Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Монолог перед обличчям сина
Розділ вісімнадцятий
Музика стає стихією, поза якою він жити не може. Щодня студіює секрети теорії музики, однак болісно відчуває нагальну потребу поглиблювати й розширювати свої знання в консерваторії — мріє ж про симфонії, виношує тему опери «Дарина», уже навіть почав накреслювати її сюжетні лінії. Він розуміє, що без ґрунтовної теоретичної підготовки складні музичні форми йому недоступні, він просто їх не подужає. Це його непокоїть, навіть гнітить.
Про устремління неспокійного музики веде мову і поет-пісняр Юрій Рибчинський, який познайомився з ним 1971 року в Чернівцях. Поет приїздить разом із композитором Ігорем Покладом. Вони гостюють у нас удома, потім часто зустрічаються з Володею у Києві, стають його добрими друзями. Юрій Рибчинський, проникливий психолог, розпізнає і правильно визначає думи і прагнення Володі. Ось що він пише у своїх спогадах:
«Коли я ставлю собі запитання, що було головним у Володі-людини, приходжу до думки, що стержнем його була дуже висока, не розрахована на близький і короткий час мета: стати Великим Композитором. Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював своїм іменем, яке було тоді в мільйонів людей на устах, був скромний як справжній художник, який працює на майбутнє, а не купається у теплій ванні сьогоднішньої слави доти, доки вона не стане крижаною. Ні жестом, ні словом він ніколи не підкреслював свою перевагу над іншими, а це було особливо дивним для хлопчиська на якого зненацька звалилася слава. Він не дався їй, славі, яка могла збити молодого композитора на шлях легкого успіху, кожна його нова пісня не була нітрохи схожа на попередню».
Справді, Володя одержимий жадобою великої творчості, хоч не ігнорує пісню, романс, баладу. Твори цих жанрів принесли великому Шубертові світову славу. Володі не дає спокою думка, що після закінчення медичного інституту він зостанеться тільки лікарем, який грає на кількох інструментах і є автором кількох пісень, що подобаються сучасникам. Ні, цього йому замало.
Якраз тоді відбувається така подія.
Улітку 1972 року, коли Володя був на перепідготовці в рядах Радянської Армії, із Львівського медичного інституту приїздить до нас доцент, який просить від імені керівництва свого вузу, щоб ми умовили сина перебратися до них, де він буде оточений увагою і матиме змогу вступити на композиторське відділення консерваторії імені М. В. Лисенка. Крім того, йому буде виділене помешкання у місті і створено сприятливі умови для успішного закінчення медичної освіти й водночас мати змогу повноцінно навчатися у консерваторії.
З усього обіцяного мені сподобалося передусім те, що син здійснить мрію своєї юності — учитиметься у консерваторії, а ми, батьки, не будемо більше відчувати провини, що у восьмому класі забрали його додому з Київської музичної десятирічки для обдарованих дітей. Тепер є можливість виправити помилку, хоч вона ніколи не викликала в мене особливих докорів сумління, бо все було добре зроблено в інтересах сина.
Коли Володя повертається з армії, ми все докладно йому розповідаємо. Моя думка схвальна — є змога тепер, замолоду, одержати вищу музичну освіту, в композиції піднятися на вищий щабель.
Володя цілком погоджується зі мною. Ми їдемо до Львова, на прийом до ректора медичного інституту професора М. В. Даниленка. Розмова наша коротка, ділова. Ректор висловив думку, що після закінчення медичного інституту Володя буде прийнятий до аспірантури, якщо він покаже себе і у Львові гарним студентом. У медичному інституті музика в пошані. Професор М. В. Даниленко — блискучий лікар-хірург, людина високої культури, різнобічних інтелектуальних інтересів. Він — добрий знавець і шанувальник класичного і сучасного мистецтва, з особливою увагою і симпатією ставиться до сучасних композиторів і талановитих виконавців пісень. Він вважає, що музика, сучасна чи класична, повинна бути супутницею лікаря, допомагати йому у важкій і благородній діяльності.
