Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Про час, про події і про себе

Масажний кабінет №51. Немолода вже жінка, вклавши мене на тапчан, здається, занурює свої пальці-роботи в мій хребет. Натреновані руки одразу ж намацують викривлені місця, відтак пальці накидаються на них — масують, постукують, розтирають… І хребет, немов струна від підкручування кілочка, натягується — аж бринить.

Знаю, масажування — то робота на витримку. Адже протягом робочого дня із рук майстра-масажиста, образно кажучи, просто витікає все життя. Даючи поживу хворому, ці руки під кінець зміни здаються, розповідає молодиця, віджатими ганчірками.

Такий, мабуть, закон природи: віддаючи людині частку себе, сам виснажуєшся. І тільки усвідомлення того, що завдяки твоїм зусиллям — фізичним чи психічним — комусь стало добре, власний організм швидко поновлює сили.

Комусь стало добре…

Думки нараз ізнову вертають мене до життя і смерті Володимира Івасюка. У мене тепер такий стан, мов у тих в’язальниць, котрі, очікуючи під дверима виклику на ту чи іншу процедуру, виймають із «целофанок» клубки ниток, беруть до рук спиці, а потім, перерахувавши петлі, починають в’язати. Светр, спідницю, кофтину собі чи дитині… Я ж сную думки. Про таку безглузду твою, Володю, смерть.

Чернівецьке та Львівське телебачення вже показали кілька передач, котрими порушили питання про необхідність перегляду обставин смерті Івасюка. І що? Та нічого. Хоч на зміну компартійному диктаторству прийшли так звані демократи — ох, як багато їх нашвидкуруч перелицювалися з компартійців у демократи!, — життя наше змінюється жахливо повільно. Повільно в порухах до справжньої демократії. Що ж до цін — то вони — ог-го-го! — якими темпами рвонули вгору!

Згадаймо оте перше студентське голодування у Києві. Увесь світ спостерігав за ним, студенти-українці Канади, США та Австралії також голодували на знак солідарності з київськими однолітками. Патріарх української літератури письменник-академік Олесь Гончар на знак протесту проти компартійної сваволі вийшов тоді з лав КПРС і підтримав студентів. А кінцевий результат? Зняли задля ока Масола (бо ж пересадили одразу на не менш тепле крісло). Інші ж вимоги студентів невдовзі назавжди «забули». Бо ж править у нашому парламенті й досі ота група компартійної більшості. І хоч вона свідомо розчленилася — пішла у всілякі новоутворені угруповання, проте якщо вирішується питання, що підрубує коріння під структурами, які ця група представляє, вона стрімко об’єднується, аби «зарубати» небажане рішення парламенту. Хіба доля Ланового — не приклад?

Ось так і в справі Івасюка. Телебачення виступає, газети публікують свої матеріали, а віз, як мовиться, і нині там.

Розумію — важко зводитись на нову платформу, важко зняти із себе кайдани усталеного та втовкмачуваного роками. Я й сам, до слова, — вихованець часу. Я й сам — колишній член КПРС, проте я переборов себе та обставини — вийшов із лав КПРС майже за рік до заколоту ГКЧП. Бо по-новому переосмислив роки, які прожив. Я пам’ятаю свою бабуню, батька ж — ні, бо його прикликали ще на фінську війну, а звідти — в окопи Великої Вітчизняної. 1943 року, коли вже визволяли нинішню Волинь, він пропав безвісти… І дотепер невідомо, де його бідацька могила. А проте бабуся по матері навіть загиблого не могла згадувати без злості. Я довго не міг зрозуміти причини. Аж поки не дістався підшивок газети «Вперед до комунізму», що виходила в 30-ті роки у Синельниківському районі на Дніпропетровщині, і не перечитав заміток, підписаних моїм батьком. З’ясувалося (на той час не стало вже матері, а то би вона багато чого доповнила), батько, одружившись на моїй матері без згоди на те її батьків, зокрема, бабулі моєї, «віддячив» їй: одним із перших записавшись у колгосп, він став ще й членом комітету незаможних селян, а також комісії з розкуркулення. У числі куркулів-глитаїв, ясна річ, опинилася і справді заможна родина тещі… Нині, коли від тих жахливих часів колективізації минуло майже шістдесят літ, ми, нарешті, дійшли висновку, що розкуркулення — то було фактично свідоме винищення справжніх господарів, котрі уміли і любили обробляти землю, вирощувати добрі врожаї. А бабуся ж моя розуміла це від самого початку. Чому ж не розповіли мені, бабулю Христино, чому не розтлумачили? Може, оберігали онука від жаху тої машини, котру запустив у дію Сталін та прибічники, мовляв, не дай Бог, ляпне десь, то… Так, могло статися погане, могло. Проте своїм мовчанням ви посприяли тому, що я, ваш онук, плакав у день поховання вождя народів…

«Відлига» Хрущова вперше примусила мене оцінювати все більш-менш критично. Щоправда, з висоти мого віку та освіченості. Проте епоху Брежнєва-Андропова-Черненка приймав без палких оплесків, хоча і не без вагань.

