Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Монолог перед обличчям сина
Розділ двадцять перший
Крім творчості, навчання у Львівській консерваторії і роботи на кафедрі, 1974 рік насичений важливими подіями. Галя теж кінчає медичний інститут і отримує диплом лікаря. За місяць до цієї події Володя вирішує зробити їй подарунок — хоче, щоб його сестра стала такою елегантною, якою ще зроду не була. Задля цього їде з нею і матір’ю до Ленінграда, де справляє їй прекрасний костюм, суконки, купує дві пари туфель. А коли Галя йде із своїми колегами до оперного театру на випускний вечір, він їй дарує розкішний букет квітів.
Довідавшись, що його внесли до групи представників радянської пісні на Міжнародному фестивалі пісні в місті Сопоті (ПНР), Володя докладає зусиль, щоб і Галя поїхала з ним.
На початку серпня Володя телефонує до Бердянська, де Галя відпочиває разом із батьками, щоб вона негайно приїжджала до Львова — він їй оформив паспорт для поїздки разом із ним на Сопотський фестиваль пісні, на якому виконуватиметься і його «Водограй».
Галя прилетіла до Львова в той же день. У неї ж великий талант блискавично діставати квитки на поїзди, літаки й автобуси, навіть тоді, коли вже ніхто не може цього зробити. Вдома перед її очима розгортається вражаюча картина: уся підлога в кімнаті встелена партитурами, серед яких стирчать порожні пляшки з-під молока і валяється кілька пачок цигарок. Приїзд Галі був своєрідним порятунком, вона влаштувала Володі свято: у Бердянську мама дала їй на дорогу засмажену курку, якої Галя і не торкнулася, часу ж у неї не було. Тепер ця курка умлівіч зникає…
Не наважившись сам написати оркестровку «Водограю» для Сопотського фестивалю, Володя звернувся до кращих оркестровщиків, які дуже несумлінно поставилися до своїх обов’язків: окремі місця вийшли зовсім нецікавими, позбавленими колориту, особливо погано прооркестровані скрипки. Щоб вийти зі скрутного становища, Володі залишається одне: засукати рукави і самому братися за оркестрування, тобто починати все спочатку. Він так і робить. За три доби все виконує з такою ретельністю, що йому не соромно буде перед польськими музикантами.
Нарешті виїжджають. Володя не відривається од вікна: милується новими краєвидами, людьми, селами, містечками. Гарне місто Перемишль нагадує йому рідні Чернівці. Звідти їдуть до Щеціна. Володі до вподоби те, що населення ставиться з симпатією до соняшників, їх видно всюди: на полях, біля будинків, у міських скверах, навіть на балконах. Декоративні можливості улюбленої у народі рослини великі, і поляки охоче їх використовують.
Після огляду міста Щеціна беруть квитки до Гданська, а звідти добираються електричкою за сорок хвилин до Сопота. Влаштовуються у Гранд-готелі на самому березі моря. Тут уже є радянські представники: В. Дмитрієв (фірма «Мелодия»), композитор М. Скорик, співачка Н. Щукайте (Литва), а наступного дня приїжджає Софія Ротару.
Софія Ротару привозить із собою оркестровку польської пісні «Хтось», яку теж виконуватиме. Володя переглядає її і жахаєтеся: вона ж не виписана, не завершена, сторінки не обрізані, а неохайно обірвані. Ця неакуратність наших оркестровщиків і переписувачів викликає у нього обурення. Та довго обурюватися не доводиться. Треба негайно переробляти чужу халтуру, а часу зосталося обмаль. Завтра ж репетиція…
Володя посилає Галю і Софію Михайлівну спати, а сам береться переробляти оркестровку. Всю ніч працює у поті чола. О сьомій ранку Галя приходить у його номер і нітрохи не дивується, коли бачить, що він не роздягнений, спить на не розстеленому ліжку, а всі партитури гарно складені на столі. Встиг усе зробити.
О десятій годині ранку починається репетиція. Володя хвилюється — це вельми солідний форум, на нього поприїжджали представники кількох десятків фірм звукозапису різних країн світу.
Оркестром Лодзинського радіо і телебачення, дуже солідним за складом, керує Генріх Дебіх. Софія Ротару приходить на репетицію у належній формі. Вона прекрасно вміє триматися. Володя звертається до Генріха Дебіха з проханням, аби він у «Водограї» якомога більше виділив скрипки, які він, автор, виписав дуже добре.
