Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ двадцять третій

Володю поновили в консерваторії. До нього повернулася бадьорість і він ставився з гумором до всього, що довелося йому пережити. Протягом літа відпочив, набрався сил, начитався, а тепер з неприхованою радістю йде до Лєшека Зигмундовича Мазепи, з яким починаються серйозні і продуктивні заняття.

Володя напружено працює — намагається засвоїти те, що пропустив, і скласти кілька екзаменів та заліків. За короткий час ліквідує свою академзаборгованість — літня ж екзаменаційна сесія була пропущена. Але все це не заважає йому розгорнути активну творчу роботу. Пише низку нових пісень та інструментальних творів.

Володя активно працює над своїми інструментальними творами — цього вимагає його теперішня ситуація та навчальна програма. Хотілося також урізноманітнити жанрово свою творчість. Протягом одного тижня пише «Сюїту-варіації» на тему української народної пісні «Сухая верба». Цей твір приніс йому деякий успіх. Його виконав камерний оркестр Львівської консерваторії. Згодом — у середині 80-х — його виконуватиме з успіхом і камерний оркестр філармонії міста Рівного під диригуванням Богдана Депо. П’єса пронизана виразним, хвилюючим драматизмом.

Успіх «Сюїти-варіації» підбадьорив Володю, який невдовзі пише п’єси для двох скрипок і фортепіано, потім «Мелодію», яка відзначається глибоким ліризмом. Володя залюбки грав її. Крім цих інструментальних творів, Володя пише цілий ряд пісень на слова свого старшого друга поета Р. Братуня. Ті пісні мають різко виражений публіцистичний характер. Це такі: «Братерське коло», «Зустрічайте мене» — перша частина кантати, в якій іде мова про любов поета до рідної землі та українського народу. Щоправда, під тиском різних завдань та невідкладних робіт у консерваторії Володя відклав роботу над двома іншими частинами.

«Юнацька балада» присвячена пам’яті українського поета Миколи Шпака, брата Неоніли Миколаївни Братунь.

Ця прекрасна елегія часто виконувалася по українському радіо і справляла сильне враження на слухачів.

Приємною подією було й те, що міністерство культури УРСР замовило Володі кантату на слова Павла Тичини та Максима Рильського. Навіть заплатили йому аванс одну тисячу карбованців. Це підносить ще більше дух Володі. Він з усією серйозністю ставиться до того замовлення. З вимогливістю, навіть прискіпливістю підбирає тексти поетів, а відтак багато часу проводить за інструментом. Мати, що мешкала з ним оберігає його роботу від телефонних дзвінків та гостей, які своїми балачками часто-густо відвертали його увагу.

Володя сумлінно відвідує всі заняття в консерваторії, готується до них, а в хвилини відпочинку читає, ходить у кіно та оперний театр. Але ні на мить не забуває про реалізацію своїх задумів. Пише все нові й нові пісні. Відчувається якась пожадливість до них. На слова Р. Братуня створює низку ліричних пісень та романсів «Вогні Львова», «День з тобою», «Зимова казка», «В тебе тільки раннє літо», «Незване моє кохання», «Ноктюрн осіннього міста». Ці ліричні твори просто-таки прикрашають творчий здобуток Володі.

Нас тішив його світлий оптимізм та майже ненаситна жага праці. У цей період Лєшек Зигмундович посідає відчуте місце в моральному і творчому житті Володі. Значною підтримкою для сина було й те, що в ті важкі місяці його відвідували письменники Ірина Вільде, Степан Трофимук, Степан Пушик, Богдан Стельмах, Роман Кудлик. А Ростислав Братунь навідувався чи не кожен день. Під час своїх зустрічей накреслювали нові плани співпраці, які стимулювали постійно Володину працелюбність.

