Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Замах на «Червону руту»

Відтак, надійшов час зазнайомити тебе, читачу, з висновками посмертної судово-медичної експертизи. Документом, який підписали світила львівської медицини.

«1. Аналіз архівної історії хвороби Львівської обласної психіатричної лікарні на Івасюка В. М. за 1977 рік і катамнестична оцінка його поведінки й діяльності за останні два роки до смерті, дають підстави вважати, що Івасюк В. М. страждав психіатричним захворюванням у формі циклотимії. Захворювання в той період проявлялося пригніченим настроєм, рухливою заторможеністю, уповільненістю інтелектуальних процесів, спадом працездатності, упертим безсонням, суїцідальними думками, що ускладнювалося рядом реактивних настроїв (виключення з консерваторії, тривога за продуктивність у роботі, яка знизилася, невдоволення собою). У процесі лікування депресивний стан змінився на гіпоманіакальний, настрій став піднесеним, життєрадісним, він став енергійним, діяльним, активним, не відчував колишньої втоми, почав працювати над новими піснями і більш серйозними творами. Відзначена зміна синдромів притаманна для фазності протікання циклотимії і підтверджує наявність цієї хвороби в Івасюка В. М.

2. …Депресивна фаза пізніше в Івасюка В. М. повторилася в більш проявленому ступені, чому сприяв ряд психотравмуючих моментів. Однак у зв’язку з дисимуляцією свого стану та суїцідальних намірів, його поведінка зовні носила формально-впорядкований характер і тому захворювання своєчасно не було розпізнане.

3. У клінічній картині депресивної фази циклотимії можуть мати місце хворобливі ідеї про самогубство і спроби покінчити з життям.

4. Як видно із представлених матеріалів справи незадовго до самогубства у Івасюка В. М. знову почав погіршуватися його психічний стан, що зовні проявлялося малопомітними ознаками, не звертало на себе уваги оточуючих і не викликало настороженості близьких, а саме: фон настрою був пониженим, він став неговірким, трохи відсторонювався від спілкування з оточуючими, ні з ким своїми переживаннями не ділився, знизилася продуктивність у навчанні і творчій діяльності, виникла академічна заборгованість у консерваторії, труднощі у написанні складних творів. Вищеозначена прихована хвороблива симптоматика ускладнилася рядом психотравмуючих моментів. Особливо звістка про те, що його кандидатура не була включена для отримання премії Островського. Все це призвело до реалізації хворобливих думок про самогубство, які й раніше звучали в його хворобливій симптоматиці. Таким чином Івасюк В. М. здійснив самогубство, перебуваючи в хворобливому стані психічної діяльності, в депресивній фазі циклотимії».

Що сказати найперше? Виявляється, лікувавши психо-депресивний синдром, лікарі просто не допомагали юнакові. Бачте, діагноз циклотимія з’являється лише в посмертному судово-медичному акті.

Друге. Заперечуючи твердження про труднощі в навчанні, заборгованість у консерваторії, наведу свідчення декана композиторського факультету Львівської державної консерваторії С. Яворського:

«Івасюка Володимира знаю як студента композиторського факультету протягом трьох років. Нині Івасюк навчається на третьому курсі, до занять за спеціальністю і теоретичних дисциплін ставиться серйозно, повністю виконує учбові завдання. Бажаючи достроково закінчити навчання в консерваторії, він з 1978/79 навчального року паралельно із заняттями на третьому курсі відвідує ряд лекцій за програмою четвертого курсу.

…Як творча індивідуальність Івасюк В. розвивається досить успішно, його твори часто звучать в ефірі, видаються в нотних видавництвах. По завершенні навчання в консерваторії Івасюк В. має всі можливості стати членом Спілки композиторів СРСР. За характером він людина спокійна, витримана, своєю популярністю не чваниться, запаморочення голови від популярності за ним не спостерігалося».

Оце вам і «академічна заборгованість у консерваторії», і «зниження продуктивності у навчальній і творчій діяльності». Аргументуючи свою незгоду з висновками світил львівської медицини, котрі, як бачимо, натягували на кисіль шкірку, зішлюся й на спогади батька композитора, котрий ретельно вів щоденники, а також облік творчого доробку сина. Михайло Григорович про львівський період сина, зокрема, пише:

«Володя звертається до нових, незвичних для нього жанрів інструментальної музики, створює низку п’єс великих і малих форм, зокрема варіації на теми українських народних пісень, «Сюїту для камерного оркестру» та ін. (До слова, видавництво «Музична Україна» невдовзі видає інструментальні твори В. Івасюка, які готує до друку композитор Мирослав Скорик — І. Л.) Однак його улюбленими жанрами залишаються ліричні. Він пише у Львові понад сімдесят пісень, романсів, балад, які стають окрасою його творчості».

Додам ще й інше свідчення Михайла Григоровича, дане ним під час слідства:

«На дні народження син розповідав, що він цього року закінчить четвертий курс і залишиться написати дипломну роботу. Він говорив, що після закінчення консерваторії він одружиться. На дні народження була його любима дівчина Шкуркіна Людмила Олександрівна. Вона працює в Дніпропетровському російському театрі драми».

