Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Бумеранг

Несподівані й незрозумілі для оточуючих речі навколо Івасюка почали творитися в Хмельницькому, куди він прибув як член журі конкурсу комсомольської пісні, який проводився в рамках фестивалю «Молоді голоси». Одні розповідали, що там композитора «діставали» дзвінки з погрозами, мовляв, відмовся писати кантату «Чуття єдиної родини» (до слова, на вірші Максима Рильського, твір, котрий зник разом зі смертю Івасюка), бо буде, мовляв, тобі погано. Інші, навпаки, розповідають, що Володю залякували, аби відмовився писати пісні на російськомовні тексти (до слова, на той час композитор уже скомпонував твори «Расскажи мне, отец» та «Рождение дня» на слова російського поета-пісняра Андрія Дементьєва). Треті нібито вимагали, погрожуючи, поділитися гонорарами, інакше, мовляв, розмова буде крута…

Однак… До кого я не звертався, ніхто не захотів письмово підтвердити ці факти. Тому відкидаю їх як недоведені. Хоча це аж ніяк не перекреслює прикрого факту — у Хмельницькому композитор справді був здебільшого засмучений та заклопотаний.

Достовірно ж можу стверджувати лише те, що саме в той час Володимир Івасюк мав «неприємності» (його слово) з працівниками КДБ. За два місяці до його незрозумілої смерті він у Києві розповідав мені із сумом, що вже не має сил протистояти тискові з боку працівників цієї організації, котрі надто «опікувалися» ним.

Річ у тому, що в Канаді та США вийшло кілька дисків із записами пісень буковинського митця. За законом, що діяв на той час, гонорар автор мав отримати особисто, прибувши в ті країни. І працівники КДБ «обробляли» композитора таким чином приблизно:

— Їдь, даємо паспорт і візу, отримуй свій гонорар… Але… Перед камерою телебачення заяви, що перераховуєш гонорар у Фонд миру.

— У Фонд миру не дам, — одказував Івасюк. — На будівництво музичного училища в Чернівцях віддам усі. Навіть радянських грошей докладу…

— Ні, у Фонд миру. Музичне училище побудує держава. Не бідна ж вона у нас…

До слова: нового приміщення музичне училище в Чернівцях і досі не має. Хоча держава наша і справді багата.

То, можливо, цей фактор впливав на композитора? А інший — то негідна історія з висуненням його кандидатури на здобуття Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського.

Уже коли композитора не стане, солістка Львівської опери Тетяна Жукова свідчитиме:

«Мені відомо, що Володю з відділу культури обкому комсомолу рекомендували його кандидатуру разом з іншими кандидатурами на отримання премії імені Островського. Це питання вирішувалося на Раді клубу творчої молоді. Голова клубу Микола Андрющенко — художник. Все правління в кількості 12 чоловік проголосувало за кандидатуру Івасюка».

А Леонтіна Мельничук, секретар партійного осередку Львівської консерваторії, заявила таке:

«Ми рекомендували кандидатуру Івасюка на отримання премії імені Островського на пропозицію обкому комсомолу. Івасюку були створені всі умови для навчання і творчої роботи».

Однак, як з’ясувалося, кандидатура улюбленця молоді, котра марила його піснями, до списку претендентів — ким? чому? на якій підставі? на якому саме етапі? — включена не була. Списки претендентів були опубліковані 24 квітня 1979 року. У день зникнення Івасюка. Серед композиторів-претендентів названо О. Киву, висунутого Спілкою композиторів України, Київською організацією Спілки композиторів України. Від Львова у список потрапив Дмитро Герасимчук за книгу «За всі роки до нашої любові». Івасюка ж іще раз образили — підтяли йому крила: пригадуєте (я вже звертав на це увагу) — його прізвища не з’явилося, коли відзначали творців спектаклю «Прапороносці» Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка, а тепер — премією імені Миколи Островського. Перший удар був, звичайно ж, страшніший, проте і другий був не з числа приємних.

Траплялися в житті Володимира Івасюка і дрібніші, суто «студентські проколи», і вони також дошкуляли, адже в ті часи все, що «пахло політикою», змушувало людей тремтіти за свою подальшу долю.

Леонтіна Мельничук, секретар компарторганізації Львівської консерваторії, до слова, доцент кафедри марксизму-ленінізму, зокрема зазначала:

«На теоретичній конференції в м. Харкові виступав також студент Безрук, який отримав другу премію. Я не цікавилась (!), чому Івасюку не було нагороди за його виступ на конференції».

У цій репліці слідству — проявилася інертність доцента (може, свідома?), хоча Володимир Івасюк виступав з темою саме її кафедри. Прояснила суть студентка Харківського інституту мистецтв Вікторія Корнієнко.

«Протягом другого дня конференції, — говорила вона, — ми перебували разом. Цього дня Володя виступав з доповіддю. Його тема була пов’язана з критикою якихось декадентських занепадливих течій у мистецтві… У доповіді його була одна невірна теза, що стосувалася співвідношення марксистсько-ленінського розуміння та буржуазної ідеології. Згодом Володя дуже сильно переживав…»

Невірна теза… А відтак неточне тлумачення класиків компартійної ідеології — Маркса та Леніна… Чи не в цьому причина викреслення імені Івасюка із списку претендентів на комсомольську премію?

Списку претендентів… Чи міг Володя дізнатися про те, що його не включено до цього списку у Хмельницькому? Міг. Ось що свідчив слідчому композитор Мирослав Скорик, котрий разом із Івасюком був серед членів журі:

«Краєм вуха я чув про те, що Івасюка цього року не висунули претендентом на премію імені Островського, але тим паче той, хто це говорив, його ж і заспокоїв, сказав, що хвилюватися не треба, вірогідно, буде висунутий наступного року. Чи був Івасюк з цього приводу засмучений, я не звернув уваги».

Невже й ви, Мирославе, були так залякані, розчавлені маланчуківською ідеологічною машиною, що забоялись навіть назвати ім’я «високопоставленої особи», котра «втішала» композитора — вашого колегу? Але ж історія знає, хто був у Хмельницькому з числа працівників ЦК комсомолу України. Завідуючий лекторською групою Львівського обкому комсомолу Ростислав Вишатицький назвав цих «дядів» від культури:

«На відкритті конкурсу (у Шепетівці, а сам конкурс тривав у Хмельницькому — І. Л.), — сказав він, — був секретар ЦК ЛКСМУ Плохій, а також інструктор Лисенко і зав. відділом пропаганди ЦК ЛКСМУ Чернець В. Г. Я думаю, що протягом тижня Івасюк міг з ними вести розмову, яка його цікавила. Мені не відомо, чи Івасюк у когось з’ясовував про те, які кандидатури проходять на отримання премії імені Островського. Може, й з’ясовував».

Подальші події коментує, розповідаючи слідчому, мати композитора Софія Іванівна Івасюк:

«…Володя приїхав з конкурсу поїздом 24 квітня, о 8 годині 30 хвилин зайшов у квартиру. Він розповідав, що у журі було багато роботи. Він поголився, помився, поснідав. Без десяти хвилин 10 години Володя 24 квітня 1979 року вийшов із квартири. Він узяв із собою портфель з нотами та зошитами і пішов… Він сказав, що йде в консерваторію. Настрій у нього був нормальний, бадьорий, ніякого невдоволення з приводу конкурсу в м. Хмельницькому він не висловлював. Говорив, що гарно виступила «Арніка», львівський ансамбль.

…Біля першої години дня Володя прийшов додому. Я була вдома. Я зайшла в його кімнату. Він, не роздягаючись, узяв ноти, а які, я не бачила. Але я бачила, що він клав у портфель ноти. Мені він сказав, що йде знову в консерваторію. Не роздягаючись. Він не поспішав. Він не їв і я йому не пропонувала їсти, адже бачила, що йому необхідно йти. Я запитала у нього, чи він буде за годину вдома. Він сказав, що буде. Дослівно він сказав: «Так, буду». Я не дивилася на дорогу, чи пішов Володя пішки чи поїхав чим-небудь».

Живим мати бачила сина востаннє. І якби була знала, що так станеться…

Куди ж ти пішов, Володю? З ким зустрічався? Невже за дві доби — слідство вважає, що ти помер 26 квітня — ти ні з ким не спілкувався? Бути такого не може. Просто люди, котрі стикалися з тобою 24–26 квітня 1979 року, або ж мовчать — може, є на те причини?, — або ж просто не замислилися, коли саме, якого дня, о котрій саме годині — бачилися та спілкувалися з тобою.

Студент консерваторії Мирон Фуртак відгукнувся. Він, зокрема, засвідчив:

«Коли їхали з дружиною автобусом Львів—Винники в м. Львів і сиділи ми з лівого боку на передостанньому сидінні, то, не доїжджаючи 40–50 метрів до зупинки «Забава», це приблизно метрів 200 від Винниківської лікарні… ми побачили, що назустріч нашому автобусу лівою обочиною йшов Івасюк… Ми його бачили 25 квітня 1979 року, це була середа… Час був приблизно 15 хвилин на другу годину дня».

То, може, ще хтось бачив композитора 25–26 квітня? Може, працівники Винниківської лікарні, серед яких були ж медики, з котрими Володя закінчував інститут? Може, жителі Винник? Відгукніться, люди! Батьки Володі, його рідні та друзі благають — розкажіть, засвідчіть про останні години життя композитора!

Можна уявити: саме 24 квітня молодіжні республіканські газети опублікували списки претендентів на премію імені Миколи Островського. Газету, певне, тобі, Володю, навмисне підсунули — ой, були ж у тебе недоброзичливці… Коли? Після того, як ти взяв ноти і вдруге пішов до консерваторії? На жаль, не можеш ти особисто розказати про це. Я ж, тамуючи біль, мушу аналізувати факти, видобуті слідством, аби хоча б трохи з’ясувати — що, де, коли і як саме сталося?

Переконаний — ти не міг накласти на себе руки. Переконані в цьому практично всі, кого опитувала львівська міліція в період з 26 квітня по 11 травня — дня, коли на тебе, точніше, на твоє охололе мертве тіло натрапив солдат розташованої неподалік військової частини 42190 Жамсунбек Чорнобаєв. Перечитуючи свідчення людей, опитаних міліцією та слідчими, звертаю увагу на спільне для всіх запитання, яке, проте, не звучить у протоколах, однак за відповідями чітко вгадується. Питання звучало, мабуть, таким чином: чи міг, на вашу думку, Івасюк вдатися до самогубства?

Ось познайомтеся з бодай деякими відповідями:

Людмила Шкуркіна, актриса Дніпропетровського драматичного театру імені Максима Горького, землячка, співачка створеного тобою в Кіцмані шкільного ВІА, котру батьки Володі воліли бачити за його дружину, зокрема, говорила:

«У Чернівцях я з ним була в останніх числах серпня, а розстались у перших числах вересня 1978 року. Коли стрічалися, то він поводився скромно, особливих розмов у нас про одруження не було, говорив, що збирається вступити у Спілку композиторів, життя собі уявляв оптимістично. Невдач у житті у нього не було (яка ж наївність! — І. Л.), він мріяв про багато що. Думок про самогубство в Івасюка не було, він не висловлював, про якісь захворювання він мені не висловлювався, але після смерті хтось казав, що він нібито наглядався психоневрологом».

А ось думка Лешека Мазепи, викладача з класу композиції Львівської державної консерваторії:

«За весь час спілкування з Івасюком я ніколи не помічав якихось відчутних відхилень від норми поведінки, згубних схильностей також не помічав».

І далі:

«Припустити, що Івасюк через свою слабкохарактерність чи слабкодухість міг підняти руку на своє життя, я не маю підстав, так як характеризував його вольовою і сильною людиною».

То навіщо ж і міліція і слідство наполягали на таких відповідях, точніше на негативних відповідях? Чи не свідомо це робилося, адже «дороговказ» прокуратура вже висловила задовго до завершення слідства.

Та прошкуймо далі.

Нічого не виявив і огляд квартири композитора. Мати, котра, до слова, жила з ним у Львові тільки з вересня 1977 року (запам’ятай, читачу, цю дату — вона ще виникне згодом!) засвідчила:

«Я добре оглянула квартиру і ніяких записок не виявила від свого сина. Не виявила я також «Поліфонічну сюїту» на 5–6 нотних аркушах у чорновику, кантату «Чуття єдиної родини» на 6–7 аркушах і романс на слова Левицького (молдавський поет), живе в Чернівцях, назви точно не пам’ятаю».

Отже, ще раз виникає запитання: чи випадковим було оте домагання про самогубство? А, може, свідомо обраним? Чи не можна припустити, що Володі вже не було на цьому світі, і про це декому вже було відомо (звичайно, з числа верхівки, приналежної до командування міліцією та служителями Феміди), тож і спрямовувалися зусилля як міліціонерів, так і слідчих на пошук «згубних відхилень», висловлюваних композитором колись «думок про самогубство»?

Знайомлячись зі слідчою справою №270, переконався: цей мотив став генеральним, жодної побічної версії достатньо простежено не було! Марними, як бачимо, виявилися й зусилля львівської міліції — чи то шукала погано, чи шукала не там, де слід, і знову ж — свідомо це робилося чи проявилося звичайнісіньке головотяпство? Так чи ні, але Н. Н. Царьов, начальник міліції, підписав документа №15/15–5826, розписавшись тим самим у нездарності міліцейських органів:

«Повідомляємо, що встановити місцезнаходження Івасюка Володимира Михайловича в період з 24 по 26 квітня 1979 року не уявилось можливим. Матеріали були направлені 19 травня 1978 року на 67 аркушах у вашу прокуратуру».

Коло, як-то кажуть, замкнулося: колишні рятівники, лікарі-психіатри стали й першими могильниками Володимира Івасюка.

Тож і думаю: а, може, хтось — один чи група — невідомий, обізнаний із фактом перебування композитора в «психушці», використав це із тим, щоб розправитися з митцем, передбачивши чи розрахувавши, яким саме шляхом піде слідство?

Дивно. Чому слідчому не спало на думку, що до «лікування» Івасюк вдався заради поновлення в консерваторії? Тоді б він шукав інші пояснення того, що сталося, і, можливо, знайшов би справжніх винуватців смерті композитора.

Ще одна дивина. «Розшукова справа за фактом смерті композитора В. Івасюка» №239 обрамлена датами: 27 квітня — 11 травня. По-перше — назва. Заводили справу 27 квітня і вже знали, що він помер? Бо ж чому тоді назвали «за фактом смерті»? Оформляли назву не одразу, а вже коли передавали у прокуратуру? Можливо, можливо… Але. Тіло мертвого митця знайшли 18 травня, проте міліція вже 11 травня припинила його розшуки. Чому? Невже 11 травня вже знала, де він і що з ним сталося? Інакше — на якій же підставі розшуки припинено? А якщо знала — я розмірковую як звичайнісінький міщанин, — то чому мовчала? Чого очікувала? Їй-богу, — версій і версій… Так, багато незрозумілого та неоднозначного у розслідуванні причин смерті Володимира Івасюка.

Занадто багато…