Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ чотирнадцятий

З ранку до вечора Володю ніби окутують хвилі мелодій, не випускають із свого полону. Перед тим, як іти до інституту, він хоч на півгодини, але сідає за рояль, пальці в нестямі бігають по клавішах і неначе діляться своїми зачаєними думками. Чи, може, десь у глибині душі збираються хмари, а в них нуртують грози з блискавками, які вимагали виходу в простір.

Галя вже на вулиці, а Володя ще за інструментом.

Медінститутське музичне коло видається затісним, його обмежують суто медико-фахові інтереси, і буває навіть незручно вести постійну розмову про музику, в той час, коли його товариші зайняті медичними справами, живуть ними. Володя ж заполонений образами Карпат, романтикою гуцульського фольклору, красою зворів і полонин, йому хочеться вийти за межі аматорства, яке тільки підсолоджує спорадичною роботою гостру жагу музики. Справляє враження, що в медицину потрапив внаслідок тиску обставин, через прикре непорозуміння чи з волі батьків.

Володя опиняється у чернівецькому інструментальному ансамблі «Карпати», що був при Будинку текстильників під керівництвом Валерія Громцева. Там працює кілька гарних музикантів, одержимих, як і Володя, піснею, мелодією. Вони, професіонали, охоче впускають у своє середовище новачка, який може вважатися рівнею найкращим скрипалям і гітаристам.

Володя покладає надії на цей колектив і з усіх сил допомагає йому стати на ноги й завоювати симпатії молоді. Газета «Радянська Буковина» від 28 грудня 1968 року вміщує фотографію ансамблю із словами:

«Молоді музиканти: Леонід Лебідь, працює у чернівецькому Будинку офіцерів, Володимир Івасюк — студент Медичного інституту, Олександр Цехмістер навчається у культосвітньому училищі. Керує молодіжним колективом третьокурсник музичного училища Валерій Громцев.

Перший рік звучать мелодії у виконанні «Карпат». Проте і буковинці, і жителі інших областей України вже мали можливість познайомитися з їхнім доробком: молоді музиканти виступали у програмі «Камертон доброго настрою», яку нещодавно Чернівецька студія телебачення транслювала на всю Україну».

Під звуки Володиних пісень («Я піду в далекі гори», «Мандрівний музика» та ін.), до яких молодь ставиться дуже прихильно, минає зима. У квітні 1969 року відбувається нарада буковинської творчої молоді, скликана обласним комітетом комсомолу. Запрошені письменники, композитори, художники, комсомольські працівники, робітники фабрик і заводів. У доповіді секретаря обкому партії В. М. Курила часто згадувалося прізвище Володі. Його відзначали у своїх виступах актор і драматург О. Ананьєв та відповідальний секретар Чернівецького відділення СПУ М. Бурбак.

Після наради організовано великий концерт, на якому блискуче виступила молода вчителька музики однієї з чернівецьких шкіл Софія Ротару.

17 квітня 1969 року обласна газета «Зориле Буковиней» друкує статтю А. Андрійчука «Обрії творчої молоді», в якій йдеться про те, що пісні Володі полюбилися молоді, молодий композитор відзначається як добре освічений і обдарований музикант.

Для мене, батька, дуже помітна одна річ: Володя розвивається з кожною піснею, його творчість набирає нових позитивних рис, якостей. Вона — не спалах афектованого юнака, а потреба самовираження молодого митця.

Володя любить подорожувати. На Буковині й Гуцульщині вже, мабуть, немає такого куточка, де б він не побував. Немає і чарівного краєвиду, яким би він не милувався. Що його манить до далеких обріїв, не даючи спокою кожного року? Краса нашої рідної землі та її людей.

Цього року його думками оволодівають Кавказькі гори. Він мусить туди поїхати, заспокоїти своє вражене трійкою з гістології самолюбство. Дещо пізніше Володя «схопить» і двійку з патанатомії, і це назавжди закріпить за ним репутацію незалежного ні від кого студента.

