Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Віщування космосу

Уже із перші години з’яви Володі на землі люди заподіяли йому зло: через недогляд новонародженому закапали очі двадцяти-, а не двопроцентним розчином ляпіса — аргентум нітрікум по-медичному. І якби не вчасна допомога професора Чернівецького медичного інституту (мабуть, саме тому батьки переконали сина йти після десятирічки вчитися до цього вузу) Бориса Леонідовича Радзиховського, а також не захисний рефлекс, дарований природою (нерозумне дитя інстинктивно закрило повіки, тож ляпіс не обпік очних яблук), міг би стати Володя «сліпим музикантом» чи українським Бетховеном.

Батько митця ось як описує той епізод:

«Розглядаю сина довго і жадібно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке ніжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тільце і не тямлюся з утіхи.

Моя радість тьмяніє трохи від того, що по личку, уздовж носика, пропалено дві чорні доріжечки. Це краплі ляпісу котилися з очей, залишаючи після себе чорний слід. У голові ворушиться думка, що син при своєму народженні заплакав чорними сльозами. Мені страшно від цієї думки, відмахуюсь від неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок з ляпісом — то Божий знак, провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, другі заздрили його славі, третіх сердила його незалежність у судженнях та поведінці, а багатьох його сучасників просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, котрий пробуджував українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність — «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. Урешті-решт досягнули мети: композитора передчасно не стало.

А все це Космос віщував на зорі життя артиста. У народі існує повір’я: помічай, породіле, протягом перших дванадцяти днів кожну дрібничку, що трапляється з дитям твоїм кожного дня. Бо що не день — то життєвий цикл людини: яким буде день, таким (щасливим чи нещасливим, вдалим чи невдалим) буде й життєвий цикл твоєї кровинки. Відтак усе життя — дитини-юнака-чоловіка або дівчинки-юнки-жінки — матиме дванадцять космічних циклів. Тривалість кожного весь час зменшується, адже з роками організм «зношується» із прогресуючим прискоренням. Розрахований же увесь цикл життя на сімдесят два роки. Якщо перший цикл триває тридцять літ, то останній — три місяці.

А народнини були такі жадані і щасливі.

«На мене нап’яли якийсь халат і впустили до палати, — згадує батько Михайло Григорович. — Торкаюсь устами зблідлого чола втомленої матері і стаю, зачарований, перед сином. Медсестра бере його обережно на руки і, зиркнувши на мене, каже:

— Нате, потримайте трохи. — Відтак додає: — А тепер ідіть звідси, бо як вас побачить керівництво, то мені дістанеться.

Я потримав на руках сина, подарованого мені долею на світанку четвертого березня сорок дев’ятого року…»

Дивовижно, але факт: великі таланти народжуються й виростають, як правило, у місцині, де раніше вже народжувалися чи жили світочі. І це, мабуть, закономірно: талант проростає в освяченому Богом місці, в тій точці, де самі космогенні сили сприяють його розквіту. Цього не усвідомлювала дитина, а батько збагнув, коли осмислював та вершив повість про свого сина.

«Хата, в якій ми мешкаємо, — знову цитую Михайла Григоровича, — збудована на тому місці, де колись зеленіла левада Михайла Воробкевича, дідуся відомого письменника і класика української музики Сидора Воробкевича. Згодом, як Кіцмань почав розвиватися, Церковний фонд поділив і розпродав ту леваду різним людям, що побудували там аптеку, поляки-ремісники звели свій національний будинок, а мій учитель Антін Борович вимурував дві гарні кам’яниці, одну для себе, а другу для доньки. Він розширив і збагатив сад Воробкевича. Повз той сад дзвінко дзюркотить потік».

Місцина, муза і доля Воробкевичів, немов осяяння, наснажували хлопчика. П’ятирічним він бере до рук скрипку, а вже за два роки його ім’я з’являється у пресі.

