Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Замість переднього слова

«Червону руту» вже співав увесь світ.

І, може, саме тієї миті, коли в радіо- чи телепередачі, в кафе чи ресторані, в сільській хатині чи міському парку звучала ця незбагненна мелодія, горло її автора і композитора Володимира Івасюка все тугіше затискувала удавка…

Мине довгих три тижні, львівська міліція опитає чимале число людей, котрі були особисто знайомі з митцем — чи не знає хто, де перебуває композитор? — батько, мати і сестри, як і дівчата, котрим він устиг подарувати чоловічі пестощі, не одного разу втиратимуть непрохану сльозу, з екрана, зі сцени, через супутниковий зв’язок знов і знов звучатиме, немов кличучи свого творця відгукнутися, його «Червона рута», — а він, її автор, напіввисітиме-напівстоятиме (ступня його лівої ноги буде напівзігнута, підошва й каблук упиратимуться в землю, права ж нога буде напівзігнута в коліні) на і біля сімнадцятиметрового бука у Брюховицькому лісі на околиці Львова. Напіввисітиме-напівстоятиме (мертвий, холодний і страшний!), закам’янівши, здавалося, навічно, мов закарбована у віки його «Червона рута».

Його, нарешті, помітить солдат-киргиз, і тоді тіло пісняра потрапить у довгі, нудні й неприємні посмертні тортури судово-медичних експертів, а пісні його… все ще звучатимуть над світом.

І лише в день поховання митця на Личаківському цвинтарі у Львові (царство небесне тобі, Володю!) «Червона рута» замре. Як замруть у місті Лева трамваї і тролейбуси, як замре, умите сльозами багатотисячне братство, що вийде проводжати композитора в останню путь.

Натовп замре і, заляканий компартійно-кадебістською машиною утиску, побоїться виголосити вголос прощальне слово своєму співцеві. Його, те слово, наважиться мовити поет Ростислав Братунь, щоби за кілька днів поплатитися — позбутися посади голови обласної організації Спілки письменників України (компартія вміла дуже швидко карати за непослух — вимагала ж «поховати тіло»). І це слово поетове гаряче знов розбудило «Червону руту». Однак телефонне право, яким так часто послуговувалися лідери компартії, заборонило випускати її в ефір, на люди, заборонило навіть згадувати ім’я автора з ореолом мученика.

Композитор справді набув цього ореола, бо не було в ті часи, коли саме втілювалася теза Суслова-Маланчука про єдину спільність — радянський народ, такої необхідної гласності — передумови розвою національної самосвідомості. «Літературна Україна» надрукувала співчуття батькам небіжчика лише за кілька днів після його поховання, а львівські компартійні та комсомольська газети жодним рядком не згадали улюбленця молоді в день прощання з ним. Тож він і визрівав — ореол мученика: смерть Володимира Івасюка обростала легендами та плітками, у яких правда й вигадка перепліталися і загадково, й алогічно.

Відтак 6 червня 1979 року кілька газет західного регіону України опублікували інформацію «У Прокуратурі області», в якій зазначалося: «Встановлено, що причиною смерті громадянина Івасюка В. М. було самоповішання. Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою».

Цій публікації ніхто не повірив, адже слідство ще тривало: воно (перший його етап) завершилося за півтора місяці, проте тривало, вважаю, з упередженням — оголошено ж у пресі, що самоповішання, то треба було це й довести!

Якими ж вони були насправді — життя і смерть Володимира Івасюка? Про це частково (про життя і творчість) розповів батько композитора письменник Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина», надрукованій у газеті «Молодий буковинець» (1987 р.), а згодом у журналі «Жовтень» (№№9–10 за 1988 рік). Проте він геть не торкався останніх днів життя сина (можливо, побоювався, що в такому разі повість узагалі не побачить світ). Тож, доповнюючи оповідь батька, послухаймо спогади тих, хто особисто знав артиста, проаналізуймо суперечливі факти слідчої справи №270, оцінімо час, коли жив і творив композитор, погляньмо на його оточення і творчість із відстані сьогодення.