Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Монолог перед обличчям сина
Розділ третій
Володько залюбки бавиться із своїми двоюрідними братами Віктором і Толею Івасюками, з чорнявими і дуже схожими один на одного Іванком і Дмитриком Кантемірами, з білявеньким Євгенком Дмитрієвим. Він охочий до пустощів та різних витівок, як і кожна здорова дитина, однак створює нам складну проблему: не докличешся, щоб пообідав. Усіляко ухиляється від їжі. Мені самому часто доводиться його кликати й годувати з ложки, примусом.
Зі мною він сяк-так ладнає, а мати вдається до хитрощів: знаючи його безмежну допитливість, розповідає казки і всілякі бувалиці. При гарній казці дитячий ротик охочіше розтулюється. Володько звикає з часом до тих розповідей, як до чогось належного. Як тільки нянька садовить його за стіл, він одразу вимагає:
— Кажи казку…
І Міля згадує усі казки, легенди, побрехеньки, які чула колись у рідних Малятинцях. Володько знайомиться із велетами, які одним ударом кулака розбивають на друзки палац короля-лиходія; тішиться, що царівна тікає з полону придуркуватого й потворного принца й одружується з чорнобровим гуцулом, який цілими днями розважає її грою на сопілці; аж підскакує, коли чує, що наша квочка побила крильми, подряпала й подзьобала старого вусатого кота, якому захотілося поласувати її курчам; сумує, коли розказують про неслухняного хлопчика, який побіг вулицями міста і не знає, як вернутися до своєї мами.
Кожен звір і кожна пташка мають свою казку. Інколи обід чи вечеря тривають так довго, що не вистачає одного сюжету. Треба починати нову оповідь.
Дні минають за днями, а криниця з казками катастрофічне вичерпується до дна. Міля забувається і повторює якийсь сюжет, а це вже погано, цього не можна робити. Малий диктатор протестує:
— Я уже це знаю! Кажіть іншу… Не про лисицю, а про слона. — Й затуляє свого рота.
А Мілі плакати хочеться — дитина ж не їсть, а свіжих казок немає. Вони ж, як приправа, що надає супові чи котлеті високих смакових якостей. І Міля мусить фантазувати, імпровізувати. Вигадує чудернацькі історії, карколомні ситуації, дивовижних героїв — від малесеньких, мов горошини, до височенних, як ті каштани, що вже, мабуть, понад сто років стоять біля наших воріт. З ким вони тільки не борються на залізному току, щоб запанували добро й правда на землі. Буває так, що Міля не може заокруглити свою розповідь так, щоб хлопчикова цікавість була задоволена. Володько перестає їсти й запитує:
— А що далі?
Коли Міля загинає так, що казка стає занадто фантастичною, невірогідною, він зупиняє її і мовить:
— Так не кажіть, такого не було…
Міля не заперечує. Ляскає себе долонею по чолі й ніби вибачається:
— Це я, дитино, трохи забула. Аж тепер згадала. Воно сталося так… — і повертає течію казки в інший бік, міняє події, створює діалоги, які посідають значне місце в її оповідях.
Бабуся Олександра майже щодня приходить до своїх внучат. Діти лізуть до неї на коліна. Вона їх пестить, роздає їм гостинці. Володько горнеться й просить:
— Розкажіть нам казку…
Хіба бабуся відмовить їм? Ладна все зробити, щоб потім піти додому з думкою, що вона ще комусь потрібна на цім світі, що її люблять, цікавляться нею. Розповідає спокійно, виразно, виважуючи кожне слово. Сама сміється там, де треба сміятися, шкодує скривджених, гудить кривдників.
Сиджу тихенько збоку, а олівець аж підстрибує на сторінках зошита. То ж казки мого дитинства, уже напівзабуті, — кришталево-чисте джерело української мови на Буковині.
…Небо з самого ранку — чистенька блакить, без єдиної хмаринки. Коли сонце ледь-ледь повертається до заходу, починають насуватися чорні хмари. Ще звіддалік хмари погрозливо гуркотять, раз у раз перехрещуються блискавками. Старовинний Воробкевичів сад гупотить яблуками, а ліс учинив таку колотнечу, що аж листя злітає у повітря.
— Тату, зараз буде буря, — каже Володько збентежено, заходячи з Галинкою до кімнати.
