Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Про час, про події і про себе

Санаторій «Карпати». 20 вересня 1992 року.

Куранти замку австрійського графа Шенборна прокалатали двадцяту. У Києві тепер двадцять перша година. Тиша. Перед вікном навіть не ворушать гілляччям дуби, смереки та буки. Підсвітлений замок виглядає вночі справді казково. І я замислююсь: не знаю, хто був архітектором цієї мисливської будівлі (граф зі свитою зупинявся тут, коли приїздив на полювання), але знаю, що був він людиною талановитою. Крім зовнішніх готичних обрисів, наділив він своє дітище іншими прикметами, що одразу запам’ятовуються: замок має 12 (скільки місяців має рік) вхідних дверей, 52 (як тижнів у році) димарі, 365 (як днів у році) вікон… А навпроти парадного під’їзду виграє під місяцем золотава поверхня штучного озера. Воно також має свою прикмету, а саме: береги цієї водойми, куди стікають струмочки з гір і дотепер, — то обриси карти володінь Австро-Угорської імперії на час зведення замку, тобто на 1891 рік. А навколо 44-гектарний парк, де, окрім дерев та кущів, які здавна ростуть на Закарпатті, зустрінеш і японську сакуру, і клен канадський, і мальву сірійську, і ще десятки видів рослин.

1947 року тут, у колишніх графських апартаментах, розмістився будинок відпочинку. З роками база лікування й відпочинку розширювалася — тут зведено лікувальний корпус із сауною, басейном, спортзалом і ванним відділенням, нові спальні корпуси, їдальню, танцювальний та кіноконцертний зали… У зв’язку з тим, що на Кавказі нині неспокійно, хворі на серце з України їдуть переважно сюди — незважаючи на дике підвищення цін на путівки, вільних місць тут практично не буває.

Поки розмірковую, куранти провіщають двадцять першу годину — за місцевим часом. І нараз спрямовують мою думку, яку весь час зосереджую на творчу і життєву долю Володі Івасюка, на парадокс: ось про замок, про скелю кохання, графську поляну, де прислуга багатія стрічала полювальників, накривши столи просто неба (чи не з тих далеких часів збереглася суть вислову «накривати поляну», тобто виставляти могорич і давати гарну вечерю, а цим, як відомо, довелося займатися й Володимиру Івасюку, адже усталився у нас звичай: звертаєшся за допомогою чи сприянням — «накривай поляну» і всі проблеми будуть розв’язані) це ми знаємо, а от про долю композитора-самородка з Буковини майже нічого не відомо: маю на увазі останні дні, години, миті його безталанної кончини.

6 червня 1979 року (слідство тривало тільки два тижні — попереднє завершилося за півтора місяці, а дорозстеження — аж за шість місяців!) львівська газета «Вільна Україна» (безперечно, з відома прокурора області та обласного комітету компартії!) надрукувала інформацію «У Прокуратурі області». Документ вартий того, щоб його процитувати без скорочень, адже він, випередивши остаточні висновки слідства, власне це слідство скеровував.

Отже — документ:

«Деякі громадяни звернулись у прокуратуру області із запитами про обставини смерті студента консерваторії Івасюка Володимира Михайловича.

Слідством, яке проводиться органами прокуратури, встановлено, що Івасюк В. М., згідно з висновком, підписаним завідуючою кафедрою психіатрії Львівського медичного інституту професором О. П. Даниленко і лікуючим лікарем кандидатом медичних наук В. В. Веселовським (знайомі прізвища — були рятівниками при поновленні в консерваторію, а тепер — найперші вороги! Спрацював бумеранг! — І. Л.), протягом останнього часу терпів від захворювань психіки. До 1977 року протягом двох років перебував під наглядом кафедри психіатрії медінституту з приводу неврастенії, астено-депресивного синдрому, а з 18 квітня по 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався у третьому відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні. В анамнестичних відомостях історії хвороби та карті стаціонарного хворого Івасюка В. М., прийнятого у Львівську психіатричну лікарню 18 квітня 1977 року і виписаного 6 червня того ж року, записано: «Протягом двох останніх років дуже інтенсивно працював, мало спав, однак продуктивність поступово почала спадати. Важко переживав «творчий спад», намагався працювати ще більше. Поступово з’явилась роздратованість, гарячковість, зовсім не міг спати, швидко втомлювався, відчував головні болі, різко спадав настрій, іноді з’являлися думки про самогубство, не бачив виходу із становища, яке склалося. Звертався по допомогу у клініку Львівського медінституту, приймав амбулаторно різноманітне лікування, однак без достатнього ефекту».

6 червня 1977 року Івасюк був виписаний з лікарні з діагнозом: «неврастенія, астено-депресивний синдром».

18 травня 1979 року труп Івасюка В. М. був знайдений у лісовому масиві селища Брюховичі. Оглядом місця випадку криміналістами та судовим медиком ніяких видимих ушкоджень, як і слідів боротьби на трупі і на одязі не було виявлено.

