Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Про час, про події і про себе

28 вересня 1992 року. Санаторій «Карпати».

Слава Богу, «Независимость», нарешті, опублікувала статтю про Володимира Івасюка, підготовлену за аналізом слідчої справи №270. Довго ж довелося чекати! Річ у тім, що кореспондент газети вивчав слідчу справу задовго до мене. Тож я очікував на публікацію. І ось чому. Разом з батьком покійного композитора, письменником Михайлом Івасюком я збираю спогади про митця. Буваю вдома в Івасюків у Чернівцях. Та навіть останніх відвідин міста на Пруті — у серпні минулого року — не зміг зізнатися Михайлові Григоровичу в тому, що розпочав власне розслідування обставин смерті його сина. Батько своє слово про сина сказав, опублікувавши спомини, навіщо ж його розчаровувати? Ні, я не ревізую батька, навпаки, багато — і за це дуже вдячний! — використовую його спомини, але… Першим ревізувати слідчу справу я не наважувався.

Тепер же, коли «Независимость» розкрила деякі сторінки слідчої справи, я також викладаю свої карти. Побіжно зазначу, що журналіст «Независимости» дуже обмежено обізнаний зі справою Володі Івасюка, тому й матеріал у газеті вийшов занадто поверховим, малодокументалізованим. І це ще раз переконало мене: так, я, котрий знався з композитором особисто, повинен сказати людям усе, що думаю про життя і смерть митця. Сказати, не зважаючи на позицію його батька, висловлену ним у повісті «Монолог перед обличчям сина».

Ще раз перечитавши статтю в «Независимости», іду в танцювальний зал санаторію: треба відволікти свою увагу, розслабитися…

…Він стояв біля входу в танцювальний хол. Сивий, згорблений, з масивною палицею у правиці. Лацкани піджака прикрашали дві нагороди «Червона Зірка» та колодочки численних орденів і медалей. Я бачив його й раніше — за ходою зрозумів: у чоловіка — протез. Бачили це та знали, мабуть, й інші відпочиваючі: проходили мимо старого, соромливо опускаючи очі.

Та лиш ветеран-інвалід опинявся за спиною, зникала з облич гостей танцювального залу маска сором’язливості, і вони воднораз поринали у вир танців.

А хлопці, співаки-музиканти ансамблю «Ритми Карпат», саме заграли твір Ігоря Білозіра та Богдана Стельмаха (Ігоря, як уже зазначав, вважаю найталановитішим продовжувачем справи, початої Володею Івасюком) «Весілля». І я знову згадав композитора, адже мотиви життя і смерті Володимира Івасюка болять мені повсякчас, щодень, тим паче, що я вирішив завершити свою версію-оповідь ось тут, у санаторії «Карпати», де перебуваю на лікуванні.

Мені довелося бесідувати про останні дні життя Івасюка з багатьма людьми. І коли про це заходила мова, всі співбесідники сором’язливо опускали очі, мовляв, ми також: не віримо в самогубство митця, проте слідство ж ніби довело… Ніби… Справді ж бо — ніби! Соромилися люди ще й тому, що були безсилими зняти з артиста тавро самогубця.

І я ще й тепер гадаю: може, й донині, до цієї ось миті, комусь невигідно переглянути слідчу справу Івасюка? Звичайно, минуло понад чотирнадцять літ по його загибелі, версії, на які слідчі свого часу не звернули уваги (може-таки й свідомо!) тепер важко перевірити, практично неможливо. Але, може, саме тому, що вони, ті версії, не досліджені слугами Феміди, необхідно визнати несумлінність слідства, а відтак і зняти з композитора тавро самогубця? Тим паче, що святійший Мстислав — глава нашої Української автокефальної православної церкви — освятив могилу мерця. А церква ж, як відомо, нелегко зважується на подібний крок.

Чому завів мову про «невигідність»?

Естрадна співачка Лідія Відаш у своїх споминах про композитора-земляка пише, зокрема, про відвідини її сім’ї в Києві композитором, бесіди з ним:

«Сказав ще, що в Москві розповів композитору Екімяну, працівникові внутрішніх справ, про те, що його переслідують дзвінки, що навколо його імені на Україні хтось свідомо поширює нісенітниці».

І далі:

«Чому так багато говорю про Екімяна та всілякі чутки. Переконана, Володя помер не своєю смертю. Він був лікарем, і коли б зважився піти із життя, він обрав би інший, значно простіший та легший крок. Про те, що помер не своєю смертю, свідчить і смерть Екімяна, що настала за два місяці по смерті Івасюка (саме два місяці тривало у Львові слідство у справі Івасюка — І. Л.) Чи не один це ланцюжок? Адже саме генерал Екімян, котрий під впливом Івасюка почав писати україномовні пісні, тримав на контролі слідство у справі Івасюка».

На жаль, у слідчій справі №270 згадки про Екімяна і його трагічну смерть — автокатастрофа — згадок немає. Проте це, мабуть, не означає, що генерал не цікавився ходом слідства.

Пружини телефонного права діяли в ті часи безвідмовно. Головне ж — не залишали по собі документів. І я навіть не запитую слідчих, чи не тиснули, бува, на них під час їхньої роботи, адже телефонних розмов чи гримань згори не фіксувалося. Таким чином спрацьовувала тодішня система. Я навіть не здивуюся, якщо в архівах прокуратури та обкому партії не знайдеться повідомлення «У Прокуратурі області» — а там мало б зазначатися, хто готував інформацію, хто візував до друку. Немає ж вирізки з газети навіть у слідчій справі. Гадаєте — випадково?

Невеселі роздуми.

Я полишаю танцювальний зал.

Отже, санаторій «Карпати», корпус перший, кімната 713.