«Не менше люблять юнаки й дівчата скрипку, яку здавна називають у народі «царицею музики», — повідомляла 14 грудня 1956 року газета «Радянська Буковина». — Ось із нею в руках на середину виходить Володя Івасюк — учень першого класу, педагог Ю. М. Візнюк. Він притиснув гостреньким підборіддям до плеча інструмент, хитнув білявою головою і зіграв «Концертино» композитора М. Бакланової, потім — «Серенаду» Ф. Шуберта. Чарівна мелодія заполонила присутніх.

— Буде з хлопчика хороший скрипаль, — стиха похвально говорять батьки».

Провидцем виявився журналіст (слава вам, літописці подій!) В. Волівач. Бо мине лише п’ять років, і та ж газета 17 червня 1961 року вмістить інформацію, що засвідчила значне творче зростання юного музиканта.

«З великою насолодою, — писала вона, — слухали присутні виступ солістів. Заслужений успіх випав на долю скрипаля — учня п’ятого класу Кіцманської музичної школи Володимира Івасюка, який виконав «Концертино» О. Губера та вальс з опери-казки Рибникова «Ялинка» разом із своїм однокласником Миколою Сторожуком і юною піаністкою ученицею четвертого класу Танею Іскрук».

Рік 1964-й. В Україні народжується, певне, найперший (про раніші повідомлень у пресі не знайшов) вокально-інструментальний ансамбль. І не у великому місті, а в містечку Кіцмані на Буковині. Звідси й назва — «Буковинка». Організував цей вокально-інструментальний ансамбль, звичайно ж він, Володя Івасюк — учень дев’ятого класу. А співали в ньому Л. Шкуркіна, Л. Сазонова, М. Калинчук, музичний супровід належав — піаністці Г. Івасюк (старша сестра Володі), баяністові Є. Синьку, кларнетистові С. Клевчуку та скрипалю й гітаристу В. Івасюку.

Напередодні 25-річчя «возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною» колектив виступив у Києві, його концерт зняли на кінострічку й показали по Центральному (Московському) телебаченню. Отже, це був перший вихід музиканта, співака й композитора (у його творчому доробку вже були пісні «У двадцять літ», «Моя пісня», «Ласкаво просимо», «Колискова для Оксаночки») на всесоюзний екран.

Композитор-початківець, як іменували подібних до Івасюка, вже тоді філософськи осмислює значення музики у житті людини. Ось деякі думки Володі, занотовані свого часу його татом:

«Музика надає привабливості буденщині, розганяє нудьгу і загоює внутрішню кволість, породжені тупою одноманітністю».

«Коли зникає нудьга, перед очима виграє блакитне небо, зір стає зіркішим, бачимо те, що раніше не добачили».

«Додам… те, що втрачається почуття самотності — найстрашнішого з усіх почуттів. Фізична самотність приносить усілякі незручності, а духовна — страждання. Музикою людина рятується якоюсь мірою від духовної самотності».

Володимир працює. Уперто й наполегливо. Вступивши, мабуть, на бажання батьків (я вже наголошував про таку можливість), до Чернівецького медичного інституту, Бородін жив музикою і хімією, Аркас — історією України і музикою, Олесь — поезією й ветеринарією, Чехов та Вересаєв — краснописьменством і медициною! — він усе більше заглиблюється в компонування пісень. І ось Лідія Відаш — цей унікальний чорнороб української естради, а в житті Володі — перша професіональна співачка — записує на українському радіо його талановитий твір «Я піду в далекі гори»… Твір, до слова, народжений після підйому романтиків із дружної групи Івасюка-Відаш на Говерлу. Пісня одразу ж сподобалася слухачам, почала звучати в ефірі досить часто. І це вже була перемога. Хай невелика, але ж перемога — його пісню слухав увесь народ України.

Проте справжнім святом Івасюкової музики стали 1971-й та 1972-й роки, адже тоді його пісні «Червона рута» і «Водограй» (два роки підряд! — такого успіху не зажив жоден український не тільки самодіяльний — ох, і образливе ж слово! — а й професіональний композитор, член Спілки) стали переможцями Всесоюзного телевізійного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!»

