Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Студентська хитрість

Перших днів перебування у Львові було Володі сумно. І раніше знав це місто, цінував його архітектурні візерунки, проте, ой, як не вистачало тут молодому композитору своєї «співучої трійці» з Вижниці та її навчителя Левка Дутковського.

«Співуча трійця з Вижниці — це його друзі, побратими, порадники й виконавці, — пише у повісті про сина батько Михайло Григорович. — Вони часто гостювали в нашій хаті — веселі, голосисті, вродливі й добре виховані. Так, добре виховані, вони несли в собі відбиток високої естетики й естетичної вишуканості, характерної для нашого народу, трудового й чесного, який може за пояс засунути найхитрішого аристократа. Хата наша лунала від сміху, дотепних розмов і веселих пісень».

У Львові Володя тужив за вижницькою трійцею, що була вже досить популярна в Україні. А львів’яни ставились до неї з повагою. Особливо студентська молодь, яка аж ніяк не могла миритися з тим, що композитор уже в їхньому середовищі, а його пісні лунають тільки по радіо й телебаченню. Вони просять Володю влаштувати їм зустріч із «Смерічкою».

Зустріч відбулася. І то було перше Володимирове свято у Львові, а водночас і перше розчарування, перше віщування Космосу — ой, не так легко, як у Чернівцях, тут, у Львові, тобі, хлопче, вестиметься.

Звернімося до спогадів нині народного артиста України, тодішнього соліста «Смерічки», Назарія Яремчука, котрий пише:

«“Смерічка”, уже мокра від студеної води химерної річки (йдеться про Черемош, котрий ледь здолав автобус — І. Л.), вийшла на рятівний берег.

Старовинний Львів зустрів нас похмуро, по-осінньому, але минуло небагато часу і ми переконалися, що під його зовнішньою похмурістю приховується доброта, справжня людська щирість.

Вечеряли і снідали у Володі. У нього вже було на вулиці Солодовій помешкання з двох кімнат і кухні.

Справді, наш концерт відбувся в театрі імені Марії Заньковецької. Великий інтерес до «Смерічки» і Володиних пісень ми бачили в тому, що навіть до дверей театру важко було дістатися — там юрмилася добра тисяча людей, які, щоправда, дотримувалися порядку, а це свідчило про культуру і витримку шанувальників нашої пісні. Концерт пройшов просто-таки з тріумфом. Наприкінці публіка влаштувала Володимирові Івасюку довгі-предовгі овації і проспівала на його честь (і разом з нами) “Червону руту”».

Мине кілька літ. Завдяки редактору газети «Молодь України» Володимиру Боденчуку буде опублікована моя стаття «То є чистая вода…» (заголовок придумав редактор) з пропозицією проводити республіканський фестиваль пам’яті Івасюка «Червона рута», відтак «Молодь України» «розкрутить» ідею, вже навіть триватиме підготовка до фестивалю, і знову в тому ж залі театру імені Марії Заньковецької відбудеться вечір-концерт, присвячений 40-річчю від дня народження Володимира Івасюка. Вечір пам’яті, організований не Міністерством культури України чи Спілкою композиторів республіки, а Студентським братством міста Львова. І пролунають тоді в залі слова-спомини про композитора, улюбленця молоді сімдесятих років. І витатиме в урочому залі присмак того смутку, якого зазнав на сцені театру Володя того дня, коли тут виступала «Смерічка» і коли, здавалося, талант із Буковини тріумфував у Львові.

А смуток у Володі був пов’язаний з тим, що композитор, його керівник на підготовчому курсі, Анатолій Кос-Анатольський, не зважив на особисте запрошення студента відвідати концерт «Смерічки», котра виконувала твори Івасюка, не захотів. Для юнака це означало: офіційна, класично вихована музична еліта Львова не поспішала підтримати самородка з Кіцманя. А він же, Анатолій Кос-Анатольський, уособлював для студента консерваторії офіціоз. Тож коли він не прийшов, Володя усвідомив, що правлячий клан музичного Львова не визнає його композитором, вартим уваги.