Володя охоче демонстрував свої успіхи перед Іриною Вільде та Степаном Трофимуком. Сідав за піаніно і програвав свої пісні, романси, балади. Багато імпровізував, крутив свої магнітофонні записи. Я позиркував на нього збоку і думав про те, що він не байдужий до того, що скаже про нього сімдесятилітня славетна письменниця та щирий друг, сповнений гордощів за нього, Степан Трофимук.

Взаємини з Іриною Вільде були дуже гарні, письменниця перед кількома своїми мандрівками на Буковину чи в Карпати позичала в нього гроші, які повертала в точно призначений день. Свою ж глибоку шану до Ірини Вільде він не приховував, завжди з синівським теплом цілував її обидві руки, а вона прихиляла до себе його голову і цілувала чоло. Свою шану до знаменитої письменниці він переніс і на Василя Мартинова, талановитого українського поета і журналіста, який завжди турбувався старенькою письменницею. Він присвятив їй проникливого вірша, якого Володя збирався перетворити на пісню. Ми часто бачили, як він сидів за інструментом, награвав безперестанку шукаючи ту мелодію, яка повинна була піднести колоритну особистість української письменниці. Процес шукання нових музичних образів бував у Володі досить тривалий, складний і болісний. Він не міг задовольнитися якоюсь блідою мелодією, банальними інтонаціями коли йшлося про Дарину Дмитрівну. Інколи мені видавалося, що Володя врешті-решт, знайшов те, що шукав. Але він тримав ту пісню в пам’яті, не квапився записувати її. А це означало, що він сподівається на кращу пісню. Такою була творча манера. Я не запам’ятав ту мелодію, а Галя в той час проживала зі своїм чоловіком аж на околиці Львова, не знала тієї мелодії.

В листопаді 1977 року Володя запросив від мого імені на мій день народження Ірину Вільде та Степана Трофимука. Письменниця охоче приїхала до Чернівців.

З перших хвилин її перебування у нашій родині настрій її піднявся. Письменниця дуже швидко вписалася в нове для неї сімейне коло, ніби вона вже багато разів бувала у нас. Почувала себе дуже добре в товаристві Галі і Оксани, знайшла багато тем для спілкування з моєю дружиною. Дарина Дмитрівна охоче розповідала про своїх батьків та синів, яких нестямно любила. Вона просто-таки обожнювала свого тата, якого вже давно не було в живих. Признавалася дружині:

— Мати була для мене рідним домом, повітрям, яким я дихала, живим всесвітом, найвищою красою у житті. А татусь був сонцем, що зігрівало нас усіх, давало нам сил бути повноцінними людьми. Видавалося, що без татуся світ не міг існувати.

Присутність Дарини Дмитрівни на моєму творчому вечорі привабила багатенько чернівецьких літераторів і чимало інтелігенції. На тому літературному вечорі Володя заприязнився з Мойсеєм Фішбейном, талановитим українським поетом єврейського походження. Він його щиро поважав за високопоетичні вірші, прекрасні переклади поезій Пауля Целана і Тудора Аргезі. Поважав і за глибоке знання української мови. Володя збирався написати кілька романсів на слова того обдарованого поета.

Після літературного вечора Дарина Дмитрівна залишилася у нас. Володя скористався з цієї нагоди і зробив чимало фотографій, які донині зберігаються з пієтетом в альбомах нашої родини, як дорога реліквія. Ми дорожимо ними. Сподіваємося, що настане той час, коли громадськість міста Львова доб’ється, що в будинку, в якому проживала письменниця, буде відкритий її музей, для якого ті фотографії стануть коштовною знахідкою. (Музей Ірини Вільде було відкрито у Львові в 1998 році — прим. ред.)

