Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Через п’ятнадцять літ

Минуло майже півтора року.

Брюховичі біля Львова. Озеро з дитячим табором відпочинку біля нього. Засніжені лісові стежки. Грудень 1993 року…

Разом із людьми, котрі першими із числа цивільних побачили повішеного Володимира Івасюка (ще й нині вони просять не називати їхніх імен) прошкуємо до трагічного бука, який прийняв на себе смерть композитора. Нарешті, це дерево знаходимо. П’ять ран на ньому (кору вирізали для кримінальної експертизи) вже затягнулися новим шаром «шкури». Як власне і рана в серцях людей, хто знав особисто і цінував як митця відомого українського композитора, і тих, хто змирився з офіціозною версією — самогубець, і тих, хто змирився з думкою, що довести іншу версію просто неможливо… Адже минуло п’ятнадцять літ.

Один стовбур вікторієвидного дерева чиясь підступна рука вже спиляла, другий — височить у небо метрів на двадцять. А от гілка, на якій висів мрець, усихає… Правду, мабуть, кажуть у народі: «Дерево, яке прийняло на себе мерця, має й саме померти…» Мине кілька літ, можливо, цього бука не стане зовсім. Тим паче, що живі ще люди, котрі хотіли б знищити пам’ять не тільки про Володимира Івасюка, а й про місце його трагічної кончини. Отже, треба нагально звернутися через газету «За вільну Україну» до Львівського Студентського Братства, аби юнаки та дівчата обгородили це дерево парканом, поставили біля нього пам’ятний знак: місце трагедії людини, як і місце та час її тріумфу, нащадки мають пам’ятати і знати.

— Я тут бував кілька разів, коли оголосили розшуки Івасюка, — говорить один із моїх поводирів, — але повішеного не бачив. Потім оголосили зі Львова припинення пошуків. А за тиждень раптом знову — «Шукати!».

Знайшов мерця солдат військової частини, яка проводила навчання «Полювання на лисиць» — своєрідну військову гру на пошук об’єкта за радіосигналами. То, може, тут, неподалік від повішеного, й обладнали спеціальні сигнали, аби навести солдата на мерця, котрого вночі «прилаштували» на гілку цього бука? Не виключаю цього. У ніч на 19 травня 1979 року йшов дощ, тож сліди надійно «замела» злива. Не виключаю цього… Адже…

Пошукова справа з приводу зникнення Володимира Івасюка завершена 11 травня 1979 року. А знайшли його — 19 травня. Це стикується зі словами свідка, котрий тут бував раніше, проте загиблого не бачив на буці.

Про це я писав у відкритому листі колишньому прокурору Львівської області Борисові Антоненку, котрий 1979 року керував ходом слідства. Лист опублікували газети — київська «Родослав», чернівецька «Молодий буковинець» та львівська «За вільну Україну». Та колишній прокурор, котрий і нині живе у Львові, відмовчався. Немає що сказати? Немає фактів для заперечення? Це — також позиція. До того ж — промовиста.

Свою позицію зайняв і нинішній прокурор Львівської області Зенон Котик — представник демократичної команди Вячеслава Чорновола. Вивчивши слідчу справу, він неодноразово заявляв на брифінгах журналістам, що не має «зачіпки», аби поновити слідство (своїм журналістським розслідуванням я, здається, доводжу, що «зачіпки» є і досить багато!), відтак здав справу в архів.

Лишається єдина надія на людське сумління. (Хоча, бачте, мої поводирі, чи то боячись переслідувань, чи то боячись втратити роботу, не наважуються й досі назватися своїми іменами.) Тільки свідки, хто, вірячи в Бога, не захоче нести із собою таємницю в могилу, допоможуть розкрити всі сторінки цієї української національної трагедії. Пошли їм, Боже, мудрості й сили, віри і мужності, аби вони допомогли нам усім дізнатися правду про останні миті життя і тортур Володимира Івасюка. Відгукніться, люди! І ті, що в Україні, і ті, що в діаспорі: чимало музикантів, хто особисто знав Володимира Івасюка, нині живуть і творять за межами нашої держави.

…А букова гілка проклятого людьми і Богом дерева усихає. Не доведи, Господи, щоб у нас, у людей, усохла пам’ять про Митця, Поета і Композитора Володимира Івасюка, чия творчість отримала (хоч і посмертно) найпрестижнішу премію України — імені Тараса Шевченка.

Трагічна смерть Володимира Івасюка кличе нас, люди, до спокути. Ідімо ж на сповідь…