До слова, Гордія Гладкого, хорового диригента з Полтавщини, котрий створив мелодію Шевченкового «Заповіту», в багатьох енциклопедичних довідниках також називали самодіяльним композитором, і це попри те, що написав він мелодію справді геніальну! Погортайте довідники минулих років — і самі пересвідчитеся в тому.

Однак найщасливішим днем у творчій біографії В. Івасюка чернівецького періоду був, безперечно, день 13 вересня 1970 року, коли з Театрального майдану міста обласне телебачення транслювало на всю Україну концерт, у якому прозвучали і його «Червона рута» та «Водограй». Пісні звучали у виконанні молодої вчительки музики Лялі Кузнєцової та автора, акомпанував дуету ансамбль «Карпати» Валерія Громцева. Асистували ж таланту головний режисер Чернівецької телестудії Василь Селезінка та звукооператор Василь Стріхович. Передача зібрала на майдані тисячний натовп, на площі та сусідніх вулицях припинився автомобільний рух.

Одразу ж пісні молодого композитора стали відкриттям, сенсацією, явищем. Тож не випадковим був їхній успіх і в Москві — туди привезли їх самобутні співаки Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, виховані талановитим музикою Левком Дутковським у містечку Вижниця на Буковині в оригінальному вокально-інструментальному ансамблі «Смерічка».

«Ті, чия юність припала на другу половину шістдесятих років, — згадує Василь Зінкевич, нині народний артист України, — добре пам’ятають, як весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ пісня Володимира Івасюка «Червона рута». Її прекрасна мелодія, в якій органічно злилися, поєдналися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, звучала повсюдно — з професійної і самодіяльної сцени, з голубого екрана, на студентських вечорах і сільських весіллях, у наметах геологів та прикордонних заставах… «Червону руту» люди прийняли всім серцем, бо це була чесна пісня. Це була не позичена, а ніби самим народом написана пісня, яка, без перебільшення, можна сказати, стала чи не найвищим проявом української естради, що тільки-но, зрештою, почала зароджуватися».

Успіх пісень Івасюка на телеконкурсі в Москві вилився у телефільм «Червона рута», в якому знялися друзі-соратники композитора по творчості Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Марічка Ісак, а також буковинські колективи «Червона рута» і «Карпати», івано-франківські «Росинка» та «Еврика». Фільм, котрий неодноразово транслювало телебачення, доводив: на Буковині народилася справжня національна вокально-інструментальна естрада, батьком якої по праву називали Володимира Івасюка, а хрещеним татом — Левка Дутковського.

Справді, на початку сімдесятих, у наближенні до свого двадцятип’ятиріччя, Івасюк уже глибинно визрів як композитор, він уже філософськи та історично оцінює набуток українських митців. Якось у розмові з батьком, наставником і порадником, він висловлює честолюбний монолог, який, власне, вже тоді був і потім залишився програмою життя і творчості композитора.

«Дивна річ, — казав митець, — нас вважають надзвичайно музикальною нацією. Максим Горький назвав українську народну пісню апофеозом краси, а ми, крім Миколи Лисенка, не дали світові імені, яке б стало в одному ряду з Глинкою, Моцартом, Верді, Шубертом. Де наші опери, симфонії, цикли пісень світового значення? Гадаю, що місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати гіркоту розчарувань. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!»

Звичайно, в цьому записаному батьком монолозі превалює юнацький запал, мрійливий максималізм, а також честолюбство, проте саме вони рухали й рухають мистецтво уперед.

Вихоплюю з монологу передостанню фразу: доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати гіркоту розчарувань… Володимир жив у часи, коли національне — у музиці, літературі, драматургії, живопису і т. д. — душилося сусловсько-маланчуківською (Маланчук очолював у той час пропаганду та ідеологію в ЦК Компартії України) машиною. Спізнав юнак це на українському телебаченні, куди приніс із співачкою Лідією Відаш свої пісні: артистів просто виставили за двері. Тож Івасюк уже знав: попереду — боротьба. Боротьба за творчість, за власну думку, за свою пісню.

