Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка. Путівник
Зала №4. Робочий кабінет Володимира Івасюка
У родині Івасюків дуже добре відчували, який талант у Володі. І намагалися допомогти йому реалізувати те, що закладене Богом. Першу книжку для сина — українські народні казки — придбали невдовзі після народження. А «Фауста» в подарунок він отримав у 6 років.
Коли в 1972 році родина перебиралась у це помешкання з двокімнатної квартири по вулиці Богдана Хмельницького, 68, Володя брав найактивнішу участь у проведенні ремонту, впорядкуванні квартири. Михайло Івасюк згадував, як разом з поетом Василем Марсюком син допомагав переносити бібліотеку. Тоді й рояль поставили саме в цю кімнату. І вже набагато пізніше Володимир придбав сервант, інші меблі, килим.
В кімнаті відтворено ту обстановку, яка була за життя тут Володимира. Центр експозиції, звичайно, рояль. Давній, австрійський: йому понад 100 років. Придбав інструмент Михайло Івасюк за гонорар від роману «Червоні троянди» у 1961 році, і Володя жартував: “Таточку, наш рояль уквітчаний твоїми «червоними трояндами»”.
Всі пісні Володимира Івасюка — від «Мандрівного музики» до «Я ще не все тобі сказав» та «Калини примороженої» ним створені або (в час перебування у Львові) виконувались для батьків і сестер на цьому дивовижному інструменті, який і сьогодні має чудове звучання.
На полицях — книги Володі, на підлозі — його килим. У серванті, який виконував і функції шафи для одягу, — його костюм, краватки, парасолька, шкіряна куртка, до якої мама не встигла пришити відірвані ґудзики — у квітні 1979 року бандити напали на композитора серед білого дня у Львові й тільки пасажири трамваю врятували Івасюка від них. В кутку біля вікна — журнальний столик: саме за ним любив працювати Володя пізно вночі, коли всі вже спали й йому ніхто — хіба машини, що проїжджали за вікном, — не заважав зосередитись. А вранці, перед заняттями в медичному інституті, пропонував послухати нову мелодію. Працюючи, пив багато кави, палив свій улюблений «Космос».
І, як і скрізь, багато фотографій. Але тільки ті, які б Володимир сам помістив на стіні. Бо був надзвичайно скромною людиною й навіть на фотографіях ставав десь скраю або в другому ряду. Часом і сам був за фотографа. І саме в цій кімнаті в 1977 році сфотографував Ірину Вільде — з батьком, дядьком Дмитром, матір’ю, сестрою Оксаною. А його зняти ніхто не здогадався! Аякже, вони ж живуть у Львові майже поруч, ще скільки разів видасться нагода для цього. Не видалась, хоч у 1979 році Володимир спільно з поетом Василем Мартиновим працював над піснею-посвятою видатній українській письменниці.
На інших світлинах — ансамбль «Буковинка», який Володимир створив ще в 1965 році в Кіцмані, й колектив юних кіцманчан завоював всеукраїнську популярність, виступав на сцені Жовтневого палацу, з’їздів як учасник урочистого концерту з нагоди 25-річчя возз’єднання Буковини в єдиній Українській державі. Друзі Володимира Юрій Рибчинський та Вадим Ільїн, сестри Галя й Оксана, а також два, без сумніву, історичні знімки: Володимир на зйомках першого українського музичного фільму «Червона рута» та під час трансляції телепрограми тодішнього Центрального телебачення «Алло, ми шукаємо таланти!» з Мармурового залу Чернівецького університету. Ця програма, яку завершували інтерв’ю Володимира та виступ вижницького ансамблю «Смерічка», яких довго не відпускали зі сцени присутні на передачі глядачі, затримала вихід в ефір урядової програми «Час» на цілих двадцять хвилин. То був безпрецедентний випадок в історії Центрального телебачення, за який могли суворо покарати винних, в даному випадку керівника творчої бригади й ведучого Алєксандра Маслякова. Проте вся країна висловилась на підтримку Івасюка і «Смерічки» в телеграмах, телефонних дзвінках, листах, й покара була мінімальною — звичайна догана. Алєксандр Масляков пам’ятає цей випадок і сьогодні й не шкодує, що не перервав ефір.
Важливою для розуміння глибини таланту й високого професіоналізму Івасюка-композитора є прем’єрна афіша вистави «Прапороносці» з добрими побажаннями учасників вистави автору прекрасної музики, високо оціненої глядачами, музичною критикою і самим Олесем Гончаром.
Здається, що саме в цій кімнаті ще й нині зберігся дух молодого композитора, і, як написав батько в одному з віршів,
Сонце зійшло.
Посковзнулося на шибах,
Побігло по клавішах рояля,
Замислилося на книжках
І втішилося на фотографії твоїй.
Завихрилася в кімнаті
Голуба пожежа —
Твої очі спалахнули сміхом.