— Мабуть, буде. Добре, що ви встигли прибігти вчасно, — відповідаю.
Блискавки частішають. Гуркотіння громів наближається, стає густішим, загрозливішим. Вітрисько геть-чисто розперезався і зриває солому з сусідської стайні, кружляє з нею вулицями, метає відламаним галуззям і ніби скубе наші каштани. Нарешті вдаряється сердито об наше незачинене вікно й шпурляє у кімнату, як м’ячик, ластівку. Швидко зачиняю те вікно, щоб вітер не зірвав його з завісів чи шибки не повибивав.
Надворі страшенна веремія. Сива стіна дощу опускається перед хатою.
Ластівка — наша полонянка. Мабуть, спізнилася у дорозі або так захопилася ловлею комах, що й не запримітила наближення бурі. Дорога гостя нарешті в моїх руках. Діти мене оточують, сідаємо до столу й розглядаємо її вроду, милуємося нею. Володько й Галинка беруть пташку в руки, тулять її до щік, тішаться нею. Потім Галинка тримає гостю, а ми з Володьком ловимо мух, пхаємо їй у дзьобик, та ластівка нас розчаровує — не приймає нашого частування. Це гнітить Володька.
— Чому вона сердиться? — питає.
— Ластівки, синку, не люблять, щоб їх тримали в полоні. Вони — як поети. Тужать у неволі, навіть гинуть. У клітці ніхто їх не тримає. Воля або смерть — чогось іншого ластівки не визнають.
А буря казиться. Осатаніло вдаряє у вікна. Розмахує, мов батогом, єдиною ялиною, що стирчить на краю Воробкевичевого саду. Блискавки люто шматують хмари, аж моторошно стає. А дітям весело з ластівкою, хоч вона страшенно перелякана, дивиться тільки, як їй випурхнути з рук.
Негода помалу стишується. Спалахи блискавок віддаляються за Кіцмань, поступово пригасають, бліднуть, а громи неначе потрапляють у якусь величезну бочку і в ній поступово глухнуть, німіють. Хмари розсуваються — одні кудись у Карпати, а інші простують до Чорного моря. Небо знову сяє чистою блакиттю, а сонце, відпочивши трошки під пухнастою ковдрою хмар, знову сміється.
— Ну, діти, ластівці треба прощатися з нами — у гнізді вона залишила своїх дітей. Ось яка зажурена. Бідкається, бо не знає, чи вітрисько не здмухнув її ластів’ят. Випустимо її на волю — хай летить до них.
Настає урочиста хвилина. Хлопчик несе ту гарячу грудочку на ґанок. Ми з хвилюванням його супроводжуємо. Він, тамуючи подих, зводить руки вгору, потім їх розтуляє. Пташка спурхує, стрілою протинає повітря і до нас долинає тільки її коротке, дзвінке «дякую». Робить коло над деревами, неначе в пориванні втіхи забула, куди має летіти. Всі ми врочисто стежимо за нею. Чорноока красуня зникає і більше не показується — у неї чимало своїх турбот.
Діти знову вибігають надвір. Володько плигає через калюжі, Галинка наслідує його. Вулиця співає дитячими голосами.
Через деякий час Володько ніби щось згадує і біжить до хати. З легким смутком в очах запитує:
— Таточку, коли ще буде буря?
— Не знаю, синку. Чому ти не спитав її: «Гей, буре, коли ще прийдеш до нас?» Вона б сказала…
— А ластівка не прилетить? Ми ж її нічим не скривдили.
Кажу поважним тоном:
— Треба було запросити…
— Як? — не розуміє хлопчина.
— Дуже просто. Сказав би їй такі слова: «Просять тато, мама, Галинка, бабуся, Міля і я тебе прошу, дорога ластівочко, щоб ти прийшла до нас у гостину. Приймемо тебе як найріднішу, погладимо по голівці, потішимося тобою, нагодуємо і обдаруємо усіляким добром».
Володько дивиться на мене зачудовано. Опускає очі додолу і замислюється. Відтак виходить мовчки на ґанок, дивиться, як літають ластівки, і мовить тремтливим голосом: «Просили тебе і тато, і мама, і Галинка…»
Якусь мить стоїть нерухомо. Сподівається, що ластівка прилетить. Але вона літає тільки над деревами. Виходить на подвір’я, потім на вулицю, не відриваючи свого погляду від ластівок, що далі креслять чисте після дощу небо.