Володя і Галя стають львів’янами, мешкають у двох кімнатах студентського готелю по вулиці Солодовій. Я теж з ними. Цієї осені я проходжу на філологічному факультеті чотиримісячні курси підвищення кваліфікації і роблю все, що залежить від мене, аби Володя і Галя були вільні від дрібниць побуту і всю увагу зосередили на медичних і музичних справах.
Володі особливо важко: щодня треба розриватися між інститутом і консерваторією. Але він сприймає усе те не як прикрий тягар, а як корисну справу, яку треба виконувати сумлінно і з радістю.
Володя тимчасово користується інститутським піаніно, а це забирає в нього багато часу й викликає надто виразну допитливість оточення і трохи заважає його творчій праці.
Місяці минають швидко. Володя безболісно зливається з студентським колективом шестикурсників, знаходить серед них гарних хлопців і дівчат, з якими охоче спілкується, дружить. Почувається дуже добре і в консерваторії, не покидає і творчої роботи — завершує ті речі, які розпочав ще в Чернівцях. Йому допомагає студент диригентського відділення Віктор Костриж, теж буковинець. Разом із ним Володя пише для твору «Пісня буде поміж нас» оркестровку, виступає по радіо. Пісня здобуває широку популярність. Володя виконує її і на телебаченні. Дружба з Віктором Кострижем триває кілька років. Вони ходять разом на концерти, виставки творів малярства. Після відвідин львівської скульптурно-керамічної фабрики Володя повертається додому глибоко вражений. З ентузіазмом говорить:
— Я хіба що в кіно бачив роботу склодувів — це справжня казка. Яка гра кольорів і яка точність та витонченість плинчих рухів кожного склодува! З розжареного рідкого скла перед очима постає мистецька річ. Диво!
У листопаді в Вижницю надходить телеграма з Центрального телебачення про участь у фіналі фестивалю «Пісня–72» ансамблю «Смерічка» з піснею Л. Дутковського «Незрівнянний світ…». Левко, однак, приймає рішення про те, що ансамбль виконуватиме Володин «Водограй», який був тоді на устах у шанувальників пісні всього Радянського Союзу. Володю тішить благородство почуттів його вірного товариша.
Галя, яка мешкала в той час разом з Володею, знає усе докладно й точно. Ось що вона розповідає:
«Для тієї великої події Володі хотілося пошити собі якнайкращий костюм. У нього ж був вишуканий смак, хоч він одягався скромно, не крикливо, не намагаючись привертати увагу до себе зовнішнім виглядом. У грудні ми полетіли до Москви. Тоді ж приїхала «Смерічка» разом із Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем. Володя дуже зрадів, коли побачив і Василя Стріховича, присутність якого навіювала на нього спокій, упевненість, бадьорість. Здавалося, що Василь є до певної міри натхненником і гарантом його доброго успіху.
Уже в перший вечір після приїзду Володя знайомиться з людиною, яка стає його другом на багато років. Це — прекрасний кінооператор Геннадій Зубанов. Він, побачивши молодого композитора в коридорі телестудії, кидається до якогось кабінету і за якусь мить виходить звідти з двома великими пакунками.
— Володю, — каже, — коли хтось комусь дає приємного листа, то вимагає, щоб адресат потанцював. Я ось приніс тобі аж два пакунки, у яких є тисяча листів. Мусиш станцювати якусь свою довгу-предовгу коломийку.
Володя дивиться на нього здивовано, потім бере пакунки, розглядає їх.
— Що це таке, Геннадію? — запитує.
— Не здогадуєшся? Це ж телеглядачі просять, щоб включити до телепередачі твій знаменитий «Водограй».
Володя передає пакунки Василеві Стріховичу й обнімає Зубанова, дякує за приємну несподіванку. Він зворушений такою кількістю слів. Несе пакунки до готелю, щоб потім послати їх до Львова двома посилками».
