Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка. Путівник
Зал №3. Кімната батьків
У художньо-документальній повісті «Монолог перед обличчям сина Михайло Івасюк досить просто, навіть буденно розповідає про те, як родина виховувала маленького Володю, — щоб любив батьків, сестер, своє місто й відчував красу природи, щоб любив рідну мову й свою батьківщину… Він увібрав у себе все, що йому намагались передати батьки, бабуся Олександра Василівна, яка для улюбленого внука вигадувала казки, вчителі, друзі… Батько передав дітям родинну історію про те, що Григорій Івасюк у 1913 році пішки йшов з Кіцманя в Чернівці — послухати в Народному домі, як Іван Франко читатиме поему «Мойсей».
В цій кімнаті Михайло й Софія Івасюки прожили з 1971 по
лютий 1995 року, а загалом їхній шлюб нараховував майже 48 років спільного життя в злагоді й
взаєморозумінні, в щасті й великому горі від утрати єдиного сина. Тут чимало документів, фотографій
того періоду. Центром експозиції є два документи 1947 року — фотографія, зроблена в день одруження
Софії Карякіної й Михайла Івасюка й посвідчення про реєстрацію
шлюбу і записка Софії Івасюк чоловікові 1982 року. Він лежав у лікарні, а дружина прийшла його
провідати. Несла передачу — «щось смачненького», а по дорозі трапились їй хлопці з Грузії, які
продавали мімозу. Мімоза — така рідкість у наших краях! А був день 23 лютого, який вважався святом
радянських чоловіків. Отже, несла й подарунок. І, прийшовши в лікарню, в когось позичила ручку й
додала до вже написаного вдома: «Михайлику, це квіти мімози, понюхай: чудові, як ти, ніжні.
Софія»
. Минуло 35 літ з того дня, як вони одружились, виростили трьох дітей, пережили найбільшу
втрату в своєму житті. І Софія Іванівна мала підставу писати, а Михайло
Григорович — читати такі прекрасні слова. Вони завжди дбали одне про одного й завжди
підтримували авторитет один одного в дітей. Ось вірш, який Михайло
Івасюк подарував синові на день народження в 1953 році:
Знай, мама буде завжди молодою, —
Хай смуток в серце не вліза, —
Якщо душа твоя буде такою,
Як мамина сльоза.
А поруч — вже для донечки Галинки: «Галочко-Галинко, дівчинко-малинко! Розбуди о восьмій — тато дуже просить!
В тата є робота, є велике діло, зрозуміло?»
Як зізнавалась Галина
Михайлівна, вона пам’ятає і цю записку, і хвилювання, щоб не проспати й розбудити тата.
Попри всі плани й власні амбіції для Михайла Івасюка центром його всесвіту були діти, їх здоров’я, навчання, відпочинок. Маленького Володю брав із собою у подорожі по рідному краю, разом з іншими батьками добився відкриття в Кіцмані музичної школи, коли ж траплялась така неприємність, як відсутність в крамницях нотних зошитів, не лінувався й не шкодував часу (при своїй зайнятості літературою та працею в школах середній і вечірній і місцевому технікумі) накреслити нотний стан й виписати — краще, як професійний переписувач! — ноти домашнього завдання. Адже діти почали навчатися в музичній школі, ще не вміючи писати! Проте, «забезпечуючи дітей успіхом» (вислів М. Івасюка), був вимогливим і принциповим до дітей. Діти відмінно вчилися в обох школах — це засвідчують їхні табелі, грамоти, інші нагороди. Володя був обдарований не лише як музика, він чудово малював. На щастя, батьки зберегли його дитячі малюнки.
Михайло Григорович намагався не критися від дітей зі своїми справами. Навпаки, навіть залучав їх до власної праці. В дитинстві це було щось на зразок вищезгаданої записки. А коли діти стали дорослими, то батько доручав їм більш серйозні справи. Так, Оксана замовляла й робила для батька копії різних історичних документів, коли їздила у весільну подорож у Вірменію, зокрема матеріали про Нострадамуса. Проте найяскравішим виявом довіри батька до дітей є співучасть Володимира Івасюка в написанні роману «Балада про вершника на білому коні». А було це так.
Роботу над романом Михайло Івасюк розпочав ще в першій половині 70-х років. Це мав бути твір про народного ватажка Дитинку, всього один раз згадуваного румунським літописцем як «бандита, котрому були підпорядковані Хотинський і Чернівецький повіти» в середині XVII століття. Козацька доба цікавила, приваблювала Івасюка, він добре знав опришківський рух на Галичині, знав про повстання під проводом Бойчука та Мухи… В його бібліотеці були твори Романа Федоріва та Романа Іваничука. І йому не вірилось, що в історії Буковини не було народного героя, який би повставав проти своїх і чужоземних гнобителів. Тому так зацікавив його всього один рядок у праці офіційного румунського літописця. Під пером письменника він виріс у повноцінний художній образ. У 1978 році влітку Михайло Івасюк разом з сім’єю їде в Піцунду, щоб там завершити роботу над твором, який треба було здати у видавництво до 1 жовтня. Поїхав з батьками й Володимир. Там, у Будинку творчості письменників, було чимало цікавих людей, з якими молодий композитор спілкувався. Часто бесідував з Василем Сичевським, навіть дійшов згоди про те, що Сичевський напише для нього лібрето оперети. У Сичевського була машина й він запропонував Івасюкам поїхати на Ріцу, де колись на власній дачі відпочивав Сталін. У Івасюка-старшого був свій рахунок до «вождя всіх народів» — важко забувались 7 років на Печорі. Але витратити кілька днів на подорож він просто не міг, бо склав жорсткий графік роботи, який не збирався порушувати. І тоді Володимир запропонував свою допомогу — в написанні роману! Батько погодився! Він же знав, як син любив історію, особливо козацьку добу. Кілька днів Володя з зошитами й ручкою ходив на пляж, зосереджено працюючи, а потім віддав батькові рукопис двох останніх розділів роману. Він чудово «закрутив» сюжет, гарно виписав епізоди. І Михайло Івасюк, «підігнавши» написане під свій стиль, спокійно перервав працю й таки поїхав на Ріцу. Написаний Володимиром розділ роману в звичайному шкільному зошиті — один з найцінніших експонатів у «Кімнаті батьків».
