Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ п’ятий

Приношу скрипку з Чернівців, виймаю урочисто з брунатного чохла й кладу на стіл, і вся родина уважно її розглядає. Це не іграшкова, а справжня, навчальна скрипка для маленьких ще рук мого сина. Вона пестить зір своїм святковим блиском і ніби промовляє до Володька: «Не журися, що я така маленька, один-два роки минуть, я виросту і ти виростеш разом зі мною. Але й така, як оце я зараз, не буду гірша від інших. Побачиш, як гратиму у твоїх руках — усі охнуть від подиву. Як би ти не жив, на цім світі я буду твоєю долею. Світ скупий на радощі, але я тобі їх принесу — будеш щасливий лише тоді, коли притулиш мене до свого підборіддя… Бери ж мене назавжди, навіки…»

У Володька блищать очі, а на устах грає щаслива усмішка. Зиркає то на нас з матір’ю, то на скрипку. Гладить її, торкає пальцями струни і сяє від утіхи.

За тиждень початок навчального року. Це не багато, але треба чекати, хоч дуже нетерпеливиться. У нас уже є й синя папка, на якій написано великими літерами слово МУЗИКА, — його далеко видно, усі перехожі легко зрозуміють, що Володько вже дорослий, уже вчиться в музичній школі. У папці є й нотні зошити, новенькі, чистенькі, аж страшно буде писати на них…

Нарешті настає довгожданий день — перше вересня. Юрій Олександрович Бруєвич не спізнюється. У нього сім учнів, у кожного вже є скрипка. Але ось яка тут біда… Заняття, уроки — гарні слова. А де ж їх проводити? Школа ж значиться лише на папері. Приміщення ще немає, а уроки два рази на тиждень треба проводити у трьох класах. Другий секретар райкому партії сказав, що наше приміщення незабаром звільниться від канцеляристів та бухгалтерів. Треба трохи потерпіти, розв’язання проблеми не за горами. Наразі уроки провадитимуть у Будинку культури та Будинку піонерів.

Веду Володьку до Будинку піонерів. Там уже чекає Юрій Олександрович. Він білорус, років тридцяти, дуже лагідний з учнями й батьками, ніби народжений для того, щоб навчати дітей гри на скрипці. Довго розповідає Володькові про скрипку-восьминку, а відтак хлопчик водить смичком по відкритих струнах. Восьминка не грає, а дзижчить, мов хмарка голодних комарів. Єдина її якість у тому, що вона схожа на скрипку і має струни. Та незважаючи на препоганюще звучання, вона тішить Володька. Він уже грає! Юрій Олександрович дозволяє мені сидіти на уроках, щоб потім удома допомагати Володькові, який читає швидко, як дорослий, а писати не вміє. Сиджу збоку і запам’ятовую кожне слово, кожну пораду вчителя.

З самого початку працюємо з сином два рази на день по півгодини. Не більше. Він усе легко засвоює і нема потреби товкти воду в ступі. Хлопчик повинен бігати, гратися, розважатися. Намагаюся, щоб домашні заняття були цікавими, не перетворювалися у важкий неприємний обов’язок для дитини. Співаємо кожну нотку, кожен такт, вигадуємо веселі казочки, в яких діють усі домашні. А через деякий час переходимо до складнішої програми — до пісень «Півник», «Чи піду, чи вийду я» та багатьох етюдів, досить-таки важких. Володькові руки скоро звикають до правильної постановки.

З початком навчального року в Будинку піонерів дає про себе знати бурхливе життя: відбуваються заняття різних гуртків, міські й районні піонерські збори, тематичні вечори, концерти учнівської самодіяльності. Та й середня школа, не маючи свого залу, часто влаштовує там батьківські зібрання, вважаючи Будинок піонерів своєю власністю. Усі ці заходи аж ніяк не сприяють нормальній роботі музичної школи. Більше того, учителів дратують стукоти-грюкоти, галас у коридорі, заглядання сторонніх у кімнати, де йдуть заняття.

Виходу, здається, немає. У Кіцмані не знайти приміщення, яке б можна пристосувати для потреб музичної школи, що в майбутньому буде розширюватися, збільшуючи кількість класів, учителів та учнів. Усі найкращі будинки зайняті установами, торговими закладами, помешканнями.

У райкомі партії думають над розв’язанням цього питання, адже вчителям треба працювати без нервування. Їхнє невдоволення відбивається на настрої батьків, які вже починають думати про те, що одного дня педагоги не приїдуть до Кіцманя, де не створено елементарних умов для роботи. І що ж ти вдієш? Не збудуєш хату з лободи і не заведеш до неї вчителів та учнів.

Нарешті знаходять дві кімнати в районному Будинку культури. Уроки класу скрипки та баяна відбуваються в одні дні, а уроки фортепіано — в інші. Вже можна миритися, можна працювати. Та настає пізня осінь, йдуть дощі впереміш зі снігом, усюди ляпавиця, ранками приморозки, морози. У кімнатах дуже холодно, їх не опалюють як слід. Учителі проводять уроки в пальтах. Я приношу Володька на руках до школи і на уроці вже не прислухаюся до того, що йому пояснює вчитель, а стежу, щоб вогонь горів у грубці. Коли Юрій Олександрович робить маленьку перерву, я беру посинілого учня на коліна, зігріваю його рученята в себе під светром.