Наша родина готується їхати до Бердянська. Ми дуже любимо Азовське море з його кращими в Європі пляжами, теплішою, ніж у Чорному морі, водою. Тут батьківщина нашої матері. Дитинство і юність вона провела, щоправда, на березі Дніпра, але в середині 30-х років батьки були змушені перебратися до Бердянська.

Ми даємо Володі право вибору. Він їде на Кавказ, його вабить Ельбрус. Про велич тієї гори він начитався і наслухався від людей, які вже там бували. Все те збуджувало його уяву. А кавказці подобалися йому своєю простотою, веселістю і дотепністю.

Щоб не переобтяжувати родинний бюджет своєю поїздкою, після екзаменаційної сесії Володя іде працювати художником до одної з чернівецьких установ, де за короткий час йому щастить виконати досить складне замовлення. Він добре заробляє. До того заробітку ми додаємо трохи грошей, а Галя — свою стипендію за два літніх місяці (56 крб.)

У серпні Володя разом із своїм другом Олександром Луценком вирушає у далеку дорогу. Їхня туристська група перебуває протягом десяти днів у Перекопі, а один тиждень — на березі Чорного моря. Володя засмаг, змужнів, неначе набрав у себе сили Кавказьких гір. Дуже задоволений поїздкою. Повертається додому в осетинському светрі, купленому на збережені гроші.

Не встигши відпочити після виснажливої і стомливої дороги, він знову пускається у мандри по карпатських селах, полонинах, записує народні пісні. Відвідує село Чорторию, гостює у надзвичайно співочій родині Миколайчуків. Його чарують брати славнозвісного кіноактора Івана Миколайчука, записує від них чимало народних пісень, які ми часто виконуємо в родині.

Ціною будь-яких зусиль йому хочеться знайти тлумачення поетичної загадки — червоної рути, яка зав’язла йому в серце, мов засколина. Та приїжджає розчарованим. Нам зрозуміло: тієї загадки йому не відгадати.

Володя того разу, щоправда, ключ до червоної рути не знайшов, але йому поталанило зустрітися у карпатському селі Ясенях із популярною київською співачкою Лідією Відаш, чи не кращою у 60-ті роки виконавицею українських романсів.

Володя знайомить її з низкою своїх творів. Вони подобаються співачці, яка вносить їх до свого репертуару. Це — «А на нашій вулиці розцвіли каштани» та «Я піду в далекі гори». Тієї ж осені Лідія Відаш виконує їх по Республіканському радіо. Твори добре прозвучали, але це не перешкодило Володі через певний час написати співачці листа і попросити, щоб вона не виконувала «А на нашій вулиці розцвіли каштани», яка є, на його думку, «недовершеною пробою пера», що відстала своєю формою і не звучатиме так, як могла звучати кілька років тому.

Лідія Відаш не послухала автора — записала пісню, її часто передавали по радіо. Володя, правда, хмурився, коли її слухав. Він ніколи не виконував ту пісню і навіть не залишив її слідів у архіві.

З легкої руки Лідії Відаш Володині пісні виходять до українського слухача. З того часу, протягом десяти років вони лунатимуть від Карпат до Владивостока.

…Восени 1969 року завідуючий кафедрою української літератури проф. В. М. Лесин надає мені двомісячну відпустку для завершення кандидатської роботи на тему: «Письменник-демократ Сильвестр Яричевський. Життя і творчість». Щоб написати її, мені неодмінно треба виїхати з Чернівців. Удома ж неможливо зосередитися над зібраним матеріалом і цілковито віддатися роботі: щодня смикають з усіх боків, постійно телефонують, студенти-заочники приїздять із районів з тими чи іншими запитаннями.

Мушу знайти якийсь тихий закуток і там продуктивно працювати. І той тихий закуток знаходжу в Ірпені, у Будинку творчості. Туди мені дають путівку на два місяці.

Беру з собою друкарську машинку, валізу з матеріалами і тікаю з Чернівців. В Ірпені одержую світлу, затишну кімнату, перед якою вишикувався парад дерев. Довкруж мене тиша і благодать, яку порушує лише постукування друкарської машинки в кімнаті, що навпроти моєї.

