Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Про час, про події і про себе

За вікном шумить такий благодатний цієї спраглої осені дощ. Вдивляючись у сині обриси гір, що стиха тонуть у мряці, слухаю Василя Зінкевича: закарпатське радіо частенько транслює його записи.

Василь чи не найталановитіший виконавець Володиних пісень. Якось виступаючи перед телекамерою, народний артист України дуже пристрасно говорив про композитора. На жаль, не було під рукою диктофона, проте зміст Василевого виступу передам таким, яким він упав мені на слух.

Володя народився дуже рано, говорив Василь, народився саме тоді, коли нас було задушено. І в цьому — нещастя митця. А водночас, мабуть, і щастя: такі талановиті пісні можна створити лише за умови боротьби, протистояння силам, які наш національний дух душили. Він, Володимир Івасюк, розбудив наш дух… Через це й загинув. Не помер, не вдався до самогубства, а загинув. Загинув в ім’я національної ідеї…

Пригадую, в ті перші Володині роки у Львові ми зустрілися з ним, аби підготувати інтерв’ю про молодіжну пісню. Композитор саме клопотався діяльністю Клубу творчої молоді. Тож говорили про митців, комсомольські фестивалі. І ось тепер мені чомусь подумалося: мабуть, я погрішу проти істини, не сказавши, що комсомол чимало робив для творчої молоді, сприяв зростанню окремим творчим особистостям. Будучи підручним компартії, а в ті часи саме вона диктувала ритм життя, адже замінила собою ради всіх рівнів, комсомол Львівщини, переманивши улюбленця молоді з Чернівців — престижно ж було мати такого композитора! — таки не осоромився. Композитору надали квартиру, хоча за неї довелося добре «відробляти» — Івасюк змушений був почати на шкоду творчості брати участь у всіляких заходах, організовуваних комсомолом. Йому подобалося бути в гурті молоді, але це і виснажувало, і творчості подеколи заважало.

І слава Богу, хлопці схаменулися — щоправда, в комсомолі були вже люди нового покоління! — хоча й із запізненням республіканську комсомольську премію імені Миколи Островського Івасюку присудили. Посмертно.

Роздумуючи про все, як жив і творив, як загинув композитор Володимир Івасюк, доходжу ось яких висновків.

Я мало цитував спогади про композитора свідомо, хоча їх, спогадів, зібрано у батька композитора Михайла Григоровича Івасюка, мабуть, на десять друкованих аркушів, свідомо не зустрічався і з людьми, котрі виступили свідками, коли велася слідча справа. Я загострив головну увагу саме на слідстві — тих аргументах, які, за остаточним висновком, дали слідству та прокуратурі змогу констатувати: помер композитор унаслідок самоповішання.

Мене ці аргументи не переконали. Інших же версій, котрі б твердили протилежне, слідство просто не розглянуло серйозно. Скажімо, ту ж мою версію, що лікування композитора у «психушці» — то був лише крок для поновлення в числі студентів консерваторії.

Постає запитання: чи можна сьогодні — з огляду на недосконале слідство — вважати композитора самогубцем? Вважаю — ні! До слова (я ще раз повторюся) — глава Української Автокефальної Православної церкви патріарх Мстислав, перебуваючи у Львові, освятив могилу митця. Церква, як відомо ж, до самогубців ставиться досить обережно. Володимир Івасюк для неї — мученик. Таким повинні визнати його й ми всі.

Підсумую: не згоджуюся зі слідством з таких причин.

Перше — і найголовніше. Композитор таки-перебував у Рівному. Про це засвідчила, як уже писав, Світлана Примачек. Проте, коли тривало дорозслідування (чи не під тиском?) вона заявила:

«Так, будучи допитаною 21 травня 1979 року в прокуратурі Шевченківського району м. Львова, я заявила, що 3 травня ц. р. в м. Рівному бачила Івасюка, що йшов вулицею. Мені здається, що це був він, але з повною переконаністю я цього підтвердити не можу, оскільки, як мовилося вище, особисто з ним знайома не була. Не виключено, що людина, котру я бачила 3 травня в м. Рівному, дуже схожа на композитора Івасюка В. М.»