Ростислав Братунь, поет, котрий написав разом із Володимиром Івасюком майже тридцять пісень, згадував:

«Володя був комсомольцем. Він ніколи не відмовлявся від громадських доручень. У Львові організував Клуб творчої молоді — перший у нашій країні. Мені доручили керувати ним. Я запропонував, щоб Володю обрали одним із членів правління, а це декому не сподобалося. Треба підкреслити, що з перших місяців перебування у Львові, коли його пісні лунали переможно по всьому Радянському Союзу, щодня звучали по радіо і телебаченню, йому заздрили: малограмотні чиновники і нездари ненавиділи його талант».

Цю атмосферу композитор відчув одразу. Недарма ж під час зборів Львівської письменницької організації, на які потрапив разом із батьком, у діалозі зауважив:

«— Тут, мабуть, матиму непоганих друзів.

— У тебе всюди друзі.

— Ні, композитори готові підрізати мені струни…»

І це була правда.

А тим часом Володимир Івасюк складає на «відмінно» державні екзамени в медичному інституті й одразу ж вступає до аспірантури на кафедру патологічної фізіології, яку очолювала професор Тетяна Володимирівна Митіна. А водночас працював лікарем та вчився на першому курсі консерваторії, де кафедрою теорії музики і композиції керував патріарх української музичної класики (до слова, його творчість і донині не вивчена, як належить!) Станіслав Людкевич.

А водночас із навчанням композитор творив нові пісні разом із поетами Ростиславом Братунем, Романом Кудликом, Юрієм Рибчинським, Дмитром Павличком, Анатолієм Драгомирецьким та іншими майстрами слова.

Оцінюючи психологічний стан композитора у львівському оточенні, поет-пісняр Юрій Рибчинський у своїх спогадах писав:

«Коли я ставлю собі запитання, що було головним у Володі-людини, приходжу до думки, що стрижнем його була дуже висока, не розрахована на близький і короткий час мета: стати Великим Композитором. Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював своїм іменем, яке було тоді в мільйонів людей на устах, був скромний, як справжній художник, який працює на майбутнє, а не купається у теплій ванні сьогоднішньої слави доти, доки вона не стане крижаною. Ні жестом, ні словом він ніколи не підкреслював свою перевагу над іншими, а це було особливо дивним для хлопчиська, на якого зненацька звалилася слава… Він не дався їй, славі, яка могла збити молодого композитора на шлях легкого успіху, кожна його нова пісня не була нітрохи схожа на попередню».

У цей же час юнак на пропозицію народного артиста України Сергія Данченка пише музичну сюїту-фантазію до спектаклю «Прапороносці» в театрі імені Марії Заньковецької. Театрі, якому — єдиному в Україні! — патріарх нашої літератури Олесь Гончар довірив зробити інсценізацію трилогії.

У характеристиці вже на колишнього студента композиторського факультету Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка — Івасюка Володимира Михайловича, 1949 року народження, безпартійного, українця, освіта — вища, Лешек Мазепа, завідуючий кафедрою композиції та інструментування, доцент, зазначив:

«Відтоді студент В. М. Івасюк навчався в консерваторії дуже успішно, акуратно відвідував усі академічні заняття, успішно оволодіваючи всіма дисциплінами. Під час сесій він отримував відмінні й хороші оцінки. У зв’язку з успішним навчанням йому було дозволено на третьому курсі відвідувати дисципліни четвертого курсу і складати по них заліки та екзамени з метою дострокового закінчення консерваторії. Заповзято працював над собою, він добре справився і з цим завданням.

…Великий успіх серед театральної громадськості Львова і нашої республіки мала музика В. Івасюка, створена ним до спектаклю «Прапороносці» за О. Гончарем у Львівському театрі імені М. Заньковецької, відзначеному Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка. В 1975 році за музику до цього спектаклю В. Івасюк отримав диплом першого ступеня і звання лауреата на Всесоюзному конкурсі музики до спектаклів, присвячених 30-річчю Перемоги».

Одразу ж зазначу, що до цього документа я ще повернуся згодом, а зараз наголошу, що події навколо спектаклю «Прапороносці» (а не факт не висунення Івасюка претендентом на отримання Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського, як це твердить слідство) — були для композитора найтяжчим ударом долі.