Це, власне, довів і подальший розвиток української естради: вона потрапила в суцільні лещата чиновників від культури, більшість яких отримала попереднє «загартування» в керівних комсомольських чи компартійних кріслах. Одне за одним посипалися на голови учасників вокально-інструментальних ансамблів та рок-груп, як і фольк-гуртів, розпорядження, заборони, вказівки… І всі з єдиною метою — так званого «підвищення ідейно-політичного рівня виконуваних творів». Серед цих «ідейно-політичних» розпоряджень було й обмеження виконувати не більше трьох творів композиторів-аматорів, і насаджування тематичних програм, як, приміром, львівській «Ватрі» — тема дружби народів, київській «Кобзі» — оповідь про Київ, полтавським «Краянам» — тема праці, чернівецькій «Смерічці» — комсомольський подвиг і т. ін. А чого вартий був цілий конкурс (задля галочки та звітів хіба що?), організований Міністерством культури України, — тема праці у творчості вокально-інструментальних ансамблів! Гінці — чиновники міністерства суворо цензурували тексти пісень, забороняючи на власний розсуд виконання «підозрілих» творів. Не випадково ж Ігор Білозір, керівник львівської «Ватри», занотував у програмі свою пісню, створену на слова поета Богдана Стельмаха «Весілля», як народну… До слова, народною вона й стала, адже виконується на весіллях західного регіону України й донині як пісня-танок… Та повернімося до чиновників-цензорів… Як же вони — чи не дивина? — проґавили «Два кольори» Дмитра Павличка? Адже могли побачити в поезії кольори бандерівського — червоне і чорне — прапора. Розумію їх… За браком інтелекту й освіченості, а також недоступністю навіть для них історичних джерел, вони, може бути, просто не знали, під яким прапором воювали бійці Української Повстанської Армії…

Одне слово, вихолощувалися на той час із пісень і тематична, і виконавська розмаїтість, і вони звелися до оспівування «чічок-смерічок», очей карих та блакитних, гір-потічків, маїв-розмаїв, усіляких сентиментальних коханнячок… А людей, котрі продукували такі тексти, в народі вже поетами й не називали, йменуючи їх просто (і справедливо!) текстовиками.

Згадалося все це тому, що Володимир Івасюк не поступився цим вимогам чиновників. Тексти його пісень у переважній більшості своїй мають історичну чи фольклорну основу, притаманний українським народноспівам сюжет.

Тож не випадково навколо композитора гуртуються кращі співаки-виконавці та вокально-інструментальні ансамблі — Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Ігор Кушплер, Людмила Артеменко, Лідія Відаш, Віктор Шпортько, Лідія Михайленко, а також ансамблі «Червона рута» і «Водограй» (названі йменнями пісень Івасюка), «Жива вода», «Кобза», «Краяни», «Світязь», «Опришки», «Ватра» та інші. А творчість композитора стає взірцем і прикладом для його колег по естраді — Івана Поповича, Левка Дутковського, Ігоря Білозіра, Валерія Громцева, Миколи Мозгового, котрі збагачують і творчу палітру, і художню майстерність виконавців народженої на той час української естради.

«Я вихована на народних піснях, — згадувала згодом Софія Ротару, — у них — мій корінь. А тут раптом потягнуло на естраду. Я боялася, три роки чогось чекала. І ось він з’явився — «мій композитор» Володимир Івасюк із «Червоною рутою». У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит… Тоді я наважилася, у піснях Івасюка, здається, я знайшла себе, свою інтонацію».

Мене дивує й дотепер, що інший земляк композитора - співак Дмитро Гнатюк так і не виконав жодної пісні Івасюка. Не сприйняв їх? Не збагнув їхньої глибини? Боявся піти усупереч думці диктаторів-чиновників від культури? Чи, може, спогорда поглядав на вокально-інструментальне музичення, а водночас і тих, хто задля діяльності ВІА віддавав усе, що міг?

Зате Софія Ротару — чи не найсвітліша сторінка в житті композитора Володимира Івасюка. Минуть роки, і батько Володі — письменник Михайло Григорович Івасюк, підсумовуючи пережите, напише:

«В устах Софії Ротару твори Володі, сповнені людяності, задушевності, драматизму і геть чисто позбавлені сентиментальності, стають дивом, яке ми називаємо гарним словом мистецтво.

