Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ другий

Вся велич, краса і поезія світу — у цій крихітній істоті, яку я несу, мов найкоштовніший скарб, у нашу хату. Це — мій син. На теплій селянській печі дружина розповиває його дуже обережно й трошки невміло, навіть боязко, ніби він із тонкого й крихкого скла, і зиркає на мене згорда, її погляд неначе промовляє: «Дивись, якого сина я тобі подарувала!». Прилягаємо з двох боків і розглядаємо його, мов якесь небувале чудо.

Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик — то цемент, який перетворює родину в моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве в наших взаєминах, щоб не заважало творити з цього безпорадного крикуна Людину.

Розглядаю сина довго і жадібно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке ніжне це дитинча! Гладжу теплою рукою його рожеве тільце і не тямлюся з утіхи.

Моя радість тьмяніє трохи від того, що по личку, уздовж носика, пропалено дві чорні доріжки. Це краплі ляпісу котилися з очей, залишаючи після себе чорний слід. У голові ворушиться думка, що син при своєму народженні заплакав чорними сльозами. Мені страшно від цієї думки, відмахуюсь від неї, мов од лютого шершня.

Товариші по роботі, друзі і просто кіцманчани, обурені гидкою історією з ляпісом, радять, навіть наполягають, а деякі під’юджують вивести на чисту воду, через народний суд, винуватців. Нам казали поважні люди, що пляшечка з густим концентратом ляпісу була знайдена чомусь у туалеті лікарні. Хто і чому її туди кинув — ми не знаємо. Але ми щасливі, що дитина не потерпіла й не будемо сіяти помсту. Ми перенесли такий жорстокий біль і страх, що тепер нікого знати не хочемо. У нас світлий душевний стан, ми такі захоплені дитиною, у нас такий ліричний настрій… Множити зло на цій землі — не наше покликання. Наша радість не може супроводжуватися чиїмись слізьми. Хай ніхто не плаче… Нещодавно закінчилася війна, і земля ще довго буде мокрою від сліз і крові.

Нашу домівку заповнює сліпуче весняне світло і музика дитячого голосу, що диктує нам закони, яких ми повинні дотримуватися. Відчуваю болісно-приємний щем від кожного доторку ручки дитини. Десь у глибині свідомості щось постійно промовляє, що ця земля, небо, ліси, сади, хати, вулиці містечка, обличчя людей, їх душі повинні стати кращими, бо мій син буде їх споглядати, линути до них, милуватися ними.

Відказилася хурделиця. Сонце набирає сили і встромляє у сніги своє проміння. Ось нарешті і жадана відлига. Дзюрчать струмки, чвірскає та чавкотить під ногами. Синиці весело цигикають. Весна-переможниця завойовує наш край. Толоки й дороги висихають, на подвір’ї проростає травичка, дерева причепурюються листям.

Мати не відходить від дитини. Я працюю у середній школі і сільськогосподарському технікумі. Робота здається мені легкою і приємною, бо в мене подвоїлися сили — я їх вдихаю з рожевого немовляти, що чекає мене в колисці.

У квітні сорок дев’ятого складаю державні екзамени, захищаю дипломну роботу про лірику Луї Арагона і одержую диплом філолога-учителя французької мови. Залишається, щоб і мати склала ще декілька іспитів і теж закінчила університет, але їй нескоро доведеться це зробити. Правда, нам на допомогу приходить із села Малятинців скромна дівчина Магдалена Колотилюк. Вона стає самовідданою нянькою Володька і на все життя повноправним членом нашої родини. Володько спочатку назве її Мімі, а згодом — Мілею. Під цим іменем вона живе з нами й донині. (М. Колотилюк померла у 1993 році — прим. ред.)

Екзаменаційні сесії уже позаду, диплом у руках. Можна віддатися роботі, кожну вільну хвилину бути з сином. Бачити, як він водить очима за тобою і опромінює своє личко першою осмисленою усмішкою, яка означає, що він тебе впізнає і визнає за свого батька.

Затямився день, коли в одній комісійній крамниці я побачив дитячий візочок, ще зовсім новий, оббитий ізсередини теплою білою матерією, вмісткий, на високих колесах, а це останнє мені особливо заімпонувало — узимку не буде тягти холодом на дитину. Викладаю гроші й обережно викочую візок на чернівецький брук.