Репетиції проводяться упродовж трьох днів. Володя постійно присутній на них, жодну не пропускає. Йому цікаво познайомитися з іноземними солістами, композиторами, піснярами. Деякі виконавці справляють на нього сильне враження, як ось польська співачка Ірена Яроцька, яка відзначається прекрасними зовнішніми даними, чарівним голосом, сповненим драматизму, і бездоганним смаком. Дуже сподобався і соліст з Японії Акіро Фусо.
Володя належить до радянської делегації, йому вручають два запрошення — для нього і для Галі.
Фестиваль починається 21 серпня 1974 року. У славнозвісній Лісній опері, яка має майже три тисячі місць, зібралося багато гостей. Є чимало виконавців, які йдуть поза конкурсом. Окремі співаки відзначаються гарним голосом, вишуканим репертуаром і чудернацькими вигадками в одязі.
Наступного дня Софія Ротару, зодягнена в буковинський народний стрій, виконує пісню «Водограй». Оркестр звучить чудово, скрипки, якими весь час турбувався Володя, радують душу, ніщо їх не заглушає. А Софія Ротару виглядає надзвичайно ефектно, оригінальне й співає чудово, з піднесенням. У величезному залі довго гримлять оплески багатонаціональної публіки. Володю вітають з успіхом М. Скорик і майже всі його колеги, члени журі фестивалю.
У Володі спадає напруга, зникає хвилювання. Настрій його світлішає.
Галя розповідає:
«Ми щасливі, бо не сподівалися такої бурхливої реакції з боку різних гостей, які під впливом пісні здавалися єдиним живим організмом. Ось які чудеса може створити справжнє мистецтво. Дивлюся на свого брата, 25-річного лікаря і композитора, і радію, як дитина. З Лісної опери йдемо пішки, нам ніби не хочеться, щоб гудіння автобуса і людський гамір розвіювали чи приглушували безконечне лопотіння оплесків майже трьох тисяч незнайомих шанувальників пісні. Адже ті оплески — щире визнання обдарованості мого брата, утвердження краси української пісні у свідомості цілком безсторонніх людей.
Збираємося у номері Софії й відзначаємо успіх «Водограю» дружньою вечерею.
У ті ж дні робимо дуже цікаву подорож до містечка Мальборно, що за 60 кілометрів від Сопота. Там ще зберігся імпозантний середньовічний замок. Із Сопота їдемо до Варшави. У нашому посольстві учасники фестивалю дають великий концерт. Софія Ротару, якій Володя акомпанує на фортепіано, здобуває і тут неабиякий успіх».
Після Варшави Володя зупиняється у Кракові, де проводить цілий тиждень. Відвідує історичні місця, оглядає пам’ятники культури і гітлерівський табір смерті Освєнцім, який справляє на нього гнітюче, страхітливе враження. Після огляду Володя каже Галі:
— Двадцяте століття — це доба великих злетів і падінь людського духу.
Додому Володя приїжджає задоволений — він добре виконав свій обов’язок перед рідною культурою. До цього треба додати, що в серпні 1977 року на Сопотському міжнародному фестивалі знову прозвучить Володина пісня «У долі своя весна», теж у виконанні Софії Ротару.
* * *
…Славетний роман О. Гончара «Прапороносці» вийшов у світ 1947 року і довів своєю появою, що українська художня проза сягнула вершин. Мільйони людей були зачаровані духовною красою і мужністю, почуттям любові й вірності радянської молоді, яка, одягнувши солдатські шинелі, пішла захищати не лише свою землю, а всі поневолені гітлерівцями народи Європи, європейську цивілізацію.
Для Володі було справжнім святом те, що у Львівському театрі імені М. Заньковецької Б. Антків та С. Данченко інсценізували роман «Прапороносці» й доручили йому написати музику до вистави. Про цю хвилюючу у творчому житті Володі подію згадує поет Р. Кудлик:
«Якось тодішній режисер Львівського театру ім. М. Заньковецької Сергій Данченко поділився зі мною своїм задумом: він планує створити виставу за романом «Прапороносці» О. Гончара.
— І потрібний мені композитор, — сказав.
— По моєму, у Львові їх вистачає — хороших і різних…
— А що б ти сказав, якби я запросив Івасюка?
Мене ця Сергієва ідея по-справжньому захопила. Я пообіцяв познайомити їх, того ж дня розшукав Володю, він був трохи збентежений запрошенням, проте погодився…
Вистава ще тільки готувалася, а пісню з неї про полкове знамено (за поезією воєнних літ Олеся Гончара) уже наспівували всі актори, зайняті і не зайняті у виставі. І то не на репетиціях, а так, для себе. Від актора Юрка Брилинського її почули і ми, письменники та художники, пісня була якась сонячно чиста, неповторна своєю урочистістю та ліризмом, одразу запам’ятовувалася, і ми з нетерпінням чекали вистави.