До Москви Володя приїжджає добре підготовленим. Передусім із ґрунтовно розробленою оркестровкою для естрадно-симфонічного оркестру. Всі партитури, переписані сумлінним, вправним переписувачем, мов надруковані у друкарні, — не соромно давати їх диригентові Юрію Силантьєву — світлій постаті у творчій біографії Володі. Маестро завжди привітно зустрічає Володю, запрошує до себе в гості, радить перебратися до Москви, де також матиме змогу закінчити медичний інститут і навчатися в консерваторії.
Володя вважає, що халтурне зроблена і неохайно переписана партитура — це образа для музикантів. Тому він дбає і про зовнішню естетичність своїх рукописів. Силантьєв дуже задоволений ними, а після заключної репетиції оркестранти навіть поздоровили Володю:
— Ти, Володю, порадував нас своїми партитурами.
— Коли такі, як вони, лежать на пульті, то хочеться грати…
— Ти сильний, парубче. А твоя оркестровка може зробити честь найбільшому композиторові.
За день до концерту Володя дуже хвилюється. Вирішує виступити у старому костюмі, в якому він виступав торік, на конкурсі «Пісня–71», і здобув великий успіх. Володя трохи забобонний, коли йдеться про дорогу йому річ у його житті — пісню.
Тоді ж на Центральному телебаченні, Володі принесла радості зустріч з композитором О. Пахмутовою та А. Бабаджаняном. Володя завжди з теплотою й захопленням розповідав про ту зустріч.
Перед творчістю О. Пахмутової він уже давненько схиляється — добре знає її пісні, що виходили друком, старанно вивчав їх, задумувався над неперевершеною майстерністю окремих з них. І ось чудова майстриня сучасної ліричної пісні сама підходить до нього, простягає руку й каже:
— У вас, Володю, мільйони шанувальників — я одна з них, може, найщиріша. І ви цього заслуговуєте, бо ви хлопець дуже здібний. Хай вам таланить, Володю, і надалі.
З А. Бабаджаняном у нього теж була сердечна розмова, яку він часто згадує. Йому приємно усвідомлювати, що він однодумець з популярним митцем. Розмова точилася в основному довкола Володиної біографії і творчості, які так органічно зливаються, що їх неможливо роз’єднати. А. Бабаджанян торкнувся проблеми оригінальності в пісенній творчості і був дуже задоволений, коли Володя сказав йому, що композитор у будь-яких умовах і обставинах не має права збиватися на манівці наслідування чужих зразків, він повинен спиратися на рідний ґрунт, виробляти свій стиль. Наслідування — це отрута і для найбільш обдарованих митців.
Згадуючи зустріч із доброзичливим і прихильним співрозмовником, Володя мовив:
— Мені здається, що А. Бабаджаняна весь час переслідує страх перед сірістю, неоригінальністю. Цей благородний страх з’являється і в мене, тільки сідаю за інструмент.
— Без нього прогрес у мистецтві був би неможливий, — кажу.
— Звичайно, у жанрі пісні чомусь усе дозволяється, — міркує Володя притишеним голосом. — Почало з’являтися багато талантів, які тягнуть за собою великі вози невибагливості. У деяких чималий апетит до штампів. Мабуть, у Бабаджаняна алергія на них.
Про роботу Володі, студента-медика, йдеться у статті Г. Деменко «Композитор В. Івасюк», уміщеній в інститутській багатотиражці «За медичні кадри». Авторка наводить слова доцента А. Шуфлата.
«Дуже задоволений Володею. Мені подобається його чесність, з якою він ставиться до занять. Ніколи не помічав, щоб він ухилявся від своїх обов’язків, чи хотів, щоб йому в чомусь потурали. Навпаки. Буває, перепитаєш усю групу, ніхто не знає, а Володя відповість. Я гадаю, що він буде хорошим лікарем».