Інші батьки теж підтримують вогонь у грубці, але це набридає, злостить їх. Обурює цілковита нейтральність директора Будинку культури, який вважає, що турбота про нормальну працю музичної школи не входить у коло його обов’язків. Дехто висловлюється, що той неборака сподівається, ніби всі батьки складуться і заплатять йому за послуги. Та настає днина, і його кличуть, здається, до районного відділу культури і так «культурно» балакають з ним, що перед його очима весь світ стає темним. І це добре впливає на нього: до приїзду вчителів кімнати гарно прибрані, навіть ваза з квітами стоїть на столі, піаніно настроєне, а грубки такі гарячі, що не можна до них доторкнутися. Учителі нормально працюють, їм ніхто не заважає. Лише інколи директор Будинку культури зайде й запитає, чи немає у них ще якогось бажання. Він охоче піде їм назустріч.

Для мене, учителя середньої школи, корисно відвідувати уроки Юрія Олександровича Бруєвича. У нього можна навчитися ущільненості роботи з учнями, коли жодна хвилина не пропадає марно. А своєю манерою поводитися він захоплює дітей, які бачать перед собою передовсім старшого друга. Він тактовно й терпляче виправляє їхні помилки, не вважає їх смертельним гріхом і не принижує учнів нервозністю чи надто різко висловленою нетерпимістю до пропусків уроків.

Вивчено багатенько етюдів, гам, пісень, з-межи яких Володькові подобаються такі, як «Ой джиґуне, джиґуне», «У полі берізонька стояла», «Бабак», «Соловейко» та ін. Він їх виконує задушевно, щиро. Виступає на академконцерті, де його хвалять, називаючи кращим учнем класу скрипки, а це додає йому впевненості, примушує ще краще працювати. Володя любить свою дзижчалку, готовий спати з нею, охоче йде до школи, а на вчителя свого дивиться, як на чарівника з казки. Взимку у Володька чимало часу для ще одного улюбленого заняття — читання. Перечитує по кілька разів бібліотечні й домашні книги казок, не розлучається з улюбленим Робінзоном Крузо, веселим брехуном Мюнхгаузеном та хитруном Лисом Микитою, санкується досхочу, ліпить снігові баби, хворіє на ангіну. Навесні бігає кіцманським лісом, блукає з дядьком Дмитром берегами ставків та Совиці, час від часу ловить рибу і влаштовує свято нашому котові.

Перший учитель Володі по класу скрипки Юрій Олександрович Бруєвич пише у своїх спогадах:

«Як тепер стоїть перед моїми очима маленький, по-дитячому пухкенький хлопчик з розумними очима.

Треба сказати, що перші кроки в опануванні гри на скрипці — дуже трудомістка робота, що потребує систематичних, упертих занять, як у школі, так і вдома. Володя, маючи гарні музичні дані, з великою любов’ю й інтересом ставився до занять, виявив зацікавленість, завжди був підготовлений до уроку.

За один навчальний рік він виконав дворічну програму. Безперечно, треба віддати належне батькам Володі, які дуже любили музику, прищеплювали любов до неї, організовували його працю.

Я відчував, що цей учень при серйозній і систематичній праці доможеться великих успіхів. А це й підтвердилося у подальшому.

На жаль, Володя учився у мене лише один рік, але залишив по собі яскраве враження».

…Цілком в інших умовах проводяться уроки наступного навчального року. Всі організаційні недоладності відгули, музична школа не поневіряється, а одержує один із найкращих кіцманських будинків з багатьма кімнатами, просторим подвір’ям і садом. Вона стає незалежною від чернівецької школи №1. Її першим директором призначений прекрасний скрипаль, випускник Чернівецького музичного училища Юрій Миколайович Візнюк. Він робить капітальний ремонт, доводить будинок до блиску, стіни прикрашає гарними портретами великих композиторів — Глінки, Чайковського, Шостаковича, Моцарта, Бетховена, Лисенка, Ніщинського, Косенка, Шуберта, Шумана… Одержує інструменти — рояль, два піаніно, віолончелі, народні інструменти, новенькі меблі… І чимало літератури. Урочистий вигляд школи впливає на дітей — вони пишаються нею. Набір учнів зростає.

Володько задоволений, що він другокласник, визнаний скрипаль школи. Насправді він у другому підготовчому класі, де вже вводять нові предмети: сольфеджіо, ансамбль, загальне фортепіано. І тут його спіткала біда: він ще не вміє писати, хоч малює непогано. Та ми не квапимося вчити його писати, хочемо, щоб він цього навчився у школі, де виробить гарну каліграфію. А що робити з уроками сольфеджіо, де треба виконувати домашні завдання?