Олесь Гончар у телефонній бесіді зі мною дуже високо оцінив музику молодого композитора. «Декорації й сценографія Кипріяна та музика Івасюка, — зазначив Олесь Терентійович, — обличчя спектаклю, саме вони зробили спектакль подією в театральному житті, вони дали крила моїм «Прапороносцям». Завдяки музиці спектакль набув цілісності, я б сказав повноцінності. Музика до «Прапороносців» — то симфонічний реквієм пам’яті про радянського солдата».

А тепер повторю абзац із характеристики:

«Великий успіх серед театральної громадськості Львова і нашої республіки мала музика В. Івасюка, створена ним до спектаклю «Прапороносці» за О. Гончарем у Львівському театрі імені М. Заньковецької, відзначеному Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка. В 1975 році за музику до цього спектаклю В. Івасюк отримав диплом першого ступеня і звання лауреата на Всесоюзному конкурсі музики до спектаклів, присвячених 30-річчю Перемоги».

Як бачимо, в Москві (знову ж таки — у Москві, а не в Києві!) музику оцінили достойно, а у нас… Серед авторів інсценізації та артистів, відзначених Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка, прізвища Івасюка немає. Що це? Продовження неприйняття молодого митця як композитора, проявлене ще А. Кос-Анатольським під час приїзду до Львова «Смерічки»? Хто викреслив ім’я Івасюка з числа претендентів на премію? Консервативні члени Спілки композиторів України — найконсервативнішої з усіх творчих спілок? Чи, може, комсомольські лідерчуки? Або чиновники від культури з обласного комітету компартії чи Міністерства культури? Відомо, що списки всіх претендентів розглядалися в ЦК партії — то, може, саме там викреслили Івасюка? Нині неможливо простежити, на якому саме етапі «просування» паперів нагору зникло прізвище Володимира Івасюка, але воно зникло.

Це був удар долі. Підступний і страшний. А за ним, як на мене, (наголошую — це моя версія!) Володя втяв дурницю, котра за кілька літ дала змогу слідчим іти найлегшим шляхом у розплутуванні справи №270, підвівши до висновку про самогубство композитора.

Як же розвивалися події? Процитую початок наведеної вище характеристики, написаної вже по смерті Володимира Івасюка. У ній, зокрема, говориться:

«1974 року В. М. Івасюк вступив на перший курс композиторського факультету. Однак, працюючи водночас лікарем, він робив часті пропуски занять, що заважало йому в опануванні необхідними знаннями. У зв’язку з академічною неуспішністю, у порядку винятку, був залишений на першому курсі. Проте, повторюючи перший курс, він не відвідував занять в консерваторії, у зв’язку з чим у липні 1976 року був відрахований з консерваторії. У вересні 1977 року В. М. Івасюк поновлений студентом композиторського факультету, пред’явивши в ректорат документи про те, що він перебував на лікуванні». Цей документ доповнює інший (також із слідчої справи), а саме — оглядова довідка по особовій справі Івасюка В. М., заведеній у Львівській консерваторії. Пункт 17. Витяг із наказу №135 від 8 липня 1976 року:

«За не здачу екзаменів та заліків під час весняної сесії та в зв’язку з недоцільністю дальшого перебування в консерваторії — студента першого курсу композиторського факультету Івасюка В. М. відрахувати зі складу студентів з 1 липня 1976 року».

Виключення імені композитора зі списку претендентів на отримання Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, а потім загроза бути виключеним з консерваторії за неуспішність — а він же не відвідував занять, бо продовжував працювати над удосконаленням музики до спектаклю «Прапороносці» — затьмарили юнакові світ. Глибоке почуття несправедливості збурило його. Він справді недосипав ночей, відточуючи, перероблюючи та поглиблюючи музику до театральної вистави і пісень, він мотався між театром і телестудіями, між оркестрами і студентською аудиторією, що таки справді виснажився украй. Як у дитинстві, коли він «переграв» руку, вправляючись багатогодинно на скрипці, настав той момент, коли він втратив смак до праці. А тут ще й така оцінка: зі списку лауреатів — геть!, зі списку студентів — геть!

Він стояв біля дошки оголошень консерваторії, занімівши. Все-таки сталося. Сталося те, чого він найбільше боявся, а водночас і не вірив, що воно станеться. Проте наказ по навчальному закладу звучав категорично: він уже не студент!