Увечері, коли вже лягає у ліжко, кличе мене до себе й каже:
— Жодна ластівка не відізвалася. А я говорив до багатьох.
— Вони ж не чули твоїх слів — були зайняті ловлею комах для своїх жовторотих. Крім того, вони не такі, як горобці, — уміють себе поважати.
— А ти купиш мені ластівку?
— Ні. Їх не продають ні у крамницях, ні на ярмарках.
— Чому?
— Бо люди їх дуже люблять. Спи, синку.
Володько засинає…
Містечко Кіцмань схоже на своєрідний парк.
З одного боку до нього прилягає старовинний ліс, в якому водяться кабани, олені, борсуки, лисиці, зайці… Взимку, коли замерзав Прут, до нього прибивалися навіть вовки, що сіяли тривогу серед кіцманчан. З другого боку його охоплює блакитний ланцюг ставків, що тягнуться від села Вителівки до Южинця. Кажуть, що це чи не найбільше на Україні рибно-ставкове господарство.
Хата, в якій ми мешкаємо, збудована на тому місці, де колись зеленіла левада Михайла Воробкевича, дідуся відомого письменника і класика української музики Сидора Воробкевича. Згодом, як Кіцмань почав розвиватися, церковний фонд поділив і розпродав ту леваду різним людям, що побудували там аптеку, поляки-ремісники звели свій національний будинок, — а мій учитель Антін Борович вимурував дві гарні кам’яниці, одну для себе, а другу для доньки. Він розширив і збагатив сад Воробкевича. Повз той сад дзвінко дзюркотить потік.
Ми часто ходимо з дітьми на прогулянку в той сад або в ліс. Діти охоче бігають і граються на узліссі. Там ніхто їм не заважає, і вони нікого не дратують. Вечорами й ранками у саду і лісі заливаються солов’ї. Просто чудо заводять. Один птах замовкає на мить, а пісню уже підхоплює інший, потім третій прилучає свій голос, і виходить таке багатоголосся, що і в сні не присниться. Здається, кожна яблуня, груша, слива, тополя мають свого власного співця. Ми широко відчиняли вікна… Діти засинали під солов’їні колискові.
Володько й Галинка вже бачили багато пташок, знають, як вони виглядають, а соловей для них — таємничий співун. Не відають навіть кольору його пір’я. Ось вони ходять попід дерева і, затамувавши дихання, зазирають між гілки, щоб помилуватися господарем садів і гаїв, від співу якого розквітає весна і сходять зірки на небі.
Якось Галинка прибігає стривожена:
— А Володько поліз на вишню високо-високо… Я йому казала, аби не ліз, а він такий поганий… Просто не слухає і все.
Ці слова насторожують. Ще впаде з тієї вишні, цього нам бракує. Усюди його носить, щось вічно вигадує.
Йду в город. Під однією з чотирьох вишень бачу скриньку, на яку Володько ставав, щоб видряпатися на дерево. Ось і він між гілками. Та я мовчу, щоб не налякати. Ще зірветься з переляку. Коли зліз, підходжу:
— Що робив на вишні?
Розгублено бігають оченята. Але не каже ні слова.
— Він робить там гніздо, — видає внука бабуся. — Збирає пір’я біля курника й вистелює його.
— Що за гніздо, хлопчику? — кладу долоню на голівку.
— Для пташки, — відповідає за нього Галинка.
Син зводить на мене погляд і несміливо:
— Хочу бачити солов’я… Який він? Може, прилетить і сяде. Тоді подивлюся… Сідали ж коло вікна синиці й щиглики.
— Узимку пташки були голодні і мусили скрізь сідати. А солов’ї навіть не завважуть твого гнізда, — кажу.
Мені подобається ця наївна фантазія. Вилізаю на вишню. Між гілками — бузкові прутики, переплетені й покриті пір’ям. Гніздо для солов’я. Поезія часто не узгоджується з людською логікою. Діти — найгеніальніші поети. Кажу синові спокійно:
— Ти — гарний хлопчик, але на вишню більше не лізь, бо посваримося.
Володько не наполягає на своєму, але кілька днів підряд ходить під ту вишню і позиркує, чи не сидить соловей у його гнізді.