Увесь пірнаю у роботу, світу ясного не бачу. З шостої ранку до опівночі. Ніякої втоми, ніяких перерв для балачок, хоч у Будинку творчості перебувають дуже цікаві, навіть любі моєму читацькому серцю письменники.

Якось на початку жовтня хтось стукає у двері моєї кімнати. Майнула думка, що це стукіт Володі — я ж його знаю: лагідний і водночас якийсь задьористий. Після того стукоту я неодмінно побачу усміхнене обличчя сина.

Схоплююсь на ноги й відчиняю. Так воно є — переді мною стоїть ледь збентежений, але усміхнений Володько.

— Не сподівався? Радий, що я приїхав? — і обнімає мене.

Пригортаю його до грудей і майже кричу на всю кімнату:

— Ти дуже розумно зробив хлопчику! Я тішуся, що бачу тебе! — і навіть не розпитую про його інститутські справи, щоб він не подумав, ніби я у душі нарікаю на пропуски лекцій. Головне, що він біля мене, усе інше — другорядне.

Роботу відкладаю — вже пора відпочити. Вражає Володина, ще кавказька, засмага, бадьорість, дзвінкий, щирий, майже дитячий сміх.

Того ж таки дня, після обіду, їдемо до Києва купити деякі дрібниці, яких немає у Чернівцях. Увесь наступний день гуляємо в Ірпені. Знайомлю його з письменниками-донбасцями — Григорієм Кривдою та Геннадієм Головіним, яких часто згадуватиме добрим словом. Згодом він уважно читатиме поетичну книжку Г. Кривди, щоб покласти дещо на ноти.

Бере під руку й каже:

— Я приїхав сюди, щоб дізнатися про твоє здоров’я і настрій.

— Дякую, сину… Ти змалку такий…

— Крім того, я привіз несподіванку для тебе — нову пісню, що називається «Відлуння твоїх кроків». Подобається така назва?

— Свіжа, сину. Ще ніде не зустрічалася.

— Це ми з Володимиром Вознюком написали в 21-й аудиторії вашого філологічного. Хочу, щоб ти схвалив. Послухай… — і Володя, ледь приплющуючи очі, заводить своїм негучним, приємним тенорком. Легкий рум’янець розливається на його обличчі. Мелодія струнка, задушевна, вся пройнята підкресленою елегантністю, але не сентиментальністю, у ній, як і в усьому, написаному Володею, прочувається драматичний струмінь.

Володя захоплений своїм новим твором, уважає його типовим українським романсом.

— Це я написав для Лідії Відаш… Вона зробить з цього романсу шедевр.

Дивлюся в його блакитні, неспокійні очі й промовляю:

— Гарний романс. Оригінальний від початку до кінця. Мелодійних штампів немає, а це дуже важлива прикмета.

— Це дорога похвала. Найстрашніше в мистецтві, як і в літературі, штампи. Вони убивають твір. Гейне ж сказав, ясна річ, жартома: «Той, що вперше порівняв жінку з трояндою, був великий поет. А той, що вдруге порівняв жінку з трояндою, був великий дурень». У цьому жарті є глибока мистецька мудрість.

— Ти ще молодий, але правильно розумієш суть мистецтва.

Після короткої мовчанки, що запала між нами, Володя запитує:

— Якщо я напишу півсотню таких романсів, як це «Відлуння…», то що буде?

Володя весело усміхається і не зводить з мене своїх проникливих очей.

— Матимеш велику творчу насолоду. Це тобі додасть віри у власні сили і втіхи, що зробив добру справу для людей. І люди будуть тобі вдячні… — Ми заглиблюємося у свої думки, і між нами знову западає на кілька хвилин мовчанка. Я її порушую запитанням:

— Нащо ти пишеш свої композиції? Що вони тобі дають?

Від цього несподіваного і прямолінійного запитання він ніяковіє, але в ту ж мить здобуває спокій і відповідає:

— Кожен мій твір, татку, породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро.