19 травня того ж таки року було зроблено розтин трупа експертною судово-медичною комісією у складі завідуючого кафедрою судової медицини Львівського державного медінституту, доцента, кандидата медичних наук В. М. Зеленгурова, обласного судово-медичного експерта, заслуженого лікаря УРСР К. І. Тищенко, завідуючого відділом обласної судово-медичної експертизи В. М. Нартикова.

Встановлено, що причиною смерті громадянина Івасюка В. М. було самоповішання.

Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою».

Який же страшний це витвір! Чутки про інші обставини смерті є вигадкою… А якщо вони були — інші обставини? Відкинути їх? То, може, саме так і діяли слідчі? Переконаний, інформація у пресі тяжіла над ними, підштовхувала «підганяти» висновки під цей обнародуваний вердикт.

І, звичайно ж, це повідомлення значно підігріло інтерес до особи та обставин смерті композитора, адже спрацював зворотній ефект. Наслідок? Паломництво у прямому значенні цього слова до могили митця: сюди приходили протягом сорока днів плакальниці з монастиря, «буржуазні націоналісти», як їх охрестила компартійна ідеологія, а насправді — борці за національне відродження в Україні. Були серед них і батько та син Січки, котрі розповсюджували серед людей, хто приходив уклонитися прахові артиста, обурливі (з точки зору тієї ж компартійної ідеології) самотвори. Хлопці та дівчата залишали на могилі запалені свічки, полум’яні вірші, і всі люди цілком справедливо обурювалися тим, що на могилі Івасюка поставили червону тумбочку з п’ятикутною зірочкою — хоча Володя і був комсомольцем, навіть хотів вступити до лав компартії (інакше, як зазначалося, не міг би піднятися угору сходинками творчого зростання, бо компартія досить чітко контролювала цей процес!), проте всі львів’яни були переконані: Івасюк як митець стоїть поза і навіть вище громадських організацій, він сам — генератор ідей, висловлених у його талановитих піснях, тому червона тумбочка з п’ятикутною зірочкою лише ображає пам’ять про нього. До того ж Львовом уже котилася лавина здогадок і вигадок, легенд і пліток.

Саме в ті дні газета «Ленінська молодь» устами Миколи Тороповського, повторивши по суті вирок «Вільної України», викладений в інформації «У Прокуратурі області», таврувала Петра та Василя Січків, котрі захищали чесне ім’я Івасюка, а також: плакальниць, серед яких була й дружина «колишнього бандерівського ватажка ОУНУПА» (цитую газету — І. Л.) Романа Шухевича, шановна Наталія Романівна Шухевич-Березовська.

«Доблесні психологи», котрі спрямовували антиівасюківську пропаганду, не врахували закону протидії: чим більше вони паплюжили Івасюка й тих, хто захищав його ім’я, тим більше їм не вірили.

До слова, я не подивувався, що Володя був комсомольцем. Він, як, власне, і я, виховувався у той період історії України, коли компартія, перебуваючи у найвищій фазі свого зрощення з державними структурами, вже настільки розписала свої сфери впливу, що окрема людина, навіть та, котра вивищувалася за талантом з-поміж оточення, не могла й кроку ступити без «указівного пальця» компартії. Коли я, наприклад, прийшов у редакцію газети «Комсомолец Донбасса» з Криворізького металургійного заводу, найперше, що запитав редактор, було: «Член партії?» «Ні…» «Ти ж робітник, а вам — пріоритет…» «Не подумав…» «Дарма! Я тебе навіть заввідділом не зможу поставити, бо ти безпартійний…»

Продуктом свого часу був і Володя Івасюк. Як і мене, система привела його до думки, що без членства в компартії, котра міцно зрослася з державними та громадськими структурами, зокрема, комсомолом, йому «світило» ще довго перебувати в ролі «хлопчика для побігеньок» (так спогорда можновладці завжди споглядали на юні таланти). Тому він звернувся в партком консерваторії з питанням про можливість його членства в КПРС.

Коли митця не стало, слідчий, за узвичаєним на той час правилом, одразу ж поцікавився, чи не був композитор членом партії? (Компартія вміла берегти чистоту своїх лав — перш ніж піддати суду члена КПРС, його виключали з лав партії в первинній організації, — таким чином серед засуджених та ув’язнених «не траплялося» жодного комуніста!) Тогочасний секретар партійної організації консерваторії, доцент кафедри марксизму-ленінізму Леонтина Мельничук перелякано свідчила:

«Івасюк звертався до мене з питанням вступу в партію. Я мала з ним бесіду і пропонувала йому готуватися. Анкету я не давала Івасюку для заповнення»…

Бачте, як боялася секретар парткому за анкету, котрі видавалися в райкомі ніби величезна цінність. Якби була ту анкету дала, то сама б собі вирок виголосила. Почуваючись винною лише за те, що вела мову про вступ у партію з людиною, яка заплямувала своє ім’я самогубством, Леонтина Тимофіївна, на знак виправдання, свідчила далі таке:

