хотина без скрипки й Галі. Нас, чернівчан, цілий автобус: крім Бабляка, Володі й мене, їдуть: М. Бурбак, В. Демченко, В. Колодій, П. Палій та Я. Вишиваний. Володя бере з собою кінокамеру і знімає усю громаду біля вітряків, що прикрашають на Хотинщині мальовничий пейзаж. Знімає також фортецю, де вже розпочалися реставраційні роботи.

Єдина кіноплівка, на якій зафіксований образ Володимира Бабляка, зберігається в архіві Володі.