Але торік, після публікації на сторінках газети «За вільну Україну» інтерв’ю зі мною про роботу над цим рукописом, відгукнувся земляк композитора, знайомий поета Михайла Ткача та самого Івасюка, кандидат філософських наук Аурелян Марія Тушинський, котрий засвідчив:

«Остання зустріч з Івасюком була 4 травня 1979 року у Рівному. Я проводжав брата на поїзд і, проходячи через зал, відчув на собі погляд. Повертаючись з перону, побачив у найпохмурішому закутку Володимира.

— Володю, це ти? — засумнівався я.

Івасюк мовчки подав мені руку. На його обличчі я бачив відчуженість і втому. А ще точніше — якусь внутрішню скутість. На запитання він відповідав формально. Мені не вдалося навіть з’ясувати: приїхав він чи збирається від’їжджати.

Останньою спробою розворушити його було запитання про пісню «Аве Марія». Вона у нас обох викликала асоціацію: мою неньку, якій Володимир цілував руки, звали Марією. У моїй візитівці після імені, замість по-батькові, як водилося раніше у буковинців, стояло ім’я матері — Аурелян Марія Тушинський. Ось чому я запитав, як справи з піснею «Аве Марія».

— Її почули там, де я хотів.

— А коли її почую я?

— Коли перестанеш писати про натхнення, — чи то жартома, чи серйозно відповів Володимир».

Чому наводжу таку довгу цитату зі спогаду Івасюкового земляка? Тому, що коли дві людини бачили Івасюка в Рівному — 3 та 4 травня, — то він, мабуть, справді там був. А це означає: загинув він не 27 квітня, як твердить слідство, а значно пізніше… До того ж пісня «Аве Марія» справді є в доробку композитора: видана посмертно «Музичною Україною», де батько композитора, аби не викинули твору духовного, замість «Аве» написав «Люба». Так вона і звучить — «Люба Маріє», хоча в оригіналі «Аве Марія».

Ось тут виникає запитання до тодішнього прокурора області Бориса Антоненка, котрий керував слідством. Ви твердите в нарисі «Доля композитора», що подзвонили в міліцію, аби там ворушилися. Добре. Але чому ж тоді «Розшукова справа за фактом смерті композитора В. Івасюка» датована рамками: 27.04 по 11.05. Може, доблесній львівській міліції вже 11 травня було відомо, де Івасюк? Чи, принаймні, його труп? Ви керували слідством — тож маєте відомості, адже 19 травня цю справу передали в очолювану Вами прокуратуру.

Додам до цього й плутанину з висновками судово-медичних експертів. Я не лікар, тому пошлюся на висновки, зроблені львівським лікарем Іриною Боднар (опубліковані як відгук на матеріал колишнього прокурора Львівської області, котрий керував розслідуванням справи Івасюка, Бориса Антоненка).

Зазначаючи, що зміст матеріалу «Доля композитора» — «гидкий, цинічний», він має «переконати читачів, що В. Івасюк — душевно хвора людина, самогубець», лікар, зокрема зазначає:

«Вже 12 років Антоненко переконує в цьому громадськість не тільки Львівщини, не тільки України, але й всього Союзу. Тих, що мають іншу думку, він називає «певними колами за кордоном», «екстремістськими елементами», особами, «які відбували покарання за свої злочини проти радянського народу». «Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою», — заявив прокурор у пресі в 1979 році і повторює це зараз. Ось так виглядає об’єктивність по-комуністичному».