Горбачову ж повірив. Однак надто швидко його коронна фраза «процесс пошел» приїлася. А коли прибув у Прип’ять і з відстані 150 метрів побачив розвалений реактор — ми приїхали в Чорнобиль у травні 1986-го! — та співставив власні враження і розмови з тими, хто працював у зоні, із тими словами, котрі Михайло Сергійович виголосив з телеекрана, звертаючись до радянського народу, відкинув Горбачова як провідника мас.

Так, Горбачов увійшов в історію світу і як геній, і як злодій. Адже треба було бути справді геніальним злодієм, аби розвалити такого монстра, як СРСР, розхитати такий партійно-державний конгломерат як КПРС… Часом у кулуарах ми обговорювали: чи бачить Горбачов перспективу? На жаль, констатували, ні. Конструктивного плану перебудови, як з’ясувалося, він таки й не мав.

Отак знову взявся за клубок ниток… Чи ж я бачу перспективу у своєму розслідуванні справи Івасюка? Я хочу, аби з нього зняли тавро самогубця, адже, як на мене, слідчим не вдалося беззаперечно довести, що він — самогубець, інші ж версії — помер від чужої руки, просто не розглядалися. Відтак, служителі Феміди мають визнати свою неспроможність, постати перед моральним судом — адже нині, коли минуло майже чотирнадцять літ по смерті композитора, мабуть, уже й неможливо знайти свідків для тих версій, котрі слідчі просто не розглядали, а коли не розглядали — винні. Проте, за давністю років, судити їх можна лише моральним судом.

Деякі доброзичливці мені вже радили, мовляв, кинь ти це заняття, стінку ж не проб’єш голими руками. Мовляв, у міліції, юриспруденції Львова змін сталося небагато — тож ті, хто начепив на Івасюка тавро самогубця, не будуть підрубувати гілку, на якій сидять. Я ж — упертюх. Я не змирився, коли ім’я Івасюка викреслили з програм естрадних концертів, радіо- й телепередач — у газетах завжди згадував ім’я митця, нарешті, виступив з ідеєю фестивалю «Червона рута», присвяченого пам’яті Володимира Івасюка.

Тож знову беруся за перо.

Беруся ще й тому, що не зовсім згоден з образом, який виліпив у повісті «Монолог перед обличчям сина» Михайло Григорович Івасюк. Батько зробив із сина типового комсомольського вишколянця, на виховання якого мала величезний вплив компартія. Погляньмо — секретар райкому дає коней поїхати за лікарем, він же дає «добро» на відкриття музичної школи в Кіцмані, Володя був комсомольцем, активістом Клубу творчої молоді, яким опікувався обком комсомолу, був делегатом комсомольського з’їзду, нарешті, він готувався до вступу в лави КПРС… Отакий, як бачимо, активіст — просто біографія для майбутнього секретаря спілки композиторів… Не ображайтеся, Михайле Григоровичу, без такого портрета, мабуть, навіть чотири роки тому повість не побачила би світу. Розумію…

І все ж… І все ж Володя був простим смертним у житті — і сварився, бувало, через дріб’язок, і «накривав поляну», коли того вимагали обставини, і лаявся, коли подавали негарну каву, і готовий був, як усі юнаки-максималісти, просто «врізати» негарній людині… Нарешті, будемо відвертими, він жив із жінкою протягом кількох років, не оформивши шлюбу, що з точки зору не тільки комсомольської, а й загальнолюдської моралі було негаразд… Так, Володя був страшенно талановитим у піснетворенні, але в житті — простим смертним. Як і ті, хто свідчив слідчому…

Саме тому треба пройтися сторінками слідчої справи. Сторінками слідства. Адже воно було небездоганним, як уже наголошувалося.

Санаторій «Карпати», корпус перший, кімната 713.