В середовищі нашої родини письменниця почувала себе вільно, розковано. Принаймні ми так думали. Казала, що їй тепло й затишно в нашій хаті. Дружина, Галя, Оксана і Володя запропонували їй залишитися в нашому помешканні, що складається з чотирьох гарних кімнат, на всю зиму. Ми їй давали найтеплішу з кімнат, друкарську машинку, обіцяли цілковиту побутову безтурботність, абсолютний спокій для творчої роботи. Я навіть наймався до неї в секретарі. За обідом Володя висловив думку, що в багатій творчості письменниці бракує книги спогадів про батька, матір, багатьох письменників, яких вона добре знала. Там варто розповісти історію написання її творів.

Дарина Дмитрівна погоджувалася з Володею, схвалювала його думки але через кілька днів сказала, що їй потрібно їхати до Львова. І поїхала. До Володі вона приходила ще кілька разів у товаристві з Степаном Трофимуком. Згадувала добрим словом нашу родину.

* * *

Щоденна робота над програмним матеріалом, змістовні заняття з Лєшеком Зигмундовичем та іншими викладачами консерваторії не гальмували його творчості і старань у популяризації та поширенні набутків серед своїх шанувальників. Він, як і раніше, часто виїздив до Києва, де, на жаль, треба було постійно долати опір людей, що відали столичними оркестрами, які могли виконати на доброму рівні його твори, зробити більш-менш вартісну фонограму.

Володя з болем і острахом їздив до столиці, бо знав, що тамішні діячі від музики неодмінно принизять його, образять. Він мені часто розповідав про свої київські одіссеї. А якось приїхав у поганющому настрої. Скаржився на недовихованість столичних музикантів.

— А чим ти це пояснюєш? — спитав я. — Ти ж їх постійно спостерігаєш…

Володя махнув скептично рукою і відповів:

— Кожна столиця має свої глибокі і благородні музичні традиції. Там високі думки, бентежливі звуки пісень і симфоній плавають у повітрі. Нитка шанобливості і вболівання за прекрасне живе у підсвідомості кожного музиканта, визнаного і невизнаного. У Києві традиції знівечені дощенту ще за часів «батька всіх народів». Професіональна гідність і національна гордість попливли з дніпровськими хвилями до Чорного моря. Тепер музикантів зводить докупи випадок, бо ж треба заробляти. Музикантів не тішить те, що вони яскраво виконують свою роботу, а тільки та сума грошей, яку їм заплатиш.

Володя відчував величезну радість од виконавців своїх пісень, романсів та балад. Передовсім це Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Лідія Михайленко та Людмила Артеменко, Ігор Кушплер, Віктор Шпортько… Він пишався ними. Вони майстерно розкривали чистоту думок, висловлених у піснях, та романтику піднесених почуттів. Твори ж Володі були пройняті драматизмом сучасного життя і не залишали нікого байдужим. Вони мали значний вплив у багатолюдних аудиторіях.

Ті співаки були водночас і добрими його друзями. Мене часто запитують, чому його творів не виконували такі великі співаки, як Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко, Анатолій Мокренко та інші. Дмитро Гнатюк, наприклад, пустив у світ пісні С. Сабадаша, В. Михайлюка та І. Шамо. Це можна пояснити тим, що Володю постійно дискредитували у «композиторських сферах» так звані професіонали, які також культивували, але з меншим успіхом, пісенні жанри. Крім того обивателі дізналися, що ще учнем середньої школи Володя разом з іншими учнями вчинив неприємне порушення. Про цей школярський вчинок з насолодою розповідали через багато років у колах, де ненавиділи його популярність на Україні і за її межами. В середині 70-х років певні сили намагаються представити його опальним, хоч насправді він таким не був. Та в полохливій уяві титулованих співаків він був чомусь неблагонадійним. А тієї неблагонадійності лауреати боялися, тому й відхрещувалися від його творів.

Крім того, у характері Володі були значні «вади» — він не міг схилятися перед можновладцями з виконавського світу і проявляв гордість перед тими, від кого тхнуло пихатим чиновником. Він був самолюбивий і ранимий і надмірно сповнений почуття людської гідності. Не терпів великопанської зверхності, яка вражала його самолюбство творця, що вже сказав своє слово своїй Україні.