І далі лікар-професіонал аналізує:

«Хто з тверезо мислячих людей може повірити, що тіло покійника, перебуваючи тривалий час у лісі, могло просто так залишитися неушкодженим? Невже в приміському лісі нема гризунів, бездомних собак, птахів? А може тіло охороняли вартові, щоб зберегти його у цілості для слідства? Чи, може, його тримали в холодильній камері?! А хто ж так акуратно склав плащ, що лежав поруч, — чи не люди з військовою виправкою?

Антоненко твердить, що земля була вогкою, ніяких слідів людей не було. Отже не було сліду й В. Івасюка. Логічно зробити висновок: якщо зник слід жертви, то щезли і вбивць сліди. Все це підтверджує, що злочин було добре організовано».

Інакше, ніж я, аналізує лікар Ірина Бондар і деякі інші факти, наведені мною в есе. Цитую:

«А ось як далі вів слідство Антоненко. «За моєю вказівкою труп розтинав не одноособовий медик, а комісія, до якої входили завідуючий кафедрою судової медицини Львівського медінституту доцент Володимир Зеленгуров (нині покійний), обласний судовий експерт, заслужений лікар УРСР Клавдія Тищенко і завідуючий відділом обласної судово-медичної експертизи Володимир Нартиков».

Чи від вікового ослаблення пам’яті, чи від недостатньої уваги до особи завідуючого відділом обласної судово-медичної експертизи як фігури другорядної Антоненко змінив ім’я останнього, яке не Володимир, а Віктор. І був Нартиков повністю залежним від попередніх. А що Володимир Зеленгуров був особистим другом Антоненка, колишній прокурор «дипломатично» промовчав, бо з усього випливає, що, скориставшись цією обставиною, він легко міг забезпечити слідству «потрібний» висновок судмедекспертизи про самоповішання. Якщо б тіло розтинав судмедексперт одноособово, то висновок міг би бути й іншим, що значно ускладнило б роботу слідства.

Глибоко переконана, що експерти не могли прийти до такого висновку на основі медичної науки, яка дає можливість тільки встановити вид смерті, а не те, хто її здійснив. На останнє має право дати відповідь інша наука — криміналістика. Медична наука має можливість встановити, чи людина була повішена живою, чи мертвою. Наявність прижиттєвих тілесних ушкоджень, що свідчить про передсмертну боротьбу, підтверджує вбивство. Але їх відсутність не може вказувати на самогубство, бо вбивці можуть використати безпомічний стан людини (наприклад, споїти чи ввести наркотики). По-різному реагують на смертельну небезпеку люди й психологічно. Експертиза проводилась через три тижні після смерті, що різко зменшує достовірність її висновку».

Інакше бачить лікар і факт лікування композитора, а також те, що тлумачення перебування митця у психіатричній лікарні аж ніяк не означає зниження життєдіяльності і творчої активності людини. Сперечаючись із колишнім прокурором Львівщини, вона, зокрема, зазначає:

«Посилаючись на витяг з історії хвороби дворічної давності до моменту смерті Івасюка, Антоненко «констатує», що за самогубство, здійснене в стані душевного захворювання, ніхто не відповідає. Проте судова психіатрія — предмет, який викладається на юридичному факультеті. Державний радник юстиції третього класу, заслужений юрист України, прекрасно знає, що діагноз «неврастенія, астено-депресивний синдром» — не є душевною хронічною хворобою, не впливає на дієздатність особи, що це функціональний стан нервової системи, зумовлений стресовими ситуаціями».

Додам від себе. Якщо повірити лікареві та іншим дописувачам газети «За вільну Україну», «Івасюка змусили лікуватися в психіатричній лікарні»… Якщо це справді так — то винуватці цієї акції діяли дуже далекоглядно: ось і виручив цей факт слідство. А не загинув би композитор — все одно є компромат. Бо в компартійні часи психіатричні клініки були перетворені на заклади, куди «ховали від мас інакомислячих», тож у народі склалося негативне ставлення до цих лікарень, і люди назвали їх «психушками». Ясна річ, таке тавро могло б приборкати вільнолюбивого артиста будь-якої години.

