Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Про час, про події і про себе

Санаторій «Карпати». 16 вересня 1992 року. Всю ніч не давало спокою серце. Просив Бога, аби дав сили дописати це дослідження. Бо ж, певен, серед тих, хто знав Івасюка особисто, наважиться не кожен це зробити… Свого часу я зробив немалу, вважаю, справу — «вивів із небуття» Жайвора — тракториста із Рівненщини Петра Ходневича, котрий загинув, рятуючи хлібний лан од пожежі, — відтак хлопцеві поставили пам’ятник біля школи, де він навчався, а на полі, де загинув — стелу «Петрове поле». Минули роки, і я виступив у пресі з ідеєю фестивалю «Червона рута», присвяченого пам’яті Володимира Івасюка… І ось тепер — дай, Боже, сил! — наважився бодай поверхово розкрити обставини його смерті, висловити свою версію. Чи ж стачить сил та здоров’я?

Транслюються засідання сесії Верховної Ради України. Депутати гаряче обговорюють питання про висвітлення роботи сесії в засобах масової інформації, тобто про зменшення обсягу транслювання. І робиться це (ох, як же воно нагадує застійні часи!) під гаслом турботи про нас, журналістів: вони, тобто ми, журналісти, геть розучимося працювати, бо ж лише транслюють і транслюють… А журналістика, вона ж робота творча…

Ха-ха! Можна було б і справді повірити в цю турботу, якби не одне «але». Воно полягає в тому, що відомство директора Української телерадіокомпанії пана Охмакевича (котре, до слова, відіграло дуже негативну роль у транслюванні та коментуванні подій як першої, так і другої «Червоної рути»!) уже в четвер минулого тижня віддало газетам програму передач на тиждень нинішній. Тож навіщо оці базікання в залі засідань?

Слухаючи багатьох промовців, ловлю себе на думці: живий, ох, і живучий колишній компартійний, лише підфарбований жовто-блакитними блискітками демократії, дух цих «народних» обранців!

А це ж сьогодні! Коли демократизація суспільства хоч і поволеньки, хоч і зі скрипом, однак посувається-таки вперед. А що коїлося двадцять літ тому, коли Володимир Івасюк, вступивши на композиторський факультет Львівської консерваторії, прибув до Львова? Я й сам пам’ятаю ті часи, на собі відчув компартійне табу на друкування заборонених імен. Свого часу ми з моїм співавтором Миколою Чубуком започали на сторінках журналу «Україна» публікацію біографій пісень, що вважалися народними, проте мають авторів — композиторів і поетів. Заступник редактора журналу поет Василь Лукич Юхимович подарував серії тих публікацій прекрасну рубрику «З родоводу пісні». Читач тоді познайомився з сімома публікаціями. На жаль, сьома стала й останньою. Бо вона розкривала біографію твору Богдана і Левка Лепких «Чуєш, брате мій». Який шум зчинили з приводу цієї публікації в ідеологічному відділі ЦК Компартії України! Авторів охрестили націоналістами, наказали редактору припинити публікації. А коли він доводив, що характеристика авторів твору — слово в слово — відповідає довідці про братів Лепких в Українській Радянській Енциклопедії, пани Лук’яненко та Шинкарук, котрі працювали тоді в апараті ЦК, спересердя договорилися до того, що назвали УРЕ книгою для службового користування! Ми, звичайно, сміялися донесхочу, однак продовження публікацій читач так і не побачив. Слава Богу, видавництво товариства «Україна» випустило в світ нашу збірку, щоправда лише для розповсюдження на теренах діаспори, а тут, в Україні, книжці було сказано «зась».

Чи не те ж пережив і Володя Івасюк? Старше композиторське товариство, зокрема тодішній секретар Спілки композиторів України Олександр Білаш, котрого, до слова, Івасюк дуже шанував і вважав його мелодизм за взірець, співак і публіцист Анатолій Мокренко, композитор Платон Майборода не в одній публікації гудили естраду, найяскравішим виразником якої був Івасюк, тобто по суті так і не визнали його за свого творчого колегу, навпаки — різко, по-консерваторськи критикуючи ВІА, вони підривали ґрунт під самою творчістю молодого колеги, котрий працював саме для розвою естради.