Останні два роки життя Володі ставлення до нього було до деякої міри парадоксальне з боку «власть імущих». З одного боку, видавалося, що його зневажали за успіхи в творчості. Та народна шана дратувала чиновних нероб, які вважали, що любов українців до свого співця ненормальне явище, своєрідна крамола. На їхній погляд, цілком нормальним є те, коли українець ненавидить українця, пише на нього доноси, зводить наклепи або ж ставиться до нього з байдужістю. Можна захоплюватися будь-ким, тільки не своїм співвітчизником. Це ж неподобство, буржуазний націоналізм. Так, у цьому вбачалося якусь нездорову тенденцію до єдності і злагоди, підозрілої національної солідарності. А це погано, від цього до окремішності тільки один крок. Єдність серед українців може ґрунтуватися лише на основах марксистсько-ленінської ідеології. Посіпаки В. Ф. Добрика, першого секретаря Львівського обкому партії, навіть почали знущатися з популярного музики, викликали його до себе і задавали йому дурні запитання. Справді, твори Володі породжували в людських серцях зовсім нові почуття, які не узгоджувалися з казенними настроями. Та ось трапилася кумедна оказія.

Улітку 1975 року в Києві пишно відзначали «український мільярд», тобто Україна побила всі рекорди зібраним урожаєм зернових. На те свято навіть Л. І. Брежнєв приїхав і привіз із собою до Києва цілий поїзд паразитарних словоблудів, щоб надати події майже історичного значення. Довкола цієї події розливалися моря підсолодженої чиновницької риторики. Після того почався великий концерт кращих виконавських сил України. Там виконували і кілька пісень Володі, який перебував тоді в зеніті своєї слави. Ті пісні сподобалися високопоставленим слухачам і самому Л. І. Брежнєву, який під час антракту підійшов до ансамблю «Смерічка» і спитав:

— Гдє тот парєнь, которий напісал еті пєсні? Я хочу пожать єму руку.

Л. І. Брежнєву відповіли, що Володя лікар, який навчається в аспірантурі Львівського медичного інституту, і вчиться в консерваторії. Він не співає в ансамблі «Смерічка».

Л. І. Брежнєв сказав:

— Тогда пєрєдайтє єму мой прівєт і самиє лучшиє пожеланія.

Скажу з усією відвертістю, що Володя, почувши ті слова з уст своїх друзів, зрадів. Був певен, що вони дійдуть до казенного слуху всіляких функціонерів, і вони дадуть йому спокій. Іншим разом Володя сказав жартома:

— Замість привіту Л. І. Брежнєва було б краще, якби А. Солов’яненко, А. Мокренко чи Д. Гнатюк заспівали по одній моїй пісні. Я ж для них написав «Пісню про тебе».

Похвала Брежнєва збентежила Володю й іншим своїм аспектом. Коли ми всі були вдома, він сказав:

— Ті, що чули слова Брежнєва, незабаром їх забудуть. І не стануть їх поширювати. Якщо ми розповідатимемо комусь про цей факт, то мої колеги-заздрісники скажуть, що я домігся сякої-такої популярності, бо мене похвалив привселюдно Брежнєв тоді, коли випив півпляшки коньяку. Зрештою, похвала ворога мого народу звучить для мене як образа, вулична лайка. Вона принижує мене.

— Я цілком погоджуюся з тобою, сину, похвала Брежнєва не принесе честі твоєму імені. Треба її замовчати.

І ми більше не згадували про той факт за життя Володі. Повірили в слушність сказаного сином. Його добре ім’я, хоч невелике, але чесне, створене талантом і працею.