Вихід знайдено: ходимо разом з ним і на уроки сольфеджіо, які веде сам директор школи, Володьків педагог по класу скрипки і фортепіано. Тут є чимало учнів, які навчаються у третьому-четвертому класах загальноосвітньої школи і вже цілком підготовлені для засвоєння елементарної теорії музики. Але ми не поступаємося перед ними: нас двоє. Приходимо на уроки без запізнення, з почуттям гідності сідаємо за парту і перетворюємося у слух. Майже двадцять учнів дивляться спочатку здивовано, але оскільки я вчитель середньої школи, де й вони навчаються, то поводяться стримано, скромно, не чинять галасу й гармидеру. Ми з Володьком стаємо своєрідними старостами. Коли вчитель заходить, Володько встає, як і всі учні. Коли сідають, він обертається до мене й запитує:

— А ти чому не встаєш? — Йому видається, що я нечемно ставлюся до педагога.

— Я ж не учень, — відповідаю пошепки.

— А хто ти?

— Твій персональний секретар… — Він не розуміє моєї відповіді, але більше не запитує. Учні читають ноти, диригують, вивчають гами, арпеджіо. Я старанно записую усе, що говорить учитель, а Володько сумлінно виводить нотки в зошиті на тому місці, де їм належить стояти, вправно малює дієзи й бемолі, а скрипковий ключ виходить у нього зовсім добре.

Роблю йому зауваження:

— Хіба ти не бачиш, що твої ноти виросли кривими. Чому квапишся? Учись гарно писати…

Учитель уважний до нього, часто каже йому повторити гаму, арпеджіо чи якийсь уривок із вправ. Володько своїм дитячим дискантом задовольняє вимогливого педагога. А інколи, щоб присоромити котрогось із старших учнів, не дуже уважного, що фальшиво співає, Юрій Миколайович звертається до малюка:

— Ану ти, Володю… — У Володька невдоволено блискають очі. Не хоче, щоб старшому учневі було соромно через нього. Спустивши погляд долу, червоніє, але співає — учителя ж треба слухати.

Ми з ним дисципліновані. Уважно списуємо з дошки ноти, які ніби відриваються од крейди вчителя. Учні співають їх хором, а потім кожен окремо, Володько теж співає, а краєчком ока позиркує на мене. Штовхає у руку і каже:

— Чому не співаєш?

— Тут співають лише діти, а я вже дорослий. Співатимемо вдома. Будь уважний… Все запам’ятовуй.

По дорозі додому запитує:

— Ти тільки домашній співак? Учитель не може сказати, щоб ти співав разом з нами, правда?

— Вас двадцятеро — має кому казати.

Удома негайно сідаємо виконувати завдання, щоб не забути вчителевих пояснень. Це займає півгодини. Не більше. Після того Володько вільний. Наступного дня повторюємо вивчене. Потім ще раз… таким чином, приходимо на урок з міцно засвоєним матеріалом, хлопчик відповідає, як дзвіночок.

Спостерігаю нову рису в його характері. Буває так, що якийсь учень дає неправильну відповідь, і вчитель звертається до класу:

— Хто виправить помилку?

Дехто підносить руку, Володько — ні. А він знає, як треба відповісти. Нахиляюся до нього й запитую:

— Хіба ти цього не знаєш?

— Знаю…

— А чому не підносиш руку?

Володько стенає плечима, але руку все-таки зводить угору. Учитель завважує його і в ту ж мить робить знак рукою, щоб той відповідав. А йому не хочеться, щоб його виокремлювали між учнями, з якими він грається на толоці під час перерв. Вони ж його вважають своїм, а він ось вискакує, як Пилип з конопель, і соромить їх. Подумаєш, учительська дитина. Так не пасує. Тому Володько неохоче відповідає, коли хтось із його друзів помиляється. Крім того, хлопчина видається мені й самолюбивим — намагається не відставати у групі, в якій він наймолодший, не хоче показувати, що не вміє писати, це спонукає його на уроці з сольфеджіо дуже ретельно списувати ноти з дошки.

Минають дні за днями… Хлопчик не розлучається з піснею, по-дорослому вперто працює над кожним її тактом над усіма нюансами. І скрипочка-штамповка неначе очищається від своєї хрипоти і здобуває цілком інший голос. І я розумію Володьків секрет: він дарує скромній восьминці частину своєї душі і примушує вельми нехитрий інструмент тішитися, сумувати, прагнути небуденного — спородити диво.

Учителі люблять малюка й охоче беруть його з собою на концерти, щоб продемонструвати успіхи молодої школи. А в другому підготовчому його концертна програма досить-таки вишукана: «Сонце низенько» М. Лисенка, «Бабак» Л. Бетховена, «Соловейко» М. Глинки. Володя виконує з особливим ентузіазмом «Рондо» В.-А. Моцарта, «Серенаду» Ф. Шуберта, «Концертино» й «Сонатину» Н. Бакланової. Ті речі приносять йому успіх у слухачів. Публіка нагороджує хлопчину гучними оплесками.