Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Життя і смерть Володимира Івасюка

Версії, котрі не розглянули слідчі

Та перш ніж сконцентрувати увагу на фактах бумерангу, зупинюся на тих людях, подіях та обставинах, котрі, здається, могли б дати слідчим ниточки для всебічного розплутування клубка, пов’язаного із смертю Володимира Івасюка, проте ниточками тими не стали. І насамперед, на мою думку, тому, що над криміналістами вже тяжіли оті поспішні висновки, висловлені в інформації «У Прокуратурі області».

Та все своєю чергою.

Мати небіжчика — Софія Іванівна, зокрема, говорила:

«Останнім часом до лікарів не звертався».

І далі:

«17 квітня 1979 року (зауважте — за тиждень до смерті! — І. Л.) мені Володя розповідав, що він ішов вулицею з Жуковою і Федорченко. Вулиці він не назвав. Це було вдень. Назустріч йому вискочило троє хлопців. Один із них перед ним кинув пляшку з «Шампанським». Поблизу гралися діти. Володя зауважив цьому хлопцеві, що таким чином можна покалічити дітей. Я зрозуміла з його слів, що він забіг у трамвай і хлопці зайшли у трамвай. Один із них з ножем поліз. Інший загородив йому дорогу. На зупинці Володя вийшов із трамвая. Він був тоді вдягнений у шкіряну куртку і у нього були відірвані ґудзики…»

Цю картину я згодом доповню, нині ж процитую газету «Независимость» за серпень 1992 року, котра з приводу цього факту акцентує таке:

«Звичайна вулична подія чи зручний привід зав’язати «особисте знайомство» з Івасюком? Хто знає, можливо, хлопців таким чином навів на Володимира хтось третій, що замислив підступну операцію. Адже багато хто знав, що у композитора водилися як на ті часи немалі гроші. Його могли викрасти, знущатися…»

Та в цьому запитанні є один невідомий ланцюжок. Доповню його розповіддю тодішньої солістки вар’єте «Високий замок» у Львові Світлани Федорченко. Вона, зокрема, розповідала:

«Про Володю я можу сказати, що він замкнена людина, охоче в розмову не вступає. Бувало, що з ним говорили, а він замислиться зовсім про інше. В консерваторії також не вступав у контакт. Видно було, і з’являлося таке відчуття, що Володя якийсь одинокий».

Це свідчить насамперед про те, що Володимир Івасюк, як і багато інших творчих людей, навіть під час розмов із друзями раптово міг замислитися — тієї миті, звичайно, його полонила музика: він бо творив завжди і скрізь. Зокрема, згадуваної вже випадкової зустрічі з ним у Києві в ресторані «Метро» я помітив, як він на серветці накидав якісь ноти, бо ж, мабуть, боявся, що загубить-забуде мелодію, що раптом запульсувала в серці.

Далі ж Світлана зупинилась на згадуваному матір’ю Володі епізоді, значно розширивши картину:

«15 квітня я, Таня і Володя поїхали о 13 годині в м. Винники на Комсомольське озеро. Їхали на таксі. Біля години побули і приїхали до нас додому, приготували обід. Вийшли ми о 17:30 з дому… На вулиці Інститутській ми зайшли в кафе, але вийшли, тому що було зайнято… Попереду нас ішло троє хлопців, двоє були кавказці, а один, мабуть, львів’янин (пам’ятаєте «Независимость»«навів на Володимира…» — І. Л.). Один ніс пляшку «Шампанського», і цю пляшку кинув об кам’яний виступ, так як були п’яні. Вона розбилася, а там гралися діти, і Таня зробила зауваження, а потім Володя, що тут діти. Тоді вони почали лаятися, і ми пішли в інший бік. На зупинці трамвая ми з ними зустрілися. Всі вони почали приставати, чого ми хотіли, почали Володю шарпати за куртку. Я сказала, що покличу міліцію. Один із них тримав руку в кишені, і говорив, що може зарізати.

…Володя говорив, що побачить цього хлопця в місті і йому “вріже”».

Отже, як бачимо, з якимись кавказцями та львів’янином у Володі намітився конфлікт за тиждень до зникнення композитора. Одначе, перед тим, як навести свідчення батька Михайла Григоровича, зауважу: і мати композитора Софія Іванівна, і батько чомусь дуже негативно ставилися до солістки Львівської опери Тетяни Жукової, з якою їхній син хотів побратися. І, гадаю, мабуть, це батьківське почуття відбилося у думках Михайла Григоровича, котрий, зокрема, свідчив:

«Я вважаю, що мій син втрапив до рук львівських злочинців, котрі могли вимагати за нього викуп, однак побачили, що у них нічого не виходить, вирішили вбити його й підвісити. До цього, вважаю, причетні Жукова і Федорченко, котрі були пов’язані останнім часом з цілим рядом моментів, що стосуються сина. Зокрема, розбита пляшка з вином «Шампанське», відірвані ґудзики на куртці, про що пояснила моя дружина, телефонні дзвінки Жукової і Федорченко як 23, так і 24 квітня 1979 року, тобто в момент його зникнення».