Софія Ротару пречудово реалізувала задуми Володі — була ж духовно підготовлена до тієї мистецької дії: протягом багатьох років убирала в серце українську пісенну стихію, виростала, формувалася у ній. І якщо після смерті композитора вона, під впливом зовнішніх нездорових факторів, відійшла цілковито від творчості Володі, то це тільки на шкоду її великому талантові й добрій славі. І, ясна річ, на шкоду нашим молодим сучасникам, що опинилися в полоні чужих нам антиестетичних і антимистецьких віянь».

До слова, у зв’язку з думкою Михайла Григоровича згадалася моя зустріч із головним редактором журналу «Київ», поетом Петром Перебийносом, котрий «зарізав» мій нарис про народну артистку України, Молдови та тодішнього СССР Софію Ротару. Аргументував відмову друкувати нарис про співачку тим, що вона зрадила українській естраді — почала співати майже виключно російськомовні пісні. Нарис невдовзі побачив світ у збірці «Володарі долі» (видавництво «Карпати», Ужгород, 1987), проте позиція Петра Перебийноса мене глибоко обурила. Бо він своєю думкою підтримав чисто міщанські пересуди. А він же — поет і редактор — інтелігент. І мусив би бачити далі того світу, що у віконечку, міркувати глибше.

Найповніша посмертна збірка пісень Володимира Івасюка, видана «Музичною Україною» 1983 року, відкривається словом саме Софії Ротару.

«Композитор любив свою роботу до самозабуття, — писала вона. — Та любов відчутна в його піснях, романсах, баладах. Увесь його доробок, залишений нам у спадок, був не короткочасним спалахом, а великою творчістю, що відбувалася в болісних роздумах, довготривалих пошуках і сумнівах». І далі: «Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята!»

Та ось композитора не стало. Осиротіла Софія. Адже телефонне право (щоб не залишати письмових свідчень!) практично перекреслило співачці концертну програму, у якій звучали переважно пісні земляка. А на сцену ж треба виходити. Що діяти? Це пізніше підросли і гідно понесли у світ заповіти Івасюка композитори Ігор Білозір, Микола Мозговий, Тарас Петриненко… А тоді ж, коли Софії Ротару треба було виходити на сцену вже сьогодні, їх, цих послідовників Івасюка, ще не було. І співачка відгукнулася на пропозиції Давида Тухманова, Арно Бабаджаняна, Євгена Мартинова, Євгена Доги, котрі писали твори на російськомовні тексти, звернулася до фольклору українців, румунів, молдован, словаків, поляків… Таким чином найкраща українська естрадна співачка через обставини, свідомо створені компартійно-чиновницькою елітою, стала середньоєвропейською російськомовною співачкою (чи не приклад втілення у життя доктрини Суслова про «радянський народ» — без коріння, без національної ознаки?)

Отже, це не примха Софії Ротару, а тодішня наша система призвела співачку до такого кроку. І це мали б усвідомити і поети, і редактори… На жаль, на той час не усвідомлювали. І не лише вони…

Даруйте — ухилився від теми. Бо ж тоді, в Чернівцях, коли Володимир Івасюк стрімко зростав як композитор, саме Софія Ротару стала для нього справді дивовижним виконавцем його творчих задумів. «Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як треба її виконувати», — говорив Володимир. «Я вдячна долі, що звела мене з Володимиром Івасюком», — говорила Софія Ротару на пленумі Спілки композиторів колишнього Радянського Союзу.

Чернівці… Щасливе для Володі Івасюка місто. Місто його натхнення, місто, звідки полетіла світами його поетично-композиторська слава. Нарешті, місто, де митець зрозумів: без поглиблення музично-теоретичних знань і класичної освіти, без системних знань в галузі компонування музики йому не обійтися. «Хочеш подивувати світ — вивчи класику, а вже тоді крокуй далі», — відповів мені Володя під час першої нашої зустрічі.

Те вже було у Львові.
Місті Володиної любові.
Місті Володиної слави.
Місті його трагедії…