Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Про час, про події і про себе

27 вересня 1992 року. Санаторій «Карпати».

Прекрасний замок австрійського графа Шенборна і не менш оригінальний за архітектурним стилем перший спальний корпус, зведений уже наших часів: затишні дво- й одномісні номери із душем та великою лоджією, прекрасні холли на поверхах, які можна з повним правом назвати відео- чи телесалонами — кожен дивиться ту програму, яка його цікавить (задля цього розписано — який поверх яку саме програму приймає). І ось тут, у холлах, раптом замислюєшся: скільки ж на стінах крові! Це враження підсилюється й у залі їдальні: у витворах художників, гончарів і ткаль — картинах, гобеленах, кераміці — переважають червоні кольори. Ось, наприклад, картина в їдальні на другому поверсі. Тема — зустріч вівчарів, що повертаються з полонини. Але ж фон, одяг, обличчя — червоні, ніби збагрені кров’ю… А де ж суто закарпатські кольори? Бузковий, зелений, білий, золотавий, блакитний, васильковий?

Відтак замислююсь над методом соціалістичного реалізму, зтеоретизованим Максимом Горьким та втіленим у життя ідеологами компартії. Мабуть, навіть не підозрюючи того, не усвідомлюючи навіть, прихильники соцреалізму (провідником його була компартія!) створили в мистецтві цілу епоху, збагрену кров’ю. Уявімо на мить, що всі твори періоду соціалістичного реалізму, тобто періоду насильницького втручання у творчість художників, зібрано в одному залі… Туди ж страшно буде зайти! Адже скрізь превалюватиме червоне — на килимі під ногами, на гобелені, на картині, нарешті, на писанці, на кавовому горнятці, на дошці для шаткування цибулі… Свого часу у Петриківці на Дніпропетровщині практично не використовували у розписах червоні кольори. Та за роки компартійно-радянської влади червоно-криваве витіснило з розписів усі інші барви веселки.

Дивуюсь — як це тодішнє керівництво санаторію «не спромоглося» спорудити на території колишнього графського мисливського будинку пам’ятника Леніну. Ось там, скажімо, перед парадним під’їздом, де колись зупинялися фаетони. А чого ж…

Утім непокоїть мене інше. Знімаючи компартійного ідола (і цілком, як на мене, справедливо) — українці почали повсюдно ставити на п’єдестали пам’ятники справді народному поету Тарасові Шевченку. Тобто з однієї крайності кинулися в іншу. Мені довелося бачити пам’ятники Кобзарю у багатьох містах і селах. Я абсолютно проти таких пам’ятників, адже вони не мають художньої вартості, вони не оригінальні… І нехай не обурюються українофоби (я — теж у їхньому числі), однак висловлю своє твердження: ставити пам’ятники Тарасові Шевченку треба бодай такі, як у Львові. Якщо ж вони посередні — не варто ображати поета, котрий посередності за життя не терпів.

Кожна епоха залишає по собі витвори мистецтва, за якими наступні покоління судять про суть і сутність цієї епохи. Епоха компартійного правління залишила по собі мистецтво криваве. У ньому, мистецтві часів компартійного панування, проявилася суть і сутність цієї влади. Проте будь-яка окремо взята людина, попри всі утиски з боку будь-яких правлячих кіл, полишає по собі свій неповторний слід у цій епосі: архітектурний шедевр, скажімо, посаджений парк чи сад, книгу чи картину, а найголовніше — дітей, котрі не лише наслідують, а й продовжують справу батьків.

Якщо поглянути збоку на родину Івасюків, то, погоджуючись із батьком Михайлом Григоровичем, мушу визнати: найкращим твором письменника був усе ж не роман і не повість, а власний син.

На жаль, був…

Сьогодні йому би виповнилося 45 років. Майже чотирнадцять із них його серед нас уже немає.

Чую — линуть із танцювального залу звуки його чарівної «Червоної рути». То музиканти і співаки Віктор Чобалько, Анатолій Багір та Іван Якоб виконують чиєсь замовлення. А відтак пригадую випадкову зустріч із Володимиром Івасюком у ресторані «Метро» в Києві, на Хрещатику. Слухаючи музику, Володя говорив:

— Грати танці — то архіскладна справа. І я дивуюсь тим недалеким людям, а також музичним критикам, котрі називають «хлопців з ресторану» образливо — «лабухами» чи заробітчанами. Музики з ресторану мають бути професіоналами вищого класу. Адже їм часто-густо доводиться виконувати замовлення, а тому грати «як бітлз», як троїсті музики, як симфоджаз-ансамбль. А пісні? Один просить виконати мелодію 30-х років, інший — часів Великої Вітчизняної війни, третій — грузин, вірменин, молдованин чи росіянин — свою національну пісню. І треба негайно переключитися, щоби виконати замовлення, виконати його без фальші, з душею.

Прошкуючи до танцювального залу, стрічаю Степана, чорнороба-чорнобильця, котрий живе нині в Ужгороді (військкомат прикликав на перепідготовку, однак «кинув» у самий вир аварії, відтоді серце у Степана й «сказилося», прикувавши ще не зовсім літнього чоловіка до ліжка). Степан повертається до спального корпусу. «Чом не там, на танцях?» — «Нещодавно тата поховав…»

У залі звучить український народний твір «Горіла сосна». «Горіла сосна-палала, під нев дівчина стояла, під нев дівчина стояла…» Лине-оповиває мелодія. Мене вона мов обпекла. Чомусь уявив отой бук (львівські журналісти якось одвезли мене в Брюховичі й показали те драматичне дерево), під яким знайшли мертвого Івасюка.

Володю, навіщо ж ти обрав саме бук? Тому, що сам — буковинець, а відтак намагався, щоб останньої миті — перед злиттям із Космосом! — прихилитись до дерева, котре дало назву краєві, де ти народився і виріс! А коли ти не сам, а хтось (і донині невідомий) обрав це дерево? Виходить, він спеціально обрав бук: буковинець (він зло радів!), то на букові й кінець настане! А під буком тим — портфель твій, Володю, куди ти поклав ноти (де вони? чиї хижі та брудні руки зібгали їх і, можливо, викинули геть?), а поруч — плащ, акуратно складений. Ні, не ти його, той плащ, складав — усі ж бо, хто писав про тебе спогади, твердять: ти «влітав» у кімнату чи аудиторію, різким порухом скидав плащ чи куртку й кидав їх (не складаючи, як це зафіксовано на посмертних фото) чи то на стілець, чи то на софу, чи то на ліжко… Хто ж так акуратно склав одежину?

А в кишені у тебе, Володю, була пачка «Космосу». Шість цигарок залишилося в коробці. Сьому, кажуть люди — щасливу, — ти запалив останньої миті? Немов причастя перед відходом у Космос, немов подих останнім брудом перед виходом у вічність. Але ж… Де брав ти, Володю, хто підносив тобі вогонь? Бо ж ні сірників, ні запальнички у кишенях твоїх не виявили криміналісти… Хто ж, Володю, давав тобі останній у житті твоєму вогонь, забравши натомість твоє життя?

Розмірковуючи отак, бачу фото, зроблені врівноваженими хлопцями (й не такого набачилися!), котрі «натоптували» слідчу справу №270. Ти, Володю, напіввисиш-напівстоїш на і біля сімнадцятиметрового бука… Ті фото — уже свідчення, документи. Документи слідства…

Ось коли відлупила бумерангом ота довідка про хворобу. Ось якою ціною — слідство визнає його самогубцем! — заплатив Володимир Івасюк за можливість отримати класичну композиторську освіту.

Якби ж то було знати…

Санаторій «Карпати», корпус перший, кімната 713.