Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ шостий

— Я піду до вашої школи? — запитує Володько.

Наша — це середня школа, де ми з дружиною працюємо. Його ж — музична. Між ними є досить чітка демаркаційна лінія.

— Аякже… А тобі хіба не хочеться до нашої?

— Ні.

— Чому?

— Досить музичної. Усе інше будемо вчити вдома. З тобою. — Володько не може й думки припускати, що він навчатиметься ще в якійсь школі, настільки його полонила музика. За два роки неначе зрісся з нею.

— Хіба ти не любиш літературу, фізику, математику, хімію, історію?

Мовчить якусь мить. У нього на устах примирено-лагідна усмішка. Бризкає на мене блакиттю своїх очей і каже:

— Я люблю тільки на скрипці грати.

— А на піаніно? — і усміхаюсь.

— На піаніно теж, але трохи менше.

— Це прекрасно. Та не забувай сину, що всі люди мусять навчатися у середній школі. Це найкраща школа в світі. Вона дає ті основи, на яких все життя будуватимеш свою загальну освіту. Середня школа не зашкодить твоїй музиці, навпаки — збагатить тебе так, що краще розумітимеш навіть гру на скрипці.

Нічого не відповідає. Ходить замислений. Опиняється у сусідній кімнаті. До мене долинають слова:

— Я, мамусю, піду й до вашої школи. Тато казав, що й туди треба йти.

Ми з дружиною попросили нашого завуча Олену Василівну Цибульську, щоб Володька приділили до класу Катерини Пилипівни Андрущенко-Фівчук, яка відзначалася лагідністю і добротою у ставленні до дітей. Ми не помилилися у виборі. Протягом чотирьох років Володько любитиме свою учительку, розповідатиме про неї гарні речі з якимось милим дитячим пієтетом, а щороку на 8 Березня проситиме, щоб ми дістали для неї букет із найкращих квітів, її слова матимуть для нього силу непохитного закону.

Інколи буваю свідком того, як Володько сидить на канапі й розпитує маму про дитинство своєї учительки на далекій Чернігівщині, що видається йому казковим краєм, де живуть вродливі й розумні люди. Ми з матір’ю переймаємося його захопленням і дивимося на Катерину Пилипівну його очима й доходимо висновку, що вона справді порядна і благородна людина.

Кожен клас у середній школі Володько кінчає з похвальною грамотою, як і в музичній.

Дивлячись на зростання Володі, приходжу до думки, що для того, щоб дитина добре навчалася у школі, батьки повинні забезпечити її успіхом. А добрий успіх у класі — чи не найкращий стимул і спонука для дитини. Діти дуже люблять успіх у навчанні, він надає їм віри у власні сили.

Володько радіє, що вже вийшов із підготовчих класів і став повноцінним учнем. Хай тепер Галинка носить свою віолончель до підготовчого. Разом із татом, ясна річ… і хай вона водить тепер своїм смичком цілими днями по відкритих струнах. Хай пиляє, щоб знала, що таке музика.

У Володьки вже не восьминка, а четвертинка, яка має набагато сильніший голос. Вона навіть йому самому подобається, особливо тоді, коли виконує «Серенаду» Ф. Шуберта, «Мрії» Р. Шумана, «Колискову в бурю» П. Чайковського. Тепер працює над «Концертом» В. Лапінського. Увесь пірнає у музику твору. Я вже навіть не сиджу біля нього. Сам усе робить — набрав доброї інерції. Та в нього є одна велика біда: не має часу для розваг та дитячих ігор. А щоб половити рибку в Совиці, то мови не може бути. І по гриби хочеться піти з татом чи дядьком Дмитром… Хіба що один раз на тиждень — у неділю.