Вистава пройшла з тріумфом. І гра акторів, і режисерська інтерпретація і, передовсім сам твір О. Гончара — усе хвилювало, зворушувало. Та таки ж чи не найбільше — музика Володимира Івасюка. Без неї вистави не уявляю…»
Поет Р. Лубківський у рецензії «Прапороносці перемоги», вміщеній у газеті «Літературна Україна» 18 квітня 1975 року, писав:
“Глибоко оригінальну, хвилюючу музику до вистави створив молодий талановитий композитор Володимир Івасюк. Здобутком його є також пісня, написана на текст вірша О. Гончара «Знамено полку». Промовиста доля цього твору, з якого, власне, й почалася переможна хода «Прапороносців»”.
* * *
…Володя любить самотність лише тоді, коли працює над своїми творами, а як вільний від них, то завжди лине до друзів, без яких, за його словами, життя перетворилося б у пустелю. З особливою ніжністю розповідає про свого близького краянина, чудового кіноактора Івана Миколайчука, який походить із села Чорториї Кіцманського району. Володя часто відвідує його в Києві, радіє успіхам артиста, що схвилював його своїми ролями — особливо Тараса Шевченка з фільму «Сон» та Іванка з «Тіней забутих предків».
Ось Володя і Галя телефонують до Миколайчуків. Їх запрошують у гості. Вони проводять незабутній день у чисто буковинському дусі. Марія Євгенівна, дружина Івана, теж буковинка, теж із Кіцманського району. Вона чудова майстриня буковинської кухні. Іван Васильович приємний у товаристві, веселий і невтомний оповідач про свої зустрічі з різними людьми, а також про задуми, плани, поїздки, творчі пошуки. Розмова ще більше пожвавлюється, коли приходить артист Іван Гаврилюк із своїми невичерпними запасами веселих історій з життя артистів кіно. Усі залюбки співають українських народних пісень. Володя знає їх безліч, бо ж він, можна сказати, із самого дитинства записує їх. Крім того, має чи не півсотню пісень, записаних у тридцяті роки буковинцем Федором Димуряком. Іван просто-таки приголомшений красою тих народних витворів і задушевним співом Володі, особливо тоді, як його підтримує Марія Євгенівна, професійна співачка.
Коли йдеться про кінематограф, Володя висловлює своє здивування, що українські мультиплікатори обходять з байдужістю такі літературні шедеври, як «Лис Микита» і «Абу-Касимові капці» Івана Франка.
— Можна зробити розкішні серіали, — мовить Володя із захватом. — Вони б звільнили екрани телевізорів від кіносірятини.
Іван сплескує у долоні, як хлопчисько:
— Чудова знахідка, Володю!
Володя замислюється і веде далі:
— Часто розмовляємо вдома про те, що Борис Грінченко залишив глибокий слід у нашій культурі. Світла постать, дивовижна людина і письменник. Чомусь донині немає більш-менш повної біографії цього великого трудівника. А про його єдину доньку Настю теж дуже мало написано, хоч вона, молода письменниця і революціонерка, належала до сильних, мужніх особистостей, оспіваних Лесею Українкою. Хто про це знає? Нащадки чіпляються до якихось дрібненьких грішків Бориса Грінченка. А хто на землі живе без гріхів? Коли виросту і наберуся трохи снаги, то, їй-богу, напишу оперу про Настю Грінченко.
Володю просто-таки бентежив образ мужньої дівчини. У розмовах він частенько згадував її з трепетною повагою, сподіваючись, що хтось із митців зацікавиться тією постаттю.
Володю приваблює талановита молодь, яка вважає творчість життєвою потребою, покликанням, важкою, виснажливою працею. Він ставиться до них з увагою, називає їх своїми друзями, побратимами.
В останні роки свого життя він налагоджує добрі стосунки і творчу співпрацю з талановитим письменником і фольклористом Степаном Пушиком, захоплюється його поезією, читає її з великим інтересом і щирим задоволенням. Починає писати пісні на тексти його віршів. Часто навідується до Івано-Франківська, буває у родині друга, де ведуться палкі, нескінченні розмови про Гуцульщину, фольклор, сучасну поезію і пісню. Володя вбачає у новому другові свого однодумця, дарує йому свої платівки, цінує його думки і поради.
Таким же гарним другом був йому і молодий співак, випускник Консерваторії ім. М. В. Лисенка, нині соліст Львівського оперного театру Ігор Кушплер. Володя любив його прекрасний голос і прагнув познайомити з ним широкі кола шанувальників співу.