Співачка Лідія Відаш у своїх споминах про митця наводить, зокрема, такий епізод:

«Ніколи не помину із вдячністю згадати Лесю Дичко — члена Спілки композиторів України. Коли Володя помер, а трапилося це навесні, вона, чи не єдина із спілчан, порушила питання про вшанування його пам’яті. Улітку відбувався пленум Спілки композиторів України, і Леся Дичко, ставши до трибуни, сказала: «Вшануймо, люди, пам’ять про нашу зіроньку — Володю Івасюка». А Платон Майборода, котрий сидів у президії, як це не дивно, як це не прикро, сказав (за це йому ніколи не буде прощення!): “Яка це зіронька? Це — ганьба наша!”».

По цій репліці у залі підвівся російський поет Андрій Вознесенський і дав гнівну одповідь Майбороді за його справді нерозумне слово та на знак протесту залишив зал. До речі, Володю Івасюка, як не дивно, більше цінували в Москві, на Центральному телебаченні, адже там оцінювали талант за його наявністю, а не талант під кутом зору — «а чи не націоналістичне?», як це нерідко велося на Українському телебаченні. Коли Лідія Відаш та Володимир Івасюк, скажімо, принесли на наше телебачення пісню «Я піду в далекі гори» — артистів просто виставили за двері. Тоді вони віддали фонограму на радіо, там її прослухали, а невдовзі вже транслювали на всю Україну.

Нагадав цей епізод ще раз тому, що ми, українці — величезні самоїди. Тож коли наша нація бідує та потерпає, причину треба шукати насамперед у собі, серед своїх, а вже потім кивати на зовнішні фактори — утиски, заборони тощо.

Отак було з Володимиром Івасюком і у Львові. Вже перші дні перебування його в медичному інституті та на підготовчому факультеті консерваторії справдили передбачення юнака: довелося спізнати і гіркоту розчарувань, справді багато працювати, докладати чималих зусиль для боротьби з консерваторами від музики та чиновниками від культури, часом навіть «накривати стіл» (виставляти могорич) для комсомольських бонз, котрі вважали, що вони справді опікуються талантами. Вони, ті місцеві комсомольські лідери, знали, що робили: хоча почасти опікунство зводилося лише до дармової чарки, проте без комсомольського «добро» жодна молода творча особистість — актор, поет, архітектор, композитор чи письменник — не могла (так звеліла і так вибудувала систему компартія!) піднятися на вищий щабель визнання. Таким же чином діяли й так звані творчі працівники, котрі осіли в чиновницьких кабінетах.

Мине кілька літ, і солістка Львівської опери Тетяна Жукова свідчитиме слідчому:

«Ще до хвороби Володя любив випивати. Він міг пристойно випити. Його оточували творчі працівники, котрі вживали багато спиртного і Володю в це втягували. Щоб собі «пробити» щось у творчості, Володя повинен був також пригощати спиртним деяких працівників і сам втягувався в це».

Не знаю, наскільки можна довіряти цьому свідченню, однак точно відаю, що комсомол таки полюбляв застілля.

До слова, як добре, що судмедексперти не виявили в тілі небіжчика наявності спиртного, адже одразу приписали б юнакові самогубство на ґрунті пияцтва. І ще одне: свідчення Тетяна Жукова давала того дня, коли львівська газета «Вільна Україна» видрукувала вирок у справі Івасюка — «самоповішання». Чи ж мала прокуратура області і зокрема її тодішній керівник Антоненко, без чийого відома, звичайно, інформація «У Прокуратурі області» не потрапила б у пресу, робити це? Адже слідство тривало лише два тижні, до його остаточного завершення лишалося… аж шість місяців. А, може, цією публікацією свідомо упереджали висновки слідства? Натиснули таким чином на нього?

Львове, Львове… Високий замку й Погулянко… Брюховицький лісе й Комсомольське озеро… Вам випало бути свідками і життя, і творчих пошуків та роздумів, і смерті композитора. Німі свідки мої, як жаль, що ви не вмієте говорити, яка ж то біда, що ви не можете розповісти мені про композитора все-все…

Отож маю сам осмислювати, аналізувати, блукаючи словесними лабіринтами акту судово-медичної експертизи та не завжди чіткими свідченнями людей, гортаючи справу №270.

Санаторій «Карпати». Корпус перший, кімната 713.