Володю час від часу запрошували на Московське радіо і охоче транслювали його пісні. У сина були там добрі друзі. Він, як уже було сказано, перебував у гарних стосунках з Олексієм Гургеновичем Екімяном. У них була взаємна потреба спілкуватися. Пам’ятаю, що за два тижні до весілля Галі Володя набрав номер телефона генерала-композитора і сказав:

— Моя сестра Галя, яку ви добре знаєте, виходить заміж. Дуже потрібний, Олексію Гургеновичу, весільний генерал. Наша родина сердечно просить вас… Що ви на це скажете?

— Володю, я вже у відпустці. Валізи вже перев’язані, квитки на літак у кишені — завтра вилітаємо. Сімейство моє трусить подорожня лихоманка. Я ж два роки не був у відпустці. Мушу тікати світ за очі. Вибач…

Поет Юрій Рибчинський сказав, що під впливом творів Володі Олексій Гургенович написав кілька пісень на вірші українських поетів. Окремі твори композитора-генерала з великою майстерністю виконав Дмитро Гнатюк.

У близьких взаєминах Володя перебував також із популярним російським композитором і виконавцем своїх пісень Євгеном Мартиновим. То була добра і вельми приваблива людина яка полонила слухачів своїм задушевним ліризмом.

Працівники Центрального радіо і телебачення протягом багатьох років висловлювали свою прихильність і симпатію і шану до творчості Володі. Часто-густо брали у нього інтерв’ю, транслювали його твори, супроводжуючи їх високими оцінками. Юрій Силантьєв, який високо цінував його талант, весь час нагадував, що йому треба перебратися до Москви, бо у Львові чи Києві у нього немає ніяких перспектив. Та Володя був непохитний у своєму рішенні — закінчити консерваторію у Львові і неодмінно живити свою творчість духом рідної землі. Тільки це може бути запорукою його подальшого розвитку.

Однак у другій половині 70-х років синові почали частенько натякати на Московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення «попахіваєт» українським націоналізмом. І то не був поодинокий випадок. Коли він мені це сказав, я відповів, що то був, мабуть, якийсь сірий, неосвічений клерк з курячим обрієм. Володя був уражений глупотою і зухвальством того функціонера, який наважився висловити ту дику нісенітницю.

Ходячи широкими кроками по кімнаті, Володя обурювався. Був збентежений і злий.

Я намагався його розрадити і заспокоїти. Та він махнув різко рукою і відповів:

— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по-собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.

Ми слухали ті слова, сповнені сарказму, і посміхалися. Мати навіть промовила скептично:

— Чи варто брати до серця якусь недолугу дрібноту?

— Та дрібнота, мамо, керує цілим відділом і виконує розпорядження Суслова, який виробляє генеральну лінію в ідеологічній боротьбі за найпередовішу ідеологію, — пояснював Володя. Потім ще додав: — французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері нам співають українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.

— Звідки ти набрався цих ідей, Володю? — запитую.

— Їх не набираються… Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові.

Минуло кілька днів після тієї розмови. Володя приїхав до Чернівців. Він узяв з полиці один том УРЕ і почав уважно читати. Відтак покликав мене і сказав:

— Послухай, українці завжди були патріотами, бо вони боролися тільки за своє місце під сонцем на своїй землі. Нікого не хапали за горлянку, аби не співав своїх пісень. Завжди були готові поділитися шматком хліба з іншими народами… А це патріотизм…

Хоч і боляче було Володі від тих безглуздих зауважень та бажань, натяків чи відвертих вимог, Володя все ж таки не позбавляв себе добрих почуттів до своїх щирих московських друзів, які не належали до вузьколобих порадників. Він не тікав від свого мистецького покликання у медичну практику, а досить активно продовжував працювати над своїми творами. Більше того, всупереч недолугим начальникам він навіть здобув нового друга і співавтора в особі Андрія Дементьєва, на слова якого написав три твори: «Моя мечта», «Расскажи мне, отец» і «Рождение дня». Ті пісні виконувалися в Україні і подобалися слухачам. Пісню «Расскажи мне, отец» майстерно виконував співак Назарій Яремчук, який своєрідним голосом надав чарівливості тому творові. Особливого схвалення і високої оцінки народу отримав романс «Рождение дня» у прекрасному виконанні Василя Зінкевича та дніпропетровської співачки Людмили Артеменко. Та творча удача принесла втіху Володі. Якось він після телефонної розмови з кимось із Москви з радісним блиском в очах промовив:

— Поет Андрій Дементьєв вважає, що наш романс «Рождение дня» є одним із кращих романсів, написаних на вірші російських постів у повоєнні роки. І ви уявіть собі, що якийсь чиновний дрантюх дозволяє собі вигадувати якийсь український націоналізм, що його вигадав у двадцяті роки брудний прихвостень Сталіна Лазар Каганович.

— На жаль, до того чарівного романсу звертаються тільки українські співаки, — кидаю мимоволі.

— Це правда. Я зроблю з цього свій висновок. Ніколи не зійду з українських національних позицій.

Весною 1978 року відбулася приємна подія. У Єреванській консерваторії оголосили конкурс для студентів-композиторів на кращий інструментальний твір. Володі порадили взяти участь у тому змаганні, але він завагався, хоч і мав уже кілька інструментальних творів. Після деяких вагань він запропонував свою «Сюїту-варіації». Той твір, хоч і був позитивно оцінений в консерваторії, викликав у нього невдоволення. «Поліфонічна сюїта» і «Квартет» тоді були ще в чернетковій стадії. Він, будучи дуже прискіпливим до своїх творів, відкинув думки про них.

Розмовляючи по телефону з Олексієм Гургеновичем Екімяном, Володя розповів йому, що має змогу поїхати на землю його дідів-прадідів. Але думка про те, що недостатньо підготовлений, сковує, гальмує його. Олексій Гургенович порадив йому відкинути будь-які сумніви і негайно давати згоду поїхати до Єревану. Та поїздка не буде даремною, вона збагатить його досвідом, розширить знання, проллє світло на цілий ряд проблем, які не раз ще виникнуть у житті. До всього треба себе готувати. Він сповниться новим змістом, а цього не треба уникати.

Володя був щирим шанувальником великої вірменської літератури, зокрема чудової лірики, яку знають у багатьох країнах. Любив і знав непогано твори О. Туманяна та С. Капутікян.

Кінець-кінцем він наважився поїхати у Вірменію, щоб помилуватися її оригінальною красою, побачити її людей, міста і села. Навіть попросив поїхати з ним маму, яка теж полюбляла мандри. Вона ще в юності мріяла побачити Кавказькі гори. Володя просидів чимало часу в бібліотеках, щоб познайомитися з Вірменією, яка незабаром постане перед його очима.

На конкурсі «Сюїта-варіації» прозвучала досить-таки непогано, похвалили за оригінальність, слухали її з інтересом і навіть відзначили прекрасне виконання піаністки М. Десяткіної з Львівської консерваторії.

На конкурсі Володя не пропускав жодного твору, слухав усе з напруженим інтересом. При всій його любові до свіжості, новизни, новаторства він відкидав інтонаційну сумбурність, композиційну хаотичність і завжди захищав і утверджував у творчості елегантну, як він казав, музичну форму.

Вірменія залишила глибокий слід у його пам’яті. Кожну вільну годину він блукав вулицями столиці, відвідував усе, що характеризувало багатовікову культуру напрочуд талановитого народу.

Єреван — чарівне місто, Володі і матері особливо заімпонували театр опери та балету ім. О. А. Спендіарова, славетна бібліотека Матенадаран. Відвідали багато вірменських церков, музеїв, а також університет. Побували і біля Севану — величезного гірського озера, окраси вірменської землі. Володя вже бував у тих горах раніше разом з гуртом ентузіастів альпіністського спорту і привіз звідти багато фотографій.