Простую до вокзалу. Тепло на душі від думки, що зроблю дружині приємну несподіванку. Перехожі позирають на осяяного батька і схвально усміхаються, особливо жінки — так, мовляв, має бути, нема чого гайнувати час по «забігайлівках». На тротуарах ввічливо пропускають мене, а із скреготливих трамваїв позирають люди і ніби промовляють поглядами: як добре, що війна закінчилася, і чоловіки котять вулицями дитячі візки, а не гармати.

Приміські поїзди завжди переповнені. Важко вистояти в довжелезних чергах за квитками, а ще важче дістатися з візком у вагон крізь величезне людське юрмище й тісняву.

Та світ не без добрих людей. Мене, похнюпленого і зажуреного, запримітив черговий по вокзалу, чолов’яга років під сорок, високий, із чорними, пригладженими вусами і з таким виразом обличчя, неначе він відповідає за все, що діється у цьому величезному вулику. Підходить до мене і так питає, неначе я порушив якісь правила:

— Вам куди?

— До Кіцманя…

— А квиток є?

— Та звідки?

— Давай сюди свої копійки.

За якусь мить тримаю у руці квиток. Черговий ще дивиться на мене і скрушно похитує головою:

— З таким возом хочеш увійти у вагон? Тяжка штука… Але щось придумаємо… — Бере візок, тручає його до пасажирів, вигукуючи:

— Ану дайся вбік! Доро-о-огу! Чого стоїш? Хіба не бачиш, що треба пройти?

Пасажири неохоче розступаються — нікому ж не хочеться зостатися у Чернівцях, а на вагоні не поїдеш — стягнуть і оштрафують. Двоє пасажирів хапають візок, піднімають його в повітря, і він неначе пливе над головами до вагону. Передають одні одним — гайда далі!

Отак моя покупка зникла у вагоні, а я залишився на краю юрми, мов перед залізною стіною.

Черговий по вокзалу знову втручається:

— Пропустіть батька!

Приїжджаю у своє містечко. Простую повільно по груддю доріг на Середній Кут. З осені сорок восьмого року ми мешкаємо в комунальній хаті на вулиці Горького. Раніше там проживав римар Юзьо Шарама, який у перші повоєнні роки виїхав до Польщі. Ми ґрунтовно полагодили ту домівку: вистелили підлоги, побілили, пофарбували вікна і двері. Довкола хати насадили фруктових дерев і квітів, а подвір’я засіяли травою. Зробили там гарний куточок.

У мене легко на душі. Ми з дружиною зараз змиємо з візка дорожню пилюку, все повитираємо, потім повозимо сина по подвір’ю. Він засне під вишнями, що вже починають цвісти. І в серці все більше й більше увиразнюються рядки колискової пісні:

Ти спи, любий сину,
В щасливому сні,
Довкола нас тиша
І місяць в вікні.
Торкається шибок
Лиш сяєво зір,
Шумить десь далеко
Смарагдовий бір…

Коли Володі виповниться п’ятнадцять років, він покладе цю «Колискову» на ноти, й вона буде його першим твором.

Оточений турботами батьків, няньки й бабусі, Володько росте здоровим, життєрадісним. До нього чи не щоднини навідується великий приятель — дядько Дмитро, мій старший брат, приносить гостинці й веселить його кумедними казками. Часто наспівує дитячі пісеньки, а ще частіше бере Володька на коркоші і бігає з ним попід дерева, як коник, або видає на все подвір’я різні звуки, наслідуючи домашніх тварин і лісових звірів. А Володько так сміється, що аж заходиться.

З дядьком Дмитром можна гратися цілими днями. Отак бігаєш, підстрибуєш і ще хочеться. Він анітрохи не набридає. А коли вже збирається додому, тоді Володько чіпляється йому за штани і не пускає…

До обіду Володько трохи нудиться — усі ж на роботі. А я ось сиджу в кімнаті й не виходжу з-за столу.

Днина ж — чудо.

Наше подвір’я покрите не високою, але густою травою, по якій ми не ходимо і курей тримаємо окремо, неначе бережемо зелені верети для Володька. Від воріт до порогу хати їх перетинає стежечка, що нагадує нам річку, яка заснула чи застигла на місці.

Біля хвіртки росте великий кущ бузку. У повітрі снують жваві, непосидючі ластівки, ліниво помахують поцяткованими крильцями білі мотилі, що геть сп’яніли від чарів весняної днини. На дереві кує зозуля, ведуть мирну розмову навіть горобці. Все радіє сонцю і теплу.