І хоч у коридорі поблизу не було нікого, йому здалося, що довкруж сотні, тисячі очей — і більшість із них чомусь єхидно всміхається: що заслужив, мовляв, те й маєш! А ще композитор, якого знає не тільки весь Союз, а й світ! І він чкурнув коридором геть до виходу, ледь не збивши з ніг дівча, що трапилося йому на дорозі…

Чомусь згадався Сопот, перемога на тому фестивалі прекрасної співачки Софії Ротару, що виконувала його пісню, а також очі сестри — очі, виповнені гарячої відданості, глибочезної гордості за нього, її брата, чий композиторський талант визнала Європа, адже Сопотський естрадний фестиваль справді відкривав йому шлях на європейські сцени. Уже кілька ансамблів з Польщі, Болгарії, Словаччини та Японії виконують його пісні. Він відтепер не студент!

Минуть роки, і Галина передасть у споминах про брата атмосферу Сопота, де пісенний геній Володимира Івасюка визнавала багатонаціональна Європа. Сестра, зокрема, напише:

«Ми щасливі, бо не сподівалися такої бурхливої реакції з боку різних гостей, які під впливом пісні здавалися єдиним живим організмом. Ось які чудеса може створити справжнє мистецтво. Дивлюся на свого брата, 25-річного лікаря і композитора, і радію, як дитина. З Лісної опери йдемо пішки, нам ніби не хочеться, щоб гудіння автобуса і людський гамір розвіювали чи приглушували безконечне лопотіння оплесків майже трьох тисяч незнайомих шанувальників пісні. Адже ті оплески — щире визнання обдарованості мого брата, утвердження краси української пісні у свідомості цілком безсторонніх людей. Збираємось у номері Софії Михайлівни і відзначаємо успіх «Водограю» дружньою вечерею».

До слова, зазначу, що в серпні 1977 року, коли Володя надасть учбовій частині консерваторії довідку з лікарні про те, що він цілком здоровий і може продовжити навчання, у Сопоті також у виконанні Софії Ротару прозвучить його інша пісня — «У долі своя весна».

Але то буде наступного року.

Нині ж, коли в очах ще рябіли рядки наказу про його відрахування з консерваторії, він пригадав той сопотський тріумф, і серце його буквально розривалося від образи. Так, його не визнають, його не хочуть визнавати. Нещодавно не включили до списку творців спектаклю «Прапороносці», котрий відзначено Державною премією України імені Т. Г. Шевченка, а він же так старався… І музика, здається, вдалася йому, люди хвалили… А тепер і взагалі — геть з консерваторії! Як же він подивиться в очі Софії Ротару, сестри Галини, котра була з ним у Сопоті, як з’явиться на очі батькам?.. Ой, а сьогодні ж домовились зустрітися з Ростиславом Братунем — той зателефонував, мовляв, здається, гарний текст вийшов, треба б поглянути, прочитати, порадитись. А що коли поет уже знає, що він — не студент?

То були найстрашніші хвилини у його житті, у його творчій біографії. І якби не інтелігентність справжніх друзів, котрі робили вигляд, ніби їм нічого не відомо про його відрахування з вузу, мабуть, не витримав би.

До слова, друзі ж заронили йому в голову і думку піти на так звану студентську хитрість — лягти в лікарню, аби потім, прикрившись довідкою про стан здоров’я, вимагати поновлення в числі студентів.

Довідка! Довідка із лікарні, до яких, знав із студентських буднів, вдавалися хлопці, аби поновитися в учбовому закладі. Але ж… Чим він хворів? У медичному інституті звертався на кафедру психіатрії з приводу безсоння та нервових шалів, котрі з’являлися іноді після виснажливої праці — особливо після інструментування творів.

Психіатрія… Не годиться. Ще «шизом» хтось обізве. Не годиться. Але ж… Але ж інших болячок у нього не зареєстровано.

І він ризикнув. Тим паче, будучи сам лікарем, добре знався на симптомах хвороби, відтак міг вільно, щоб не «розкусили», оперувати тими симптомами.

«Швидка допомога» не забарилася. Коли лікар «Швидкої» зайшов до Володі в квартиру, там, окрім пацієнта, знаходився його товариш (ім’я мені встановити не вдалося, проте зауважую, щоб читач запам’ятав цей факт, адже він зіграє згодом свою роль).