У тій же статті авторка зупиняється і на впливі пісень Володі на представників інших народів. Г. Деменко розповідає про свою подругу зі Свердловська, яка, прослухавши по радіо «Баладу про дві скрипки», вигукнула: «Якби ти знала, яким успіхом користується в нас у Свердловську «Червона рута»! Її співають на кожному вечері, а в мене на роботі щодня передають її під час обідньої перерви по заводському радіо. Деякі корінні сибіряки почали навіть українську мову вивчати, щоб співати українські пісні».
Г. Деменко веде далі: «І ось я, нарешті, на кафедрі пропедевтичної терапії, де
шестикурсник лікувального факультету Володимир Івасюк проходить субординатуру. Він якраз займався в
рентгенкабінеті. Назустріч підвівся невисокий юнак в халаті і шапочці. На білому фоні різко
виділялися великі сині очі, які, здається, ввібрали в себе всю синь карпатського неба. Він виявився
неговірким, дуже серйозним і надзвичайно скромним».
* * *
Як і Володю, Софію Михайлівну Ротару пісня вивела в широкий світ, дала її імені силу летіти від серця до серця спочатку трудівників України, потім усього радянського народу. Мабуть, немає у нашій країні людини, яка б не знала її імені, не вимовляла б його з почуттям захоплення і поваги.
А пісня прийшла до неї у гарному селі Маршинці Новоселицького району, де Софія Ротару народилася у родині славних хліборобів Михайла Федоровича та Олександри Іванівни. З шести їхніх дітей четверо — професійні співаки. Серед них Софія ще з дитинства виділялася красою і силою свого голосу. Вони формували свої уподобання і смаки на молдавських і українських народних піснях. Великим авторитетом і головним законодавцем у царстві пісні є батько, Михайло Федорович. Софія усе життя згадує про нього з трепетною шаною.
«Мій батько, — розповідає вона в одному із своїх численних інтерв’ю, — дуже талановитий чоловік, він сам мріяв стати співаком, але в нього не було можливостей. Були інші часи, інше життя до знаменитого 28 червня сорокового року. Він свою мрію переніс на мене. Хотів щоб я закінчила музичне училище, консерваторію. І якщо сьогодні батьки плачуть на моїх концертах, вони плачуть від радості».
Уже в четвертому класі дівчинка стає солісткою шкільного хору, яким керує Олексій Георгійович Дряб, виконує молдавські та українські народні пісні в супроводі оркестру народних інструментів. На всіх оглядах художньої самодіяльності та олімпіадах одержує найвищі оцінки. Дев’ятикласницею на обласному огляді художньої самодіяльності здобуває диплом першого ступеня, а на Республіканському фестивалі народної пісні в Києві завойовує гучний успіх — перше місце. Преса оголошує її «соловейком України». А це було якраз 1964 року, коли Володя пише свої перші пісні, організовує вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» і зазнає перших радощів успіху перед своїми краянами.
Софія Михайлівна вступає на хормейстерське відділення Чернівецького музичного училища. Упродовж кількох років виступає в естрадно-молодіжному ансамблі при фізико-математичному факультеті Чернівецького університету. Новий великий успіх принесла їй участь у міжнародному фестивалі молоді і студентів у Софії, де за виконання пісень — української «На камені стою» і молдавської «Чобенаш» — одержує золоту медаль та звання лауреата. Болгарська преса прихильно відгукнулася і навіть пустила в обіг крилатий вираз — «Софія завоювала Софію!».
Повернувшись із Болгарії, молода співачка влаштовується педагогом Чернівецького культосвітнього училища, де працює майже три роки. У цей період виступає переважно на концертах, присвячених визначним історико-революційним датам.
Ось я сиджу з Володею та відомим молдавським поетом Василем Левицьким у театрі ім. О. Кобилянської на одному з таких концертів.
Володя уже студент другого курсу і автор багатьох гарних пісень. Ведучий оголошує виступ Софії Ротару.