Учителі двох шкіл задають багато додому і вимагають сумлінності у виконанні завдань. А від нього чомусь особливо багато вимагають — Володько ж, мовляв, кращий учень, перспективний музика, ним пишаються, ставлять іншим у приклад. Тож мусить встигати на «відмінно». А в щоденнику інколи записують, що він не завжди працює з належною старанністю. Навіть з’являються четвірки і трійки. А це вже погроза. За тими оцінками стоять учителі, які невдоволено сопуть. Деколи їх занадто суворі вимоги викликають у нього протест.

Якось мама, переглядаючи зошит з його домашніми завданнями, зауважує, що треба краще писати. Неохайна писанина не личить відмінникові. Володько відповідає:

— Навіщо писати тільки на «п’ять»? У класі багато учнів, які одержують трійки і четвірки. А вони гарні хлопчики. Хіба гірші від мене?

Мати спочатку розгублюється, не знаючи, що має відповісти. Але збирається з думками й відказує:

— Ми ж, синку, вчителі… Щоднини кажемо нашим учням, аби вчилися на «відмінно», гарно писали. Хтось із них може нас спитати: «А чому ваш Володько, Софіє Іванівно, виконує домашні завдання на трійки?» І що я на те відповім, дитино? Просто почервонію, і все. То ж правда… Хіба тобі буде приємно?

— Ні, мамусю… Вам не буде соромно за мене.

— Діти, які звикають добре працювати з дитинства, стають гарними людьми, Ти не хочеш бути таким?

— Хочу, мамусю.

Такі розмови зрідка відбуваються у нашій родині. Володько добре навчається в обох школах. Учителі ним задоволені.

Восени 1956 року музична школа готує великий концерт для батьків. Володько дуже хвилюється. Щодня працює над своїми п’єсами, шліфує кожен такт. І здобуває успіх. Присутній на концерті журналіст В. С. Волівач у статті «У майбутніх музикантів», видрукованій 14 грудня 1956 року в обласній газеті «Радянська Буковина», пише:

«Не менше люблять юнаки й дівчата скрипку, яку здавна називають у народі «царицею музики». Ось із нею в руках насередину виходить Володя Івасюк — учень першого класу, педагог Ю. М. Візнюк. Він притиснув гостреньким підборіддям до плеча інструмент, хитнув білявою головою і зіграв «Концертино» композитора Н. Бакланової, потім «Серенаду» Ф. Шуберта. Чарівна мелодія заполонила присутніх.

— Буде з хлопчика хороший скрипаль, — стиха похвально говорять батьки». (В. С. Волівач сам був прекрасним скрипалем — прим. ред.).

Володько помітно розвивається і не скаржиться, що його навантажують і підганяють оцінками. Завершує роботу над «Концертом» О. Рідінга, який, поряд із «Менуетом» Бетховена та «Етюдом» М. Комаровського, виконує на екзамені за перший клас. Одержує похвальні грамоти у двох школах.

21 березня 1957 року записую у своєму щоденнику:

«Заходив до Володькового вчителя. Він був учора в Чернівцях на академконцерті скрипалів музичної школи. Порівняно з першими чернівецькими скрипалями — Володько кращий. Техніка. Звук. Грає з почуттям. Треба більше гами грати. Якщо нічого не перешкодить, Володько буде гарним скрипалем».

Уже канікули. Для дітей почалося безтурботне життя. Ми також відпочиваємо разом з ними. Та спокою усе-таки не маємо — вони просяться на концерти, які частенько відбуваються у нашому містечку, і навіть тягнуть нас до Чернівців. Вважаємо це нормальним і охоче задовольняємо їхні бажання. Вони ж приємні слухачі — на півтори-дві години обертаються у слух і зір.

Ми вражені, з якою увагою Володько дивиться вірменський музичний фільм «Серце співає», де в головній ролі виступає знаменитий вірменський співак, що повернувся у Радянську Вірменію після багаторічного проживання в Італії. Це — Артур Айдинян, який, наскільки пам’ятаю, грав самого себе.