І ось двері обласної психіатричної лікарні зачиняються за ним. «Ще не пізно повернутися, хлопче! На що ти наважився?» Зупинив ці думки: заради поновлення в консерваторії він витримає.

А тепер погляньмо нотатки з історії хвороби. «Протягом 1976 року неодноразово перебував у виїздах на Центральне телебачення, Всесоюзне радіо, в Київ для репетицій з оркестром. Пропустив багато занять у консерваторії і весною 1976 року був виключений за неуспішність. (Брехня — навесні йому цим погрожували, наказ, як подавалося вище, було підписано влітку!) Це було додатковою психічною травмою, яка ще більше погіршила стан хворого. Намагався багато працювати, писав нові пісні і більш серйозні речі, однак найчастіше відкидав їх, вважаючи вкрай невдалими. Став неспроможним, провалив кілька репетицій на радіо. За місяць до даного надходження заявив сестрі, що «списався і краще покінчити з собою, ніж так жити». Пізніше ці думки приходили в голову все частіше. Консультований у клініках медінституту, приймав амбулаторне лікування, проте без ефекту. Абсолютно перестав спати, настрій різко впав. У такому стані був госпіталізований у Львівську психіатричну лікарню».

І далі — окремі нотатки лікаря: «У контакт вступає охоче, на запитання відповідає охоче, детально. Постійно згадує про «дурне виключення з консерваторії», заняття в якій дуже цінував, себе називає “жертвою обставин…”».

«16 травня заявив лікарю, що ніколи не почувався так добре».

А тепер познайомимося з витягом із картки стаціонарного хворого №750/77.

«Обласна психіатрична лікарня

25 травня 1979 року. №3920/М

Івасюка Володимира Михайловича, 1949 року народження, тимчасово не працює, неодружений, житель м. Львова, В. Маяковського 106 кв. 13, потрапив у Львівську психіатричну лікарню 18 квітня 1977.

Анамнестичні дані.

…У зв’язку з постійними виїздами для репетицій і записів у різноманітні міста країни пропустив багато занять, за що улітку 1976 року був виключений із консерваторії. Протягом останніх двох років дуже інтенсивно працював, мало спав, проте продуктивність почала поступово знижуватися. Важко переживав «творчий спад», намагався працювати ще більше. Поступово з’явилися роздратування, спалахування, абсолютно не міг спати, легко стомлювався, відчував головні болі, різко упав настрій, час від часу з’являлися суїцідальні думки, не бачив виходу із становища, що склалося. Звертався за допомогою в клініки Львівського медичного інституту, приймав амбулаторно різноманітне лікування, проте без достатнього ефекту. 18 квітня 1977 року госпіталізований у третє відділення Львівської обласної психіатричної лікарні.

Психіка.

На початку перебування у відділенні настрій знижений, висував скарги на неможливість продуктивно працювати, швидку стомлюваність, різке порушення сну, головні болі, відсутність перспективи. Маячних порушень і порушень сприйняття не проявлялося. Був повністю критичний щодо свого стану. Постійно говорив про той «шок», який він пережив у зв’язку з відрахуванням із консерваторії. У відділенні досить контактний із свідомими хворими та медперсоналом…

6 червня 1977 року виписаний у гарному стані додому.

Діагноз: неврастенія, астено-депресивний синдром.

Рекомендовано: гігієнічний режим життя та праці, протягом двох тижнів продовжувати приймати комплекс вітамінів групи В, седуксен протягом місяця по 5 мг на ніч».

Ось так. Він — на волі! Та ще й з довідкою, котра допоможе йому поновити навчання в консерваторії. Тож загляньмо знову до оглядової довідки по особовій справі Івасюка В. М., заведеній у Львівській консерваторії. Прочитаймо пункт дванадцятий витягів із справи, поданих слідчому. Це — лист кафедри психіатрії Львівського медінституту за підписами завідуючого кафедрою психіатрії професора О. П. Даниленко та лікаря, що провадив лікування, кандидата медичних наук В. В. Веселовського від 7 червня 1977 року на ім’я ректора Львівської консерваторії. Дослівно в листі говориться:

«Дійсним повідомляю, що протягом останніх двох років під наглядом кафедри психіатрії Львівського державного медичного інституту перебував студент Львівської державної консерваторії Івасюк Володимир Михайлович, 1949 року народження з приводу неврастенії, астено-депресивного синдрому. З 18 квітня по 5 червня 1977 року тов. Івасюк перебував на стаціонарному лікуванні в третьому відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні.

