Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка. Путівник

Зал №3. Кімната батьків

Батьки

У художньо-документальній повісті «Монолог перед обличчям сина Михайло Івасюк досить просто, навіть буденно розповідає про те, як родина виховувала маленького Володю, — щоб любив батьків, сестер, своє місто й відчував красу природи, щоб любив рідну мову й свою батьківщину… Він увібрав у себе все, що йому намагались передати батьки, бабуся Олександра Василівна, яка для улюбленого внука вигадувала казки, вчителі, друзі… Батько передав дітям родинну історію про те, що Григорій Івасюк у 1913 році пішки йшов з Кіцманя в Чернівці — послухати в Народному домі, як Іван Франко читатиме поему «Мойсей».

Батьки

В цій кімнаті Михайло й Софія Івасюки прожили з 1971 по лютий 1995 року, а загалом їхній шлюб нараховував майже 48 років спільного життя в злагоді й взаєморозумінні, в щасті й великому горі від утрати єдиного сина. Тут чимало документів, фотографій того періоду. Центром експозиції є два документи 1947 року — фотографія, зроблена в день одруження Софії Карякіної й Михайла Івасюка й посвідчення про реєстрацію шлюбу і записка Софії Івасюк чоловікові 1982 року. Він лежав у лікарні, а дружина прийшла його провідати. Несла передачу — «щось смачненького», а по дорозі трапились їй хлопці з Грузії, які продавали мімозу. Мімоза — така рідкість у наших краях! А був день 23 лютого, який вважався святом радянських чоловіків. Отже, несла й подарунок. І, прийшовши в лікарню, в когось позичила ручку й додала до вже написаного вдома: «Михайлику, це квіти мімози, понюхай: чудові, як ти, ніжні. Софія». Минуло 35 літ з того дня, як вони одружились, виростили трьох дітей, пережили найбільшу втрату в своєму житті. І Софія Іванівна мала підставу писати, а Михайло Григорович — читати такі прекрасні слова. Вони завжди дбали одне про одного й завжди підтримували авторитет один одного в дітей. Ось вірш, який Михайло Івасюк подарував синові на день народження в 1953 році:

Знай, мама буде завжди молодою, —
Хай смуток в серце не вліза, —
Якщо душа твоя буде такою,
Як мамина сльоза.

Мама Софія

А поруч — вже для донечки Галинки: «Галочко-Галинко, дівчинко-малинко! Розбуди о восьмій — тато дуже просить! В тата є робота, є велике діло, зрозуміло?» Як зізнавалась Галина Михайлівна, вона пам’ятає і цю записку, і хвилювання, щоб не проспати й розбудити тата.

Попри всі плани й власні амбіції для Михайла Івасюка центром його всесвіту були діти, їх здоров’я, навчання, відпочинок. Маленького Володю брав із собою у подорожі по рідному краю, разом з іншими батьками добився відкриття в Кіцмані музичної школи, коли ж траплялась така неприємність, як відсутність в крамницях нотних зошитів, не лінувався й не шкодував часу (при своїй зайнятості літературою та працею в школах середній і вечірній і місцевому технікумі) накреслити нотний стан й виписати — краще, як професійний переписувач! — ноти домашнього завдання. Адже діти почали навчатися в музичній школі, ще не вміючи писати! Проте, «забезпечуючи дітей успіхом» (вислів М. Івасюка), був вимогливим і принциповим до дітей. Діти відмінно вчилися в обох школах — це засвідчують їхні табелі, грамоти, інші нагороди. Володя був обдарований не лише як музика, він чудово малював. На щастя, батьки зберегли його дитячі малюнки.

Михайло Івасюк з мамою

Михайло Григорович намагався не критися від дітей зі своїми справами. Навпаки, навіть залучав їх до власної праці. В дитинстві це було щось на зразок вищезгаданої записки. А коли діти стали дорослими, то батько доручав їм більш серйозні справи. Так, Оксана замовляла й робила для батька копії різних історичних документів, коли їздила у весільну подорож у Вірменію, зокрема матеріали про Нострадамуса. Проте найяскравішим виявом довіри батька до дітей є співучасть Володимира Івасюка в написанні роману «Балада про вершника на білому коні». А було це так.

Роботу над романом Михайло Івасюк розпочав ще в першій половині 70-х років. Це мав бути твір про народного ватажка Дитинку, всього один раз згадуваного румунським літописцем як «бандита, котрому були підпорядковані Хотинський і Чернівецький повіти» в середині XVII століття. Козацька доба цікавила, приваблювала Івасюка, він добре знав опришківський рух на Галичині, знав про повстання під проводом Бойчука та Мухи… В його бібліотеці були твори Романа Федоріва та Романа Іваничука. І йому не вірилось, що в історії Буковини не було народного героя, який би повставав проти своїх і чужоземних гнобителів. Тому так зацікавив його всього один рядок у праці офіційного румунського літописця. Під пером письменника він виріс у повноцінний художній образ. У 1978 році влітку Михайло Івасюк разом з сім’єю їде в Піцунду, щоб там завершити роботу над твором, який треба було здати у видавництво до 1 жовтня. Поїхав з батьками й Володимир. Там, у Будинку творчості письменників, було чимало цікавих людей, з якими молодий композитор спілкувався. Часто бесідував з Василем Сичевським, навіть дійшов згоди про те, що Сичевський напише для нього лібрето оперети. У Сичевського була машина й він запропонував Івасюкам поїхати на Ріцу, де колись на власній дачі відпочивав Сталін. У Івасюка-старшого був свій рахунок до «вождя всіх народів» — важко забувались 7 років на Печорі. Але витратити кілька днів на подорож він просто не міг, бо склав жорсткий графік роботи, який не збирався порушувати. І тоді Володимир запропонував свою допомогу — в написанні роману! Батько погодився! Він же знав, як син любив історію, особливо козацьку добу. Кілька днів Володя з зошитами й ручкою ходив на пляж, зосереджено працюючи, а потім віддав батькові рукопис двох останніх розділів роману. Він чудово «закрутив» сюжет, гарно виписав епізоди. І Михайло Івасюк, «підігнавши» написане під свій стиль, спокійно перервав працю й таки поїхав на Ріцу. Написаний Володимиром розділ роману в звичайному шкільному зошиті — один з найцінніших експонатів у «Кімнаті батьків».