— Мені до вподоби, сину, твоє проникнення у суть цього складного питання. Що ж, аванті, бамбіно!

Два дні відпочиваємо разом. На третій день Володя збирається до Києва. Хоче ще зустрітися з артисткою Лідією Відаш і запропонувати їй романс «Відлуння твоїх кроків». Йому подобається голос співачки, її манера виконання. Завжди говорить про неї з глибокою шанобливістю. Таке ставлення я пояснюю тим, що співачка з прихильністю поставилася до його пісень, щиро оцінила й дала їм крила. А це багато важить на початку творчого шляху. Така людина назавжди входить у біографію митця.

У Києві Володя не зустрічається з Лідією Відаш — вона на гастролях. Свою нову пісню він посилає їй поштою. Трохи пізніше він пише їй листа: звертає увагу на пісню «Відлуння твоїх кроків», яку можна записувати у будь-якій інтерпретації. Якщо є можливість записати цю пісню з великим складом оркестру, то дуже добре — маса ніколи не заважає, тільки її треба доречно і логічно використати».

Повернувшись до Чернівців, Володя повністю віддається навчанню і роботі з камерним оркестром — готує програму до святкування 100-річчя від дня народження В. І. Леніна. Бере участь в обласному фестивалі, присвяченому цій даті. Виступ його оркестру і цього разу був відзначений. У статті «Вінок мелодій», надрукованій 9 січня 1970 року в газеті «Радянська Буковина», В. Котиков і Т. Сулятицький пишуть:

«Порадував виступ камерного оркестру Медичного інституту, яким керує студент, здібний скрипаль Володимир Івасюк».

У Володі вже є радісні новини, гарні творчі успіхи. Пісню «Я піду в далекі гори» публікують в обласних газетах «Радянська Буковина» і «Зориле Буковиней» (молдавський переклад В. Терицану). «Відлуння твоїх кроків» передають по радіо. Крім того, Володя завершує роботу над мелодією «Водограю» і складає зимову сесію на «відмінно».

Володько належить до тих юнаків, на яких успіх впливає благотворно: не розвиває у них гордовитості, пихатості, зарозумілості, а навпаки, робить їх простими, скромними, товариськими, здатними розуміти радощі і горе оточення, відгукуватися на них, у моральному плані бути надійною часткою колективу. Свої високі моральні якості він демонструє у родині — ставлення до бабусі — моєї матері. Бабуся дуже старенька — їй 86 років, а чотири роки тому втратила зір. Це дуже погано відбивається на її настрої, характері; стала примхлива, прискіплива, підозрілива. Її важкий стан посилюється ще й тим, що невістка, дружина брата Дмитра, ставиться до неї неприязно. Я б забрав її до себе, до Чернівців, та бабуся говорити про це не хоче. Я, щоправда, не наполягаю, бо в нас лише дві кімнати на шість членів родини. Звичайно, це не може бути перешкодою для мене — я можу спати й на підлозі, нічого не трапиться зі мною. Біда в тому, що наше тодішнє помешкання виходило у двір, куди сонце ніколи не заглядало. А в Кіцмані перед хатою — розкішне зелене подвір’ячко, прекрасний квітник, чарівне осоння. До бабусі кожен день по кілька разів навідуються сусіди, дві родички: Параска Філіпчук і Параска Перегінська. Вони розмовляють з бабусею, розповідають їй останні кіцманські новини, часто й нагодують її, переодягнуть. І все це допомагає бабусі якось безболісно переносити трагедію сліпоти.

І ось 86-літня бабуся заслабла, а доглядати її нема кому. Брат Дмитро, що працював завгоспом лікарні, рано-вранці йшов на роботу і аж увечері повертався. А Настя, його дружина, працювала завідуючою крамницею, теж цілими днями була зайнята. Вона, повторюю, з чорною невдячністю ставилася до бабусі.

У нашій родині постало питання: що робити? Як допомогти старенькій?