Майже на авансцену виходить вродлива дівчина в народному одязі, який їй дуже личить, підкреслює її вишуканість. Її гарне селянське обличчя одухотворене. Вона виконує дуже популярну пісню «Степом-степом…» А. Пашкевича. То надзвичайне, неперевершене виконання — стільки душевної сили вкладено в нього, що зал перестає дихати. Коли пісня затихає, Володя нахиляється до мене з палаючим від збудження обличчям і мовить упівголоса:
— Такої інтерпретації я ще не чув. Просто забуваю про мелодію й слова, бачу тільки душу Софії Ротару, таку ж загадкову, збентежену й прекрасну, як і ця пісня.
— Я теж уперше слухаю цю дівчину. Про неї говорять гарні речі.
Усміхаючись, мовить:
— Піди й скажи їй по-молдавському, що вона може стати славною співачкою. Хай гав не ловить… Пора вже довести цю істину.
Молдавський поет Василь Левицький чує усю нашу розмову й кидає Володі з лукавинкою в очах:
— Вона добре знає українську і російську мови. Краще буде, як ти сам підійдеш до неї, Володю. Розглянеш і її вроду.
Володя весело сміється. Раптом підводиться і виходить мовчки з фойє театру. З часом ця напівжартівлива розмова призабулася. Я не спитав Володю, чи він висловив свої думки про спів і перспективи Софії Ротару.
Незважаючи на свої блискучі дані, яскраві здібності й чудовий голос, Софія Ротару ще кілька років не може визначити шляхи, що ведуть до її пісні, неспроможна утвердитися у свідомості людей як співачка широких можливостей; вона сама себе відносить до аматорів, принагідних виконавців молдавських пісень. Не інакше дивилося на неї й оточення. А роки минали…
В одному із своїх численних інтерв’ю, вміщеному в липні 1979 року в тижневику «Неделя», співачка дуже лаконічно згадує про цей важкий період у своєму мистецькому житті. Вона признається:
«Я вихована на народних піснях, у них — мій корінь. А тут раптом потягнуло на естраду. Я боялася, три роки чогось чекала. І ось він з’явився, «мій композитор» Володимир Івасюк із «Червоною рутою». У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит… Тоді я наважилася, у піснях Івасюка, здається, я знайшла себе, свою інтонацію».
У пресі і в тисячі листів, що надходили до Володі з усіх кінців Радянського Союзу, часто відзначається, що Володині пісні цілком відповідають вдачі Софії Ротару, дають їй змогу самовиразитися на повну силу; вони — це світ, у якому співачка почувається вільно, розкуто… З тими піснями вона впевнено вступає у діалог з мільйонами людей, почуває себе несхибною володаркою бентежливих образів, здобуває щастя високого поривання до прекрасного.
Про це Софія Михайлівна відверто говорить у різні періоди своєї співацької кар’єри:
«Слухач вимагає гарної пісні. Він її і прийме, і зрозуміє. Треба шукати! Я, скажімо, не можу співати все підряд. Дуже вдячна багатьом композиторам за творчу дружбу, а Володимиру Івасюку — особливо. Він багато написав для мене, багато довірив. Образно-мелодійний лад його пісень близький до народного, а це рідне мені, це — моє!».
В іншому місці співачка заявляє:
«У тому, що я звернулася до естради, головну роль зіграв мій земляк, талановитий композитор Володимир Івасюк. Його ж пісні «Червона рута» і «Водограй» стали основою мого першого репертуару».
Софія Ротару охоче розповідає своїм шанувальникам, що Володя показав їй правильну дорогу до пісні, що з допомогою його небуденної творчості вона завоювала мільйони своїх прихильників.
Однак треба сказати, що Софія Ротару, своєю чергою, була тією доброю силою, що, переймаючись Володиним натхненням, стала могутньою ланкою, яка міцно зв’язувала творчість Володі з широкими масами народу. Виконуючи цю благородну мистецьку місію, співачка завойовує серця людей, здобуває визнання.