Довколишній світ діє на дитячу уяву своїми незбагненними таємницями.
Володько неначе зачарований. Йде з матір’ю у Воробкевичів сад, добре збережений і доглянутий колгоспним сторожем. Дітлахи, завжди охочі поласувати плодами з чужих садів, його обминають — не тому, що бояться, а з поваги, яка начебто передається з покоління у покоління, за традицією. Крім усього, цей сад ще й ошатний, з високими травами. У ньому соборна тиша, яку порушують співи пташок, гудіння комах та невтомні хорали бджіл. Усе це доповнюється дзюркотанням потоку, що колись вливався у досить велику саджавку, яку з часом замулило. Риба там уже не водиться, а для жаб — справжній рай. Вечорами вони влаштовують гучні концерти — змагаються з солов’ями.
Мати зриває квіти або виловлює ряску для качок, а Володько стоїть на березі потоку, придивляючись до розкішних верб, вільх і бузини та прислухаючись до змореного спекою зела. Запитує з подивом:
— Мамочко, отам якась жаба сказала: «Во-ва! Во-ва!» Це вона до мене говорить? Чого вона хоче?
— Аякже, до тебе. Сидить під лопухом і нудиться. Хоче побалакати з розумним хлопчиком, який не кидає камінням у жаб.
— Про що побалакати, мамусю?
— Та про те, що ось дощу нема, а це погано. Спекота вже остогидла, а в саджавці води — жабеняті по око. Латаття геть висохло, і вже не має бідна жаба де сісти і на сонечку погрітися. Бентежить і те, що її діти-жабенята дуже неслухняні — усі кудись порозскакувалися.
— А куди вони поскакали?
— Та одне плигнуло у траву, друге вилізло на папороть, третє пірнуло в саджавку, четверте видряпалося на крутий берег і хоче шубовснути стрімголов у воду, а п’яте попливло потоком і невідомо де опиниться. Тому й журиться жаба-скрекотуха.
— А що може бути з тим, що попливло потоком?
— Усілякі пригоди, синку. Хіба ти не бачив, що на хатах бузьки зробили собі гнізда? Вони клацають дзьобами вдень і вночі. Ти чув?
— Чув, мамусю.
— Оті бузьки дуже люблять їсти жабенят. Як тільки дзьобне — пропало жабеня. Тому жаба хоче розповісти тобі про цю гризоту.
Володько більше не запитує — має над чим замислитися. Довкруж нього неугавно сюрчать комахи, папороть шелестить, духмяне повітря бринить, як скрипкова струна, а мати хлюпає, виловлюючи із саджавки ряску.
Володько вбирає у себе музику Воробкевичевого саду.
Увечері мати часто походжає з Володьком і Галинкою зеленою вулицею Шевченка. Розмовляють про все на світі. Володько поглипує весь час на місяць, відтак бере маму за руку й мовить:
— Ось коли йду, місяць теж іде зі мною. А як стану — місяць теж стає. Чому це так, мамусю?
Спробуй відповісти вичерпно й переконливо. Мати губиться і відказує:
— Коли йдеш, місяць іде за тобою, пильнуючи, щоб ти бачив, куди маєш ступати, і щоб не вдарився об камінь чи не впав у рів. Як стоїш на місці, місяць відпочиває. Тільки дивиться на тебе.
— Чим дивиться?
— Оком, синку.
— А де око? Я ж його не бачу.
— Сам місяць, синку, це велике око, що все бачить, усе знає. Тільки мовчить…
— Чому мовчить?
— Язика, дитино, не має.
— А де його язик?
— Він народився без’язиким. Зате його око всевидюще. Зирить з неба, аби діти спали. А коли вони проходжаються з батьками, то щоб не боялися темряви і псів, що перебігають вулицю.
— А місяць не може впасти з неба?
— Ні, синку, він дуже добре прив’язаний.
— Чим прив’язаний?
— Золотими променями. Примруж очі — побачиш їх. Вони тримають його так, як ти тримаєш свій м’яч у сітці в коридорі. Зірки доглядають його. Бо якби місяця не стало, то вони б осиротіли і, мабуть, погасли…
— Чому б погасли?
— З горя, дитино. А тепер він каже, що нам уже пора спати.