Володько зачарований чудовими неаполітанськими піснями, що діють на нього, як і вся музика фільму. Наступного дня він просить маму й дядька Дмитра, аби пішли з ним іще раз у кіно.

І вони пішли.

Через кілька років Артур Айдинян приїхав з концертом до Чернівців. Володя підріс, був уже музикантом, але враження від пісень співака запали глибоко в серце. Він загітував рідних поїхати на концерт вірменина. Захоплено слухав його, хоч і не приховував розчарування: артист уже був мало схожий на баченого колись екранного героя.

…У Володька кращого приятеля від дядька Дмитра не може бути в усьому світі. Якщо він не кожен день, то через день приходить до нас. Побачивши його, Володько й Галинка з розбігу кидаються йому в обійми, сідають на його дужі плечі і регочуться на все подвір’я. Дядько Дмитро дуже любить такі церемонії зустрічі. Останні два роки він пристрасний шанувальник Володькової гри на скрипці. Дуже йому до вподоби пісні «Сонце низенько», «Соловейко» та «Серенада» Ф. Шуберта в його виконанні. Тому, коли тільки з’являється дядько Дмитро, Володько вже знає, що треба брати скрипку в руки. Стає перед дядьком з поважним виразом обличчя і ніби дихає на нього божественними мелодіями.

Зворушений дядько складає навхрест руки на грудях, похитує головою у такт музиці і навіть приспівує тихенько ледь хрипкуватим голосом, а в очах його блищать сльози. А це вже означає, що між ними відбувається щира розмова, задушевна і ніжна. Потім діалог продовжується так:

— А ми, дядьку, вже давно не були в лісі… — Володя говорить майже пошепки.

— Ну й що? Хочеш сказати, що печериці жити не можуть без нас? Думаєш, що вони страждають від того?

— А мені снилося, що вони нас чекають, правда, татку?

— Безперечно. Хочуть тебе поздоровити з нагоди закінчення двох перших класів і одержанням двох похвальних грамот.

— Правду татко каже. Треба йти, дядику.

— А торба вже готова, щоб набрати в неї лісових шелестів?

— Аякже, дядику!

Вирушаємо балакучим товариством. Це після роботи, дядько може бути спокійний. Сонце вже низько, а до вечора ще далеко.

Я теж розуміюся на збиранні грибів. Пройнятий з дитинства, як і мої діти, грибною поезією, однак не наважуюся рівнятися з Дмитром. Мабуть, тому, що ношу окуляри, яких печериці панічно бояться. Дмитро ж неперевершений. Заворожує уяву дітей, викликає в них ентузіазм, неначе кожен гриб під кущем є його кум, а кожна печериця — кума.

У нас любов до лісу ще з діда-прадіда. Наш рід пустив у нього глибоке коріння. Ми щасливі в затінку кіцманської діброви, що стала для нас найріднішою стихією. А дядько Дмитро — своєрідна знаменитість. Ось Володько взявся за його ліву руку, а Галинка тримається кошика, в який складатимуть гриби.

Ступаємо крок за кроком грабовим густоліссям, з цікавістю розводимо кущі руками. У дядька Дмитра очі палають якимось дивним, але добрим вогнем, що не спалює, а лише п’янить, запаморочує, не даючи спокійно сидіти на одному місці. Довгасте, засмагле обличчя, гарний прямий ніс і проникливі карі очі з довгими віями, як у молодиці, надають йому вигляду лісового чаклуна, що зараз творитиме чудеса між цими стрункими грабками.

Діти ходять довкола нього, позиркують напружено й очікувально, неначе силкуються збагнути, як це йому щастить знаходити гриби, коли інші не натраплять і на звичайну поганку.

Володько мовить Галинці:

— Здається, що кожен гриб кричить йому ще здалеку: «Дядику, я осьдечки, бери мене!» Дядько чує той вигук, а ми глухі на нього.