Володя одразу ж реагує на ці запитання:

— Я охоче проведу кожен вільний день біля хворої бабусі. Якщо пропущу якісь заняття, то великого гріха в тому не буде. Незабаром зимові вакації, і ми з Галею взагалі житимемо в Кіцмані. Дядько ж Дмитро сказав, що ми можемо зайняти одну кімнату. Там і до іспитів будемо готуватися. Оксаночка приїжджатиме до нас. — У голосі Володі відчувається щось тверде, категоричне.

— Завтра я буду з бабусею аж до приходу дядька Дмитра, — відізвалася Галя.

— А я приїду тобі на зміну, — каже десятирічна Оксаночка.

— Може й тато з мамою виберуть часинку… Отак ми громадою не дамо бабусі бідувати, — Володя ходить трохи збуджено по кімнаті.

Своєю добротою і простотою Володя зворушує мене. Того ж таки дня Галя виїжджає до Кіцманя. Дядька Дмитро дуже радий її приїздові. Дає їй кімнату, де вона може готуватися до іспитів. Коли Галя їде складати іспит, її міняє Міля, а потім Володя. Бабусю вони старанно доглядають, з ложки годують. Бабуся завжди чистенька. Я дуже радію і пишаюсь благородством своїх дітей. Дивлюся на вчинки Володі і думаю про його музику. Вона теж така чиста, благородна, високоморальна, як і він сам.

Тільки благородна людина може творити красу.

…З високими й палкими почуттями Володя завжди ставиться до своїх педагогів, зокрема тих, що його навчали в музичній школі та Медичному інституті. Згадує їх з неприхованою ніжністю, навіть із деякою сором’язливістю хлопчика-другокласника, який мусить демонструвати перед улюбленими вчителями, як він використав у житті здобуті в них знання і навички.

При зустрічах з учителями ніколи не заперечує сказаного ними, неначе вони орудують аксіомами. Я ніколи не чув, щоб він дозволяв собі погано висловитися про них, а коли хтось інший робив це у його присутності, він одвертався, не брав участі в розмові, намагався змінити її тему або спрямувати її плин в інше русло.

Володя з великою шаною і вдячністю ставиться до свого вчителя по класу скрипки в музичній школі — Юрія Миколайовича Візнюка.

Коли ранньої весни 1970 року пішла мова про те, що чернівецькі студенти-медики поїдуть у гості до вінницьких медиків, Володя дуже розхвилювався і чи не кожен день проводив репетиції із своїм камерним оркестром. Адже на концерті буде присутній Юрій Миколайович, який працює у Вінниці директором музичного училища. Володя потерпає — він прекрасно знає вимогливість свого учителя. Виступ камерного оркестру у Вінниці буде ще одним важким екзаменом у Володиному житті. Тому треба готуватися по-справжньому до того випробування.

Юрій Миколайович обнімає Володю, як сина. Водить його й Галю по училищу, де панує порядок, ідеальна чистота, скромність і водночас вишуканість в оформленні коридорів і аудиторій. У всьому відчувається якась піднесена святковість. Як було колись у Кіцманській музичній школі.

Юрій Миколайович запрошує Галю і Володю на обід, пропонує їм залишитися в його родині впродовж усіх днів їхнього перебування у Вінниці. Вони не можуть наговоритися про рідний Кіцмань, Буковину, дитинство, навчання, концерти, конкурси скрипалів та віолончелістів. Успіхи, невдачі… Все їм близьке, любе, хвилююче…

Присутність учителя Володі в концертному залі відбивається дуже добре і на настрої інших членів камерного оркестру — вони грають з ентузіазмом, укладають душу в кожну п’єсу, їхня гра злагоджена, пристрасна. Особливо яскраво звучить «Елегія» М. І. Глинки.

Юрій Миколайович хвалить Володин оркестр, кажучи, що його звучання підкреслено музикальне, поетичне, задушевне. Оркестр хвилює… Будь-яка аудиторія може оцінити його роботу дуже високо.

Вінниця зачаровує Володю і Галю. Вони відвідують там анатомічний музей, будинок-музей М. І. Пирогова, будинок-музей М. М. Коцюбинського. Коли поверталися додому, Юрій Миколайович виряджав їх зі сльозами на очах.