«Слідство з приводу смерті В. Івасюка, — пише лікар, — велося виключно членами комуністичної партії. Ще хочу звернути увагу на те, що медексперти і прокурори — чужинці, прислані на Західну Україну будувати «щасливе» комуністичне майбутнє «радянського народу». Вони могли це здійснювати, тільки знищуючи все українське. Хто для них В. Івасюк? Небезпечний ворог».

Підсумок другий. Слідство, на мою думку, неспроможне. Починаючи з газетного повідомлення (якого, до слова, навіть немає у слідчій справі) від 4 червня 1979 року:

«Встановлено, що причиною смерті громадянина Івасюка В. М. було самоповішання. Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою».

Який же, пане-товаришу Антоненко, це страшний витвір! Усі юристи, з ким я консультувався, в один голос твердять: цей опус був юридично неспроможний. І Ви, звичайно ж, це чітко усвідомлюєте. Як усвідомлюєте й те, що за законами колишнього СРСР Вас повинні були судити за використання службового становища з метою дезінформації громадськості! Яке, скажіть, Бога ради, Ви мали право за півтора місяця до завершення попереднього слідства, і за шість місяців до завершення дорозстеження твердити громадськості, що Івасюк наклав на себе руки? Ви що — випереджали слідство, тим самим спрямовуючи його в потрібне Вам русло? Аби довести факт самогубства? Я, як і будь-який рядовий юрист, міг би згодитися з Вами лише за такого формулювання: «однією з версій, які встановлюються, є самогубство…» Але ж Ви у нарисі твердите безапеляційно: «Це повідомлення (звичайно, зі згоди апарату пана-товариша Добрика, котрий на той час очолював обласний комітет компартії України!) облпрокуратури було надруковане в газетах, передане по радіо і телебаченню 4 червня 1979 року (слідство тривало тільки два тижні!). Раніше ми не могли інформувати громадськість (не наважилися раніше збрехати?), бо велося слідство (а воно ж велося аж до другої половини січня наступного, 1980 року!)…»

Отож я прошу, Вас, пане-товаришу прокуроре, поясніть мені і читачам, яке — з точки зору юриспруденції світової — Ви мали право дезінформувати громадськість, випереджати події, впливаючи тим самим на перебіг слідства? Хто цього прагнув? Ви самостійно прийняли це рішення чи на Вас тиснули з «компартійної гори»?

І останнє. Це есе — подорож сторінками слідчої справи. А свідкам, як відомо, вірити стопроцентово не можна. Адже люди, хто приходив до слідчого, були психологічно пригнічені, розгублені (більшість бо з них уперше, мабуть, переступала поріг прокуратури), до того ж кожен свідчив з огляду на самозахист (так ми, люди, створені). Головне ж, чому саме не вірю стопроцентово всім свідченням, це те, що записи вів слідчий, він же спрямовував розмову в необхідне йому русло. Якби сьогодні кожен із свідків перечитав свої, занотовані слідчим, свідчення, переконаний — чимало хто зробив би поправки у справі.

Відтак, якщо кожному слову слідства вірити не можу, то це есе — насамперед заклик до свідків: ви, певен, уже неодноразово проаналізували все, про що свідчили, тож, відгукніться, доповніть свої розповіді необхідними деталями, які, цілком можливо, у слідчу справу не потрапили. Це есе — також звернення до всіх, хто знав композитора Володимира Івасюка, напишіть, начитайте на диктофон усе, що знаєте про митця. Це буде великою поміччю мені, адже робота моя на виданні цієї книжки не завершується. Попереду — нові пошуки.

Завершуючи роздуми, хочу щиро подякувати всім, хто допомагав мені збирати матеріали до есе, — з Києва, Львова, Чернівців, Тернополя, Мукачевого… Хочу подякувати й тим, хто опікувався мною в санаторії «Карпати»: там добре писалося.