За життя Володі час від часу лунали роздратовані голоси заздрісників, які дорікали молодому композиторові за те, що він «загарбав» кращих виконавців і, таким чином, здобув всесоюзну популярність. Звичайно, Володя дуже любив і шанував своїх друзів-співаків — і Софію Ротару, і Людмилу Артеменко, і Тетяну Кочергіну, і Василя Зінкевича, і Назарія Яремчука, і Віктора Шпортька, і Павла Дворського… — усі ж вони відгукнулися на поклик його пісні, яка заполонила їх виразною атмосферою сучасності, романтичною піднесеністю, свіжими, новітніми мелодіями, створеними на основі українського мелосу. Володя пишався, що ті талановиті співаки линули до його творчості. Під час перебування на Міжнародному фестивалі пісні в Сопоті кореспондент польського журналу «Пшиязнь» (1974, 2 вересня) звернувся до Володі із запитанням. Характеризуючи Софію Ротару як співачку, син сказав:
«Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як треба її виконувати».
Володі поталанило згуртувати довкруж своєї пісні споріднених духовно однодумців, життєлюбних романтиків, сівачів добра і світла на рідній землі. Його творчість упала на благодатний психологічний ґрунт, набрала сили, вийшла у світ, розбуджуючи в людей ті почуття, які надають їм молодості й краси.
В устах Софії Ротару твори Володі сповнені людяності, задушевності, драматизму і геть-чисто позбавлені сентиментальності, стають дивом, яке ми називаємо гарним словом — мистецтво.
Софія Ротару пречудове реалізувала задуми Володі — була ж духовно підготовлена до тієї мистецької дії: протягом багатьох років убирала в серце українську пісенну стихію, виростала, формувалася у ній. І якщо після смерті композитора вона, під впливом зовнішніх нездорових факторів, відійшла цілковито від творчості Володі, то це тільки на шкоду її великому талантові й добрій славі. І, ясна річ, на шкоду нашим молодим сучасникам, що опинилися у полоні чужих нам антиестетичних і антимистецьких віянь.
Володя був захоплений абсолютною музикальністю Софії Ротару. Якось повернувшись із Києва, він розповідав:
— Мене просто-таки вражають її незвичайні музичні здібності. Я пересвідчувався у них неодноразово. Ми з Софією призначили запис моїх пісень у Києві. Софія прилетіла літаком із Москви. Я її зустрів… У таксі вийняв партитури пісень, що їх мали записувати. Софія узяла партитуру одної пісні, проспівала її «з листа» два рази тихим голосом. Потім узяла другу пісню. Коли ми приїхали до Будинку звукозапису, повторили ті пісні з оркестром під керуванням Ростислава Бабича. І все! Потім — запис, який вийшов високоякісним.
Творча дружба з Софією Ротару та її чоловіком, заслуженим артистом УРСР Анатолієм Кириловичем Євдокименком, керівником ансамблю «Червона рута», не згасла і після переїзду Володі до Львова, навпаки, ще більші зміцніла. Це — світла сторінка в біографії митців. На пленумі Спілки композиторів СРСР (1978), присвяченому проблемам розвитку радянської пісні, Софія Ротару сказала у своєму виступі й таке:
«Я вдячна долі, що звела мене з Володимиром Івасюком».
Навчання у Львові, нова музична атмосфера великого міста із славними культурно-музичними традиціями не кинули тіні на стосунки Володі з ансамблем «Смерічка», зокрема, з обдарованим композитором Левком Дудківським та прекрасними молодими співаками Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і Марійкою Ісак, уже відомими всесоюзному телеглядачеві, завдяки фільмові «Червона рута». Вони звикли до того, що Володя будь-коли може сісти на поїзд чи автобус і дістатися до «співучої трійці», як він їх називає у хвилини доброго настрою.
Співуча трійця з Вижниці — це його друзі, побратими, порадники й виконавці. Вони часто гостювали в нашій хаті — веселі, голосисті, вродливі й добре виховані. Так, добре виховані, вони несли в собі відбиток високої естетики й естетичної вишуканості, характерної для нашого народу, трудового й чесного, який може за пояс засунути найхитрішого аристократа. Хата наша лунала від сміху, дотепних розмов і нових пісень.