Ігор Федорович уважно придивлявся до всього, що стосувалося Володі, і виклав свої думки та спостереження у проникливих спогадах, з яких ми цитуємо невеличкий фрагмент:
«Володимир Івасюк… Це ім’я стало для мене символом доброти безмежно щедрої і благородної душі. Це — втілення таланту і працьовитості…
…Це було восени 1978 року. Володю запросили на зліт творчої молоді до Києва. Там мали виконувати низку його творів, зокрема «Нам спокій, друже, тільки сниться» (сл. Р. Кудлика) «Літо пізніх жоржин» (сл. Р. Братуня), «Рождение дня» (сл. А. Дементьєва) і «Сюїту для камерного оркестру», над якою він дуже старанно працював. Цей твір мав виконувати київський оркестр під керівництвом С. Шароєва, а на виконання пісень Володя запросив мене. Я був дуже схвильований.
Ми приїхали до Києва за два дні до відкриття зльоту й одразу пішли на репетицію Київського камерного оркестру, де якраз йшла робота над Володиною «Сюїтою». Цей твір він чув уперше у живому виконанні і був дуже збентежений. Сюїта мені сподобалася своєю інтонаційною свіжістю. Музика малювала карпатський ранковий пейзаж із дзвінкими струмками та запашними полонинами.
День минув в організаційних справах, а на ранок наступного дня була призначена репетиція із симфонічним оркестром, на яку ми були зобов’язані представити партитури названих пісень. Надвечір ми повернулися з Володею до готелю.
— Відпочиньмо, Володю, бо завтра нас чекає неспокій.
Володя скептично усміхнувся й сказав:
— Я так запрацювався над «Сюїтою», що не встиг зробити оркестровку для пісні «Нам спокій, друже, тільки сниться».
— Тоді обмежимося тільки двома піснями — фортепіано ж тепер ніде вже не знайдеш, і за такий короткий час неможливо написати оркестровку і виписати голоси.
— Я ж обіцяв… Ти сам чув. Завтра чекатимуть, і який вигляд матиму? Це ж серйозні люди… Ти, друже, лягай спати, бо тобі завтра треба бути у формі. Сон для співака багато важить. Повтори музичний текст і лягай. А я сідаю за роботу…
— Інструменту ж немає, — як ти писатимеш, Володю?
Він знову усміхається.
— Що ж, будемо без інструмента…
Я здивовано видивився на нього. Він пішов у другу кімнату, де вийняв із вмісткого портфеля усе необхідне для роботи — нотний папір, олівці, ручки з чорним чорнилом, гумки, леза.
Усе розклав так, щоб було під руками, щоб під час творчого горіння не відволікатися і не розсівати свої думки. Чесно кажучи, я не вірив у його затію. Як можна без фортепіано написати оркестрову партитуру для 80-ти інструментів, і так, щоб було все злагоджено?
Уранці прокидаюся і заходжу до його кімнати. Бачу: на дивані, на стільцях, на паркеті розкидані білі листочки паперу, покриті нотними значками. Це вже була музика — плід його безсонної ночі. А він далі пише, не звертаючи на мене уваги. Потім усе-таки на мить відірвав погляд від партитури, зиркнув на мене… Обличчя його втомлене, очі палали. Він був ще в полоні своєї музики, у світі невідомої нам краси, куди суджено проникати тільки людям творчого покликання.
Володя неначе прокинувся зі сну й сказав просто, як про щось звичайне:
— Партитура вже готова.
Я став на коліна й почав розглядати папірці:
— Це страшенний труд. Хіба можна так виснажувати себе? У тебе ще все попереду. Навіщо так спішиш?
Володя замислився й прочитав слова з вірша Р. Кудлика:
Нам спокій, друже, тільки сниться,
Поглянь же, днина золота.
Пшеничне поле колоситься,
Гагарін землю обліта.Прийшли на репетицію. Розклали ноти. Оркестр зіграв усю партитуру… Я вражений — не було жодної помилки. І яка музика, яка гра музичних барв!
Увечері відбувся концерт. Пісня виконувалася уперше й одержала схвальну оцінку музичної критики…»
Ігор Кушплер так характеризує твори Володі:
«Він писав не просто пісню із заспівом і приспівом, а цілі музично-драматичні сцени. Часом важко збагнути, що ж головне: слово, мелодійна лінія чи оркестрова гама. Усе це в нього переплітається, взаємно доповнюється, створюючи єдину драматургічну лінію. Ми з друзями часто називали його українським Шубертом. Вслухайтесь у його «Баладу про мальви». Скільки ніжності й драматизму звучить у віолончелі і скільки динаміки у мелодичній лінії солоспіву!
Я щасливий, що доля моя торкнулася цього видатного таланту».