Йдеться про 4 березня 1979 року, коли жити Володі залишалося 50 днів. Але де ж вони, оті «хворобливі думки про самогубство»? Чоловік був настроєний оптимістично, планував своє майбутнє.

Йому, щоправда, не одного разу заважали те майбутнє здійснювати. Йому весь час шкодили. Ще в Чернівцях, потім у Львові, Києві… Українські чиновники від культури та слуги компартапарату весь час підтинали крила композитору-самородку. І факт із премією Островського, якщо піти за слідчим, на мою думку, не міг стати тією краплею, котра остаточно зламала волю молодої людини. Він був уже загартований. І бунтував проти вибудованої компартією системи, завдяки якій українці нерідко займалися самоїдством.

«Однак успіх молодого музики, — пише в повісті батько митця, — не залишається поза увагою іншої категорії людей: недоброзичливців і заздрісників. Деякі члени обласного об’єднання самодіяльних композиторів бунтуються проти «Червоної рути» і «Водограю», намагаються їх затьмарити своїми скаргами у вищі інстанції. Вони нарікають на те, що радіо і телебачення передають в ефір твори «студента-медика Івасюка». Їм, безперечно, ніяк не змиритися з тим, що скромний юнак, який навіть не відвідує за браком часу обласне об’єднання, здобуває республіканську аудиторію, не попросивши в них дозволу. Звичайно, заздрісники не змогли втопити в ложці води порушника їхнього спокою, але зіпсували йому святковий настрій, не дали змоги довго тішитися успіхом. У мене, батька, вони викликали тільки відразу й презирство».

У Львові ж першими приєдналися до чернівецьких «майстрів» наклепницької справи заздрісники з клубу творчої молоді, в Києві — насамперед журналісти Українського телебачення, члени Спілки композиторів України. Я давно займаюся естрадою, накопичив гори публікацій. І мене завжди дивувало, як може одна людина бути композитором, а водночас займати аж три керівних крісла. Йдеться про Олександра Білаша, зокрема. Він писав і пише гарні пісні, а водночас був тричі секретар — спілки союзної, спілки республіканської та ще й київської міської організації Спілки композиторів. Як би мене не переконували навіть у диявольській працездатності цієї людини, все одно не повірю, що він на всіх посадах сумлінно виконував покладені на нього обов’язки. Здається мені, тримали його на цих посадах за послух, тому я можу процитувати не одну тираду Білаша про шкоду естрадної пісні, про те, як композитори-аматори відбирають хліб у композиторів-професіоналів і т. д. (його публікацій у пресі на цю тему маю достобіса — І. Л.). Не буду цього робити нині, зауважу лише, що через таких, як Білаш, компартійні чиновники суворо контролювали творчість молодих, котрі не писали партійних од. Зокрема, і творчість Володимира Івасюка.

Керувати ж у ті часи було дуже просто. Треба було лише «поставити на місце». Ризикнули заньківчани доручити написати музику до спектаклю «Прапороносці» Володимиру Івасюку — уже й поголос: «Як, до твору самого Олеся Гончара та якийсь там Івасюк?» Поставити на місце! Сказано-зроблено: до списку творців спектаклю, відзначених Державною премією України імені Т. Шевченка, композитор не втрапляє. Те ж саме виходить і з премією імені Миколи Островського. А до всього — дзвінки з погрозами, про які жалівся генералу Екімяну.

Ні, Володимир Івасюк був добряче загартований. І я просто не повірю, що не отримана комсомольська премія, яку, до слова, присуджено йому посмертно, так сильно вплинула на психіку композитора, що він вдався до самогубства.

До слова, взятися за перо мене змусили й інші обставини. Річ у тім, що й померлий композитор комусь заважав: бачте, судова справа відкрилася журналістам лише нині, коли від дня смерті минуло майже чотирнадцять літ. Раніше ж було — зась! Чи не тому, що вона, ця справа, як на мене, велася під тиском отієї інформації «У Прокуратурі області», тобто підганялася під задану програму?

Зась! — прозвучало одразу по смерті митця в багатьох аспектах. Радіо й телебачення перестали транслювати твори композитора — хтось же давав указівку на це. Знищено було й спектакль «Прапороносці». Головний художник заньківчан Мирон Кипріян згадує:

«“Прапороносці” йшли і по смерті композитора. Пригадую, як на перший спектакль, що відбувся вже після поховання Володимира Івасюка, в зал прийшли люди урочо-пригнічені. Я їх розумів: вони прийшли на зустріч з музикою композитора. А вона, присвячена подіям другої світової війни, була романтично-трагічною, як доля самого автора її, тому люди сприймали ту музику не просто як реквієм пам’яті про радянського солдата, а й як реквієм по самому митцеві, котрому судилася така трагічна, нерозгадана й досьогодні доля. Пам’ятаю, у людей, що сиділи в залі, як і в акторів, що виходили на уклін, на очах блищали сльози… То був, мабуть, перший вечір пам’яті Івасюка у Львові».

Однак, той вечір пам’яті комусь не сподобався. І їх, цих вечорів, невдовзі не стало. Бо «чисто випадково» згоріли декорації саме «Прапороносців».