«Йому (тобто В. Івасюку. — Авт.) я говорила, що будемо вирішувати питання про прийняття його кандидатом у члени партії. Однак у зв’язку з тим, що він поїхав готуватися до теоретичної конференції, якось питання про прийняття його кандидатом було відстрочене. Потім ми думали, що він отримає премію імені Островського, і після цього буде вирішене питання з прийняттям його кандидатом в партію. В райкомі партії було узгоджене питання, тобто велася розмова. Мій заступник (секретаря парторганізації. — І. Л.) Дражниця Леонід Макарович говорив Івасюку, що він буде прийнятий кандидатом в партію…»

Так, ми всі були продуктами свого часу і дітьми системи, життя в якій багатьох примушувало йти до лав компартії, адже без червоної книжечки з силуетом Ілліча в кишені важче було не тільки «пробиватися в люди», а під її захистом легше робити корисні справи — на ниві літератури, журналістики й музики, зокрема.

Ось так, розписавши наперед посади, які могли обіймати лише члени партії, ця так звана громадська організація контролювала добір і розстановку кадрів, а водночас і думки, помисли, творчі пошуки не тільки робітництва, а й (і це — насамперед!) інтелігенції, котра завше відзначалася вільнодумством.

Подібне відбувалося й по смерті Івасюка: компартія почала (за допомогою своїх підручних — міліції та КДБ) контролювати і відповідно впливати на настрої мас, переслідувати тих, хто не повірив у самогубство композитора. Про поховання Івасюка мені, зокрема повідомили о дванадцятій годині дня. Із Києва до Львова протягом трьох годин я вже добратися не встигав. Та за два тижні був на Личаківському цвинтарі. Віддавши шану пам’яті талановитому музиці, з котрим знався особисто, в задумі пішов геть. Та неподалік виходу зі цвинтаря мене зупинили. Двоє. «Хто ви?» — «А ви?» Один із них дістав службове посвідчення з гербом. «Прізвища, — сказав я, — не запам’ятовую, бо ж чи справжнє?» Дістав своє. Кілька хвилин молодик вивчав його. «Запам’ятали?» Він усміхнувся. А вже за кілька годин, я ще перебував у Львові, редактор газети «Вісті з України», де я тоді працював, на літучці заявив моїм колегам: «Іван засвітився у Львові…»

Це свідчить про недалекоглядність, я б сказав про глупоту деяких «прозірливців» із цієї сановної організації.

Як і все, що робилося надалі. Після повідомлення «У Прокуратурі області», за логікою, газети мали б опублікувати й підсумки розслідування справи, що, до слова, завершилася за півтора місяця після публікації. (Попереднє слідство. Доростеження — аж у січні 1980 року.) Проте цього не сталося. Нічого було сказати? Чи відчували — люди не повірять? До того ж твори артиста зникли з ефіру теле- і радіопередач, з репертуару солістів естради та вокально-інструментальних ансамблів. Зникли вони не з вини офіційного розпорядження, а завдяки «телефонному праву», котрим так уміло користувалися в ті часи інструктори від компартії та чиновники від культури.

Відтак дійшло до того, що сам пан-товариш Добрик, тодішній перший секретар Львівського обкому, розпорядився, аби йому показали ескізи пам’ятника, який батьки композитора захотіли поставити на могилі сина, і, оцінивши твір негативно, — знову ж: не офіційно, а кулуарно! — рішуче висловився проти встановлення пам’ятника, котрий нині вже стоїть на могилі митця.

Усе це, звичайно, — за законом дії зворотньої хвилі — сприяло поширенню домислів, легенд, навіть пліток…

Замок графа Шенборна. Скільки-то вікон, димарів, дверей… Усе врахував архітектор, творячи свій шедевр. А що ж зробили ми? Мине якихось п’ять-шість літ, і будемо відзначати 50-річчя цього лікувального закладу, такого популярного на Україні, особливо після Чорнобильської трагедії, котра додала до числа серцевих хворих не одну тисячу чоловік. То, може, до цього ювілею з’явиться у санаторії «Карпати» теренкур світового рівня? Як, скажімо, у Кисловодську. Впорядковані, устелені гравієм доріжки, медичні пости, де можна зміряти тиск, кафе з напоями із духмяних трав, позначки — скільки-то кілометрів від бази, така-то висота над рівнем моря і т.д. Тобто звичайнісінький цивілізований, як має бути, теренкур. Він має з’явитися.

Як має з’явитися чітка, документальна оповідь про останні дні життя композитора Володимира Івасюка. Можливо, сподіваюсь на те, і моє дослідження стане бодай кількома новими штрихами до слова правди про життя і смерть композитора. Можливо, ці рядки спонукають до пошуку ще когось?

Отож продовжую роботу.

Санаторій «Карпати». Корпус перший. Кімната 713.