У Львові Володя тужив за вижницькою трійцею, що була вже досить популярна на Україні. А львів’яни ставилися до неї з повагою. Особливо студентська молодь, яка аж ніяк не могла миритися з тим, що композитор уже в їхньому середовищі, а його пісні лунають тільки по радіо й телебаченню. Вони просять Володю влаштувати їм зустріч із «Смерічкою».
Володя поїхав на Буковину, до Вижниці. Та я наведу розповідь про цей факт теперішнього керівника «Смерічки», народного артиста України Назарія Яремчука (Назарій Яремчук помер від хвороби 30 червня 1995 року — прим. ред.), який був зв’язаний з Володею тісною творчою дружбою протягом багатьох років. Він написав цікаве есе про Володю — «Орфей синіх гір».
“Як завжди, ми й тоді зібралися після роботи на репетицію нашого ансамблю. Несподівано з’являється Володя. Хоч і втомлений з дороги, усе ж приємно збуджений. Робимо перерву и оточуємо гостя. Він каже:
— Просили вас молоді й старі, чоловіки й жінки, дівчата й парубки з нашого Медичного, аби-сьте були ласкавими і завітали до славного міста Лева та розвеселили їхні серця своїми чудовими голосами й моїми піснями.
Кому-кому, а йому не могли відмовити, — настільки великий був його моральний авторитет у нашому колективі.
— Поїдемо, Володю! — кричу перший, знаючи, що ніхто не буде заперечувати.
Майже водночас додає Василь Зінкевич:
— Виступатимемо в актовому залі медінституту?
— Ні, Васильку, — в академічному театрі ім. Марії Заньковецької.
— О-о, — нам роблять великий гонор. Що ж, Володю, тут вагань не може бути, — і Василь переводить погляд на Левка, який ствердно кивнув головою.
Наступного дня під вечір вирушаємо в дорогу. Тоді через Черемош ще не було автомобільного моста, і перебратися на протилежний берег — непроста річ. Це вже пізня, сльотава осінь, Черемош багатоводний. Я й досі пам’ятаю, як під сидінням хлюпотів загонистий Черемош, а нестримна течія сліпо вдарилася об наш автобус із таким завзяттям, що він аж похитувався, як колиска, і справляв враження, що от-от полетить догори колесами. Нас охопив навіть страх, що мотор заглухне, й нам доведеться пішки переходити річку.
У ті напружені хвилини в автобусі пролунала на повен голос чудова пісня Володі — «Водограй»:
Тече вода, тече бистра,
А куди не знає…Здається, хвилі Черемоша заслухалися словами й мелодією пісні і полагіднішали, уговталися достеменно так, як колись, у давнину, як розповідає легенда, добрішали морські хвилі від мелодій Орфея. Черемош настирно хлюпав, бризки летіли аж до вікон, ніби хотіли бачити Орфея синіх гір, що співав свою пісню про чарівну гуцульську річку.
Автобус, перевалюючись з каменя на камінь, якимось чудом доповз до крутого берега. Хотілося вірити, що «Водограй» своїми чарами став нам у пригоді.
«Смерічка», уся мокра від студеної води химерної річки, вийшла на рятівний берег.
…Старовинний Львів зустрів нас похмуро, по-осінньому, але минуло небагато часу, і ми переконалися, що під його зовнішньою похмурістю приховується доброта, справжня людська щирість.
Вечеряли і снідали у Володі. У нього вже було на вулиці Солодовій помешкання з двох кімнат і кухні.
Справді, наш концерт відбувся в Академічному театрі ім. М. Заньковецької. Великий інтерес до «Смерічки» і Володиних пісень ми бачили в тому, що навіть до дверей театру важко було дістатися — там юрмилася добра тисяча людей, які, щоправда, дотримувалися порядку, а це свідчило про культуру і витримку шанувальників нашої пісні.
Концерт пройшов просто-таки з тріумфом.
Наприкінці публіка влаштувала Володимирові Івасюку довгі-предовгі овації і проспівала на його честь (і разом з нами) «Червону руту»”.