Їх не поновлювали…

Не можу змовчати й про замах на фестиваль «Червона рута», ідею якого я висловив ще в грудні 1987 року на сторінках газети «Молодь України». Завдячуючи цьому виданню і особисто редактору Володимиру Боденчукові фестиваль пам’яті композитора відбувся. У Чернівцях, потім — у Запоріжжі. Однак «Ігри–92» навколо цього фестивалю, затіяні гуренківською газетою «Україна молода», а також «Молоддю України» і «Голосом України», котрі до неї пристали, поставили під загрозу проведення третьої «Червоної рути». Не хочеться бруднити руки, оцінюючи всі фальсифікаторські ходи Богдана Білейчука та компанії, за спиною яких стояло комсомольське мале підприємство «Червона рута» з Юрієм Соколовим на чолі, зауважу лише: ми вже маємо розколотий «Оберіг» у Луцьку, через що із нас сміється весь музичний світ, давайте зіпсуємо і святу ідею «Червоної рути».

Єдине, що визнаю в позиціях розкольників-боротьбістів, це те, на чому стояв ще 1987 року: фестиваль має бути постійним чернівецьким, обов’язковим на ньому має бути виконання конкурсантами пісень Володимира Івасюка, адже фестиваль присвячений його пам’яті, у рамках фестивалю має відбуватися парад зірок української естради — тих вокалістів і колективів, котрі виконували твори Івасюка ще за його життя. Приєднуюся до цілком нової пропозиції розкольників — згоден, учасники фестивалю «Червона рута» повинні зібрати кошти на спорудження пам’ятника Володимиру Івасюку в Чернівцях. До цієї справи мають долучитися лауреати і дипломанти всіх фестивалів «Червона рута», всі артисти, кого пісні буковинського самородка вивели на велику сцену, всі сучасні поп-, рок- і фолькгрупи та їхні солісти, не залишаться, гадаю, осторонь і аматори.

Аналізуючи «Ігри–92» навколо «Червоної рути», замислююся: а, може, комусь і сьогодні вигідно, аби фестиваль пам’яті Володимира Івасюка, свято пісні, котре вже зажило світової слави — у жовтні 1992 року переможці запорізької «Червоної рути» з тріумфом підкорили сім країн Європи, як їхні чернівецькі попередники — американський континент! — перестало існувати? Може, і його, як свого часу композитора, також хочуть знищити?

Не вийшло. Фальсифікатори-боротьбісти не змогли перебрати собі назву популярного у світі фестивалю «Червона рута», отримали, нарешті, одкоша від ошуканого ними голови комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження Леся Танюка, котрий, звернувшись до газети «Культура і життя», опублікував таке:

«З огляду на резонанс, який має фестиваль «Червона рута», а також на кривотлумачення, що з’явилися впродовж останніх місяців у засобах масової інформації, просимо оприлюднити думку Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження.

Ми підтримуємо проведення чергового фестивалю «Червона рута» згідно з його статусом і концепцією, так як і організацію інших фестивалів популярної музики під найрізноманітнішими назвами, зареєстрованими в юридичному порядку.

Місія нашої Комісії полягає в законодавчому забезпеченні «поліфонічності» мистецтва, в тому числі молодіжної музики, в демонополізації цієї сфери. Тому ми категорично проти будь-яких спекуляцій навколо фестивальних назв, проти «війн і боїв», пов’язаних з цим. Адже суть, наприклад, не в імені «Марія», а в душі фестивалю такої назви».

Проковтнувши гірку пігулку, боротьбісти, терміново перебудувавшись, втілюють у життя проведення Міжнародного конкурсу молодих виконавців української естрадної пісні імені Володимира Івасюка. Конкурс проводитиметься раз на два роки і матиме постійну прописку в Чернівцях. Здається, все гаразд — радіти треба, бо народився ще один фестиваль! Але… Чому він проводиться саме в рік «Червоної рути»? Саме в той період, коли триває підготовка до «Червоної рути»? Ясно чому. Щоби применшити популярність «Червоної рути». Гадаю, комісія Леся Танюка і Міністерство культури України повинні втрутитися в цю справу, розділити фестивалі-конкурси по роках.

…«Червона рута–3» тріумфально відбулася в Донецьку, зібравши на концерти понад 160 тисяч шанувальників. Відкриті нею таланти — солісти Олександр Пономарьов із Хмельницького, Ірина Шинкарук із Житомира, володар гран-прі калуський гурт «Брати блюзу» — невдовзі, певен, полонять і Європу, і світ (прихильність слухачів з України вони вже завоювали!).

Натомість організований розкольниками конкурс імені Івасюка міжнародним не став, перетворився на «концерт для тата з Миколою»: крім пісень Володі Івасюка (це приємно було, звичайно, родині), майже половина учасників фіналу в Чернівцях другою піснею виконувала твір голови журі Миколи Мозгового, а це значно знизило творчу палітру конкурсу.

Чи має майбутнє цей камерний конкурс? Мабуть, що ні. Проте, поживемо — побачимо.