В даний час стан тов. Івасюка В. М. хороший і він може приступати до занять в консерваторії».

Як бачимо, довідка — її стиль і форма — витримана в кращих зразках цього жанру: у ній враховане побажання пацієнта — не вчився зразково, бо хворів, а тепер — усе гаразд, тож поновлюйте в консерваторії. Ось так.

Про те, що перебування в лікарні було «студентською хитрістю», свідчила, зокрема, й солістка Львівського оперного театру Тетяна Жукова.

«У 1973 році готувалася передача — святковий концерт на Львівському телебаченні з виконанням пісень Володимира Івасюка. Він шукав співачку, щоб мала голос, як Софія Ротару. Йому порадили в консерваторії мене. Ми зустрілися з ним 24 грудня 1973 року на його квартирі по вул. Маяковського 106/13. Тоді він жив із сестрою своєю Галею. Ми підготували з ним пісню «У долі своя весна». З того дня ми стали знайомими. Офіційно ми стали друзями 7 листопада 1973 року (мабуть — 1974, очевидно — помилка слідчого — І. Л.). Володя запропонував мені зустрітися з ним, я прийшла до нього, ми почали зустрічатися з ним. З Володею ми дружили близько шести років. Ми любили одне одного. Я любила його і я була переконана, що він мене любив…

Приблизно в 1976 році ми вирішили з Володею одружитися, проте в подальшому він почав уникати цих питань. У лютому 1977 року ми з ним посварилися через це і до кінця місяця не зустрічалися.

Потім мені подзвонив із психіатричної лікарні Володя і просив, щоб я прийшла до нього. Я зайшла до нього. У приймальних покоях ми сиділи в кімнаті, розмовляли й одночасно плакали. Він мені продовжував освідчуватися в коханні і говорив, що ми повинні одружитися. Володя мені розповідав, що у нього від роботи виникла сильна нервова депресія. І я сама знала, що він міг працювати ночами, добами і нічого не їсти».

Який напрошується висновок? Перше — свідомо розірвав стосунки, бо вважав себе нікчемою, якого вигнали з консерваторії, хіба ж такий чоловік потрібен був Тетяні? А вже коли відчув, що після перебування в лікарні зможе поновитися в консерваторії, — покликав дівчину. Друге. Справді хвора людина та ще й з таким діагнозом за логікою речей не могла освідчуватися в коханні, адже освідчення — то бачення майбутнього, розрахованого на довгі роки життя.

Подальша творчість і навчання композитора довели: юнак справді симулював. Адже до самого свого загадкового зникнення успішно творив, про що, зокрема, свідчить і та ж характеристика. Ось іще рядки з неї:

«Його музичні твори різноманітних жанрів з успіхом виконувалися в Києві на IV пленумі Спілки композиторів України, присвяченому творчості молодих 1976 року, на пленумі Львівського відділення Спілки композиторів України 1977 року, на пленумі Спілки, присвяченому 60-річчю ВЛКСМ і творчості молодих 1978 року. У листопаді 1978 року він був лауреатом на Всесоюзному огляді-конкурсі молодих композиторів у Москві.

…1974 року комсомолець В. Івасюк був делегатом XXII з’їзду ЛКСМУ».

Я пам’ятаю той з’їзд. Володя справді був улюбленцем свого покоління. У перерві, пригадую, Івасюка оточили хлопці та дівчата, хтось над головами передав йому гітару.

«Червону руту»! «Червону руту»! — вимагав натовп. І Володя заспівав. Приспів же звучав у виконанні всього залу. Потім у Володі просили автографи, щасливо усміхнені, потискували йому руки, а він, засоромлений та знічений, ніяково поглядав навкруг — не сподівався, що в Києві (це ж не Чернівці і не Львів), де зібралися юнаки і дівчата з усієї України, так щиро співатимуть його «Червону руту».

Він був щасливий тої миті. Як і тої хвилини, коли у Львівській консерваторії з’явився на дошці оголошень наказ про його поновлення в числі студентів вузу.