— Ні-і-і, Володю. Коли дядик дивиться, то бачить крізь кущі, траву-мураву, стовбури дерев і бур’ян усіх грибів і їхніх грибенят… — мудрує Галинка.

У мене зринає думка, що ці діти товчуться довкруж дядька не для того, щоб назбирати грибів, а щоб надивитися, як він їх знаходить.

Пробираємося крізь грабову гущавину, а гриби неначе огорнені непроглядним мороком. Ніби ніколи їх тут не було й не буде. А від цього зневіра лізе в душу, зір неохоче повзе по землі, де стрибають лише сонячні зайчики.

Дядько Дмитро бачить апатію на наших обличчях і вирішує зняти її, як набридливу павутину. Він гукає:

— Володьку, ану сюди!

Хлопчик прибігає. Дядько кладе йому свою долоню на плече й проказує таємничим тоном:

— Грибику, грибику, білявий леґеню, і ти, смаглявий козарику з прилизаною головою, як у нашого перукаря, і ти, жовтавий яєшнику в блискучому, ніби полакованому капелюшку, і ви, блакитні голубіночки й зеленкуваті трав’яночки, і ви, насторожені заячі вушка, будьте всі повік благословенні. Щоб про вас ніколи не відали черв’яки, а лагідний дощик і тепле сонечко приходило часто в гостину. Виходьте на здибанку з нами. Станьте під отой кущ, як добрі друзі. Хай наш хлопчик розгорне гілки і вийме вас своїми руками…

Дядько Дмитро звертається до Володька й веде змовницьким напівшепотом:

— Ану, синку, нахилися і зазирни, яка печериця завітала до нас.

Володько розгортає руками грабове віття і вигукує з подивом:

— Отут сидить правдивий гриб, білявий леґінь. Ось він…

— Виймай обережно, щоб йому не пошкодити ніжку. Болітиме.

Йдемо далі. Зрідка трапляється якась квола, ніби полотняна печериця. Ми не звертаємо на неї уваги. Та ось шелести лісових нетрів знову протинає голос дядька Дмитра:

— Ой, здається, Галинко, що тут сидить синьоока голубінка і сміється з-поміж прілого листя. Подивися, донечко, бо ти також принесла додому грамоту за гарну гру на віолончелі. Дізнайся, чи вона хоче тебе привітати.

Чути дзвінкий сміх Галинки, яка тішиться більше тим, що дядько Дмитро не забув про неї, ніж тим, що десь там, може, є голубінка-полотнянка. Дівчинка біжить, мов кізка, до дядькового куща, нахиляється і зрізає молоду печерицю, схожу на голубу парасольку. Дядько чистить її ніжку своїм ножиком-чепіликом, здмухує з неї рештки глини та піску і кладе в кошик.

У лісовий шум уплітаються час від часу втішні вигуки дядька Дмитра і дитячий регіт. Довкруж нас гуде, шелестить, співає і дзижчить лісове царство. Ось сполохані нашими голосами сарни, мов очманілі, мчать гущавиною, а заєць перебігає галявину і кидається стрімголов у кущі, хоч ніхто йому не загрожує.

Виходимо на високий окіп, і польовий вітерець щемливо торкається наших розпашілих облич. Яке щастя, що є на світі ліси й поля!

Удалині видніється село Ошихліби, а ген-ген, біля самого обрію мріють гори, покриті синюватим серпанком. Сонце вже черкнуло верхів’я потемнілих лісів і от-от пірне в огненне озеро. Воно теж хоче відпочити. Дядько Дмитро показує на нього й каже Володькові:

— А тепер ти нам про тихесенький вечір…

Володько трохи ніяковіє, але виводить:

Світи ще годину,
Бо рано ще спати,
Милуй нас, як мати,
Теплом обгортай…

Вертаємося додому лісовими стежками. В кущах уже темно. Там народжуються нові таємниці — нічні, бентежливі.