Серед того багатоголосся, що сповнює простір, та розмаїття істот, рослин, форм і кольорів бігає Володько за великим червоним м’ячем з голубими і білими смугами.

Минають хвилини. Нянька Міля виходить на поріг і бачить на траві м’яч, а дитини не видно. І хвіртка на вулицю чомусь напіввідчинена. Це няньці не подобається. Вона метається туди-сюди й гукає:

— Воло-о-одьку!! — Дитина — ні мур-мур. А тиша насторожує і бентежить ще дужче.

Виходжу і я з кімнати.

— Отут грався… І кудись зник, — каже Міля з тривогою у голосі і біжить до сусіда Філя Островського, а я подаюся вузькою вуличкою, що проходить попри наші ворота і спускається вниз, до Безина. У нього гарний ставок, млин і олійниця. Безини були великими трудівниками і добрими людьми. Вся родина гарувала від ночі до ночі, щоб здобути сяких-таких гараздів. Та від тих гараздів один із синів змушений був шукати порятунку за океаном. Після війни їхній млин перестав крутити свої жорна. Залишилася тільки олійниця.

До Безинового ставка кроків, мабуть, п’ятдесят.

Майже біжу — дитина ж, мабуть, уже давненько покинула подвір’я, якщо я її не бачу. Ще встромиться в ту калабаню, якщо ніхто їй не перешкодить. Володько ж любить талапатися у воді.

Потерпаю… Очей не зводжу з берегів ставка. А Володька ніде не видно. Ніби й не приходив сюди. Геть-чисто завмираю… Всілякі безглузді думки ворушаться в голові.

Здригаюся від короткого, несподіваного гавкоту. Озираюся і очам своїм не йму віри: перед великим рудуватим псиськом, що сидить на задніх лапах, стоїть мій хлопчик. Дивиться на кудлу, а кудлай на нього. Ніби зустрілися давні друзі після довгої розлуки. Щось кажуть один одному — напевно, щось приємне, сердечне. А псисько, мабуть, ремствує на людей, що, диви, накинули на нього шкіряний нашийник і чекають, щоб поночі гавкав на перехожих. А він побіг би охоче з цим хлопчиком кіцманськими вулицями. Нікому не дав би його кривдити — усіх зловмисників відлякував би своїм грізним виглядом, погрозливим гавкотом і червонястими очима. Їм було б весело. Покліпуючи очима, він ніби промовляв: «Уявити собі не можеш, хлопчику, скільки в мені доброти… Та ось прив’язали мене до буди, щоб гавкав на порядних людей. А деякі шибеники навіть кидають у мене камінням і тікають якомога… Ось сиджу перед тобою, дивлюся у твої блакитні очі і думаю про те, що ти ніколи не кинеш у мене каменем. Ти навіть ще не знаєш, що це таке — шпурляти у когось каменюками. І тому зворушуєш мене».

Гавкнувши два-три рази, кудлай заглиблюється у розмову з хлопчиком, а на мене не звертає уваги.

Повільно ступаю до Володька. Він навіть не поворухнеться — неначе загіпнотизований. Зате кудлай спочатку гарчить, потім кидається до мене, видзвонюючи своїм ланцюгом. Я швидко відступаю. Скаче, мов несамовитий, не даючи мені наблизитися до дитини. Зупиняюся на належній дистанції — і більше ні кроку. Милуюся кудлаєм, вдячний за те, що він лютує тільки на мене.

Нарешті кличу Володька:

— Ходи, синку, до татка… Цей песьо хоче їсти — ми зараз принесемо йому хлібця…

А кудлай аж розривається зі злості, що переманюю дитину до себе.

Володько, хлопчик слухняний, йде до свого тата. Беру його на руки, пригортаю і мовлю:

— Скажи песьові до побачення. Ти зараз принесеш йому окрайчик хліба.

Справді, незабаром вертаємося до кудлая. Сам Володько несе йому наше частування. Кудлай охоче приймає їжу з його рук. А коли ми вже йшли додому, хлопчина помахав йому ручкою…

Володькове здоров’я тішить нас. Але бувають дні, коли несподівано температура підвищується до сорока градусів. Дитина горить, мати плаче, усі вкрай збентежені. Лікарі вважають, що у хлопчика запалення середнього вуха. А спеціаліста в Кіцмані немає, треба їхати до Чернівців. Там справді вважають стан дитини важким і кладуть її у лікарню разом із матір’ю.

Перебування у лікарні дається взнаки — часті ін’єкції навчають його плакати. Інколи здається, що хтось підмінив дитину. Та минає тиждень, забуваються лікарняні неприємності, хлопчик веселішає, захоплюється своїми іграшками, а їх у нього сила-силенна — усе, що з’являється у продажу, купуємо. У нас цілий звіринець — гутаперчеві тигри, ведмеді, слони, коні; велика автоколона — кілька вантажних машин, лімузин; справжній аеропорт з літаками найрізноманітніших форм і розмірів. Та найбільше йому подобається один літак, прикріплений довгим дротом до високого стовпця. Якщо його накрутити ключиком, він злітає і з веселим хурчанням кружеляє довкруж стовпця. Володько аж заходиться від сміху.

Якщо ця різна машинерія набридає, він береться до кольорових м’ячів, які йому дарують дядьки й тітки, що приходять до нас майже щонеділі. Володько бігає за тими м’ячами, наповнюючи хату веселощами. Він узагалі реготун. У його присутності ніхто не має права плакати, це викликає у нього бурхливу реакцію — верещить на всю хату, сіпає за рукав, щоб не затуляти долонями очей. Не переносить сліз. Усі повинні бути в доброму настрої. Така його воля.

Наші розмови часто мають майже гумористичний характер. Ми вигадуємо різні казки та баєчки. Як оця:

— Ось до твого тата прийшов якийсь вуйко і сказав: «Я — всесильний король, у мене повна пивниця золота й діамантів. Очі мої тішаться і веселяться, а серце сумне, як осіння ніч, бо нема в мене такого сина, як твій Володько. Я дам тобі, батьку, половину свого королівства і десять скринь із скарбами, а за це твій Володько хай буде моїм сином…» — Роблю коротку паузу й запитую: — Ну-у, що має тато відповісти тому королеві?

— Тато мене не віддасть… — відповідає поважно.

— Правду кажеш, синку… Але тато так відповість йому: «Ти, королю, блекоти об’ївся…» Запам’ятаєш татові слова?

— Угу…

Минає якийсь час, може, й ціла година. Володько підходить до мене й запитує:

— Таточку, що це — блекота?

— Це такий бур’ян, синку… Поганий-препоганий… Від нього болить голова, живіт і казяться собаки.

— Погане слово… — і більше його не вимовляє.

Хлопчик росте добрим, щедрим, ласкавим. Його вдача особливо виразно проявляється після того, як народжується Галинка. Він дуже уважний до неї, але не любить її крику, майже завжди відгукується на нього плачем. Тоді в хаті починається такий дует, що хоч тікай світ за очі. Коли ж Галинка засинає, він проситься до матері на руки і пошепки запитує:

— Ти мене любиш?

— Дуже, синку, понад усе на світі.

Ця відповідь його задовольняє, розганяє сумніви.

Коли підростає Галинка, вони стають нерозлучними, цілими днями граються разом. М’яч невтомно котиться по траві або літає у повітрі. А в погану погоду вони малюють або будують хатки з кубиків. У гарну погоду ми залюбки йдемо в гості до бабусі Олександри, моєї матері, що проживає з родиною брата Дмитра в рідній хаті, у найбільш віддаленій од центру частині Кіцманя, споконвіку названій Комаревим рогом. Володько завжди лине до неї. Як тільки з’являюся перед очима матері, десь на дні моєї свідомості прокидається наспівний, колоритний і багатющий на найрізноманітніші смислові відтінки буковинський діалект — мова мого дитинства. І мені видається, що моя аж надто літературна розмовна мова може внести невловимий і болісний дисонанс у душевні стосунки з матір’ю, створюючи причаєну, але відчутну відстань між мною і моїм дитинством з його поезією. І ще здається, що, заходячи із сином на руках у своє дитинство, я повинен струсити із себе все те штучне і випадкове, якого я нахапався з книжок і життя, сповненого світлотіней, пихи, примх і претензій. Бабуся Олександра розквітала, коли Володько зводив до неї рученята… Він ходив хвостиком за нею, зазирав у всі куточки. Його увагу особливо притягала низька, темна, дуже загадкова буковинська піч, у якій бабуся тримала свої гладуни й макітри.