Може, й справді можна припустити: особливо настирно дзвонили дівчата, аби забезпечити собі алібі? А якщо дівчині серце віщувало біду? Як би там не було, але конфлікт стався. І, можливо, після повернення з Хмельницького Володимир Івасюк зустрівся з тими двома кавказцями та львів’янином, щоби, як обіцяв дівчатам, комусь «врізати», а ті у відповідь помстилися…

На жаль, ця версія, як бачу за нотатками слідчої справи №270, уваги криміналістів не привернула.

Не привернула уваги й друга ниточка із клубка. Ось вона. Михайло Григорович, батько композитора, передав слідчому аркушик із зошита чи записника і розповів:

«30 травня 1979 року я пішов на могилу свого сина, там було багато народу біля могили, зверху, на квітах на могилі сина, лежала записка, в якій повідомлялося, що троє невідомих 8 травня 1979 року запросили сина сісти в автомашину ГАЗ-24 о 19 годині 30 хвилин, після чого Володя не повернувся… Вважаю, що вона має інтерес».

Інтересу для слідства вона, ця записка, не явила. Як і свідчення лаборантки Львівської консерваторії Олександри Шепилової. Вона ж засвідчила:

«Останнього разу я бачила Івасюка 24 квітня 1979 року о 12 годині 5 хвилин. Я разом з Вакуленко Зоєю Олександрівною опускалася з другого на перший поверх Львівської консерваторії і виходила на вулицю на обід. Перед сходинками цієї миті стояв Івасюк Володимир із ще двома незнайомими хлопцями. Один хлопець був вищим за Івасюка, зодягнений у темний плащ. Другий типу Івасюка і худорлявий, темне волосся, без головних уборів. Видно, що Івасюк когось чекав у той момент… Хлопців, яких я бачила з Івасюком, у Львівській держконсерваторії бачила я вперше».

А, може, то був хтось із тих, що кидалися «Шампанським»?

Того ж таки дня викладач консерваторії Володимир Заранський, як і лаборантка, бачив серед студентів — невідомих людей, яким потрібен був Івасюк.

«Це було у вівторок 24 квітня 1979 року приблизно о 13 годині 13 хвилин, — засвідчив Володимир Іванович. — Я стояв біля консерваторії, де вікна спортзалу, біля своєї автомашини. Цієї миті до мене підійшов чоловік, що вийшов із новенького автомобіля «Москвич-1600» світло-блакитно-сірого кольору.

Цьому чоловікові 30–35 років, вище середнього зросту, середньої статури… Він звернувся до мене російською мовою: «Как лично найти Ивасюка, имеют ли композиторы занятия?»

У машині сиділо ще двоє…»

Хто вони — ці люди? Де вони тепер?

Та ось іще одна нерозплутана нитка, якій слідчі не надали значення. Студентка четвертого курсу Львівського медичного інституту Світлана Примачек зазначала про епізод у Рівному:

«Було близько 13 години. Так як не було білетів на Львів на 18 годину, то я вийшла з автостанції. Я побачила, що в моєму напрямку іде композитор Івасюк Володимир. Я його бачила неодноразово по телебаченню в м. Львові. Про нього показували навіть телевізійний фільм. Я пройшла мимо нього. Він ішов у напрямку автостанції і перебував від нас на відстані 8 метрів від вхідних дверей автостанції. Крім того, що я сама побачила Івасюка, група пасажирів, які стояли на таксі, також почали говорити, що пішов Івасюк. Ця обставина підтверджувала, що я не могла помилитися».

Мине час.

І тільки в листопаді (попереднє розслідування справи за фактом смерті Володимира Івасюка тривало з 18 травня по 17 липня 1979 року), після повернення справи на дорозстеження, криміналісти Львова (вів справу молодший радник юстиції Я. Гнатів, а дорозстеження — молодший радник юстиції В. Шимчук) повернулися до окремих, зокрема останньої побічної версії — свідчень Студентки Примачек. Проте пішли слідчі найпростішим шляхом: зателефонували в Рівне, аби місцеві хлопці спитали на автовокзалі міста чергову та касира, людей, як видно із їхніх свідчень, дуже далеких від світу музики, до того ж, а це загальновідомо — страшенно заклопотаних, та ще й святкових днів, адже їх постійно шарпають пасажири.

Касир Катерина Ковальчук, зокрема, сказала:

«Я працюю на автовокзалі в м. Рівне. 3 травня 1979 року я працювала з 5 години ранку до 20 години 30 хвилин. Композитора Івасюка я в обличчя не знала. На автовокзалі я його не бачила. Якихось розмов із вживанням прізвища Івасюка я не чула того дня».

В унісон їй відповіла й Валентина Коробкова:

«3 травня я перебувала на зміні з 8 ранку до 20 години. Композитора Івасюка я в обличчя не знаю, тому я не бачила його на автовокзалі. Того дня ніяких розмов на автовокзалі, хто б згадував прізвище Івасюка, я не чула».

Ось воно, рятівне для слуг Феміди свідчення. Залишалося тільки повторно запитати у Світлани Примачек. Ні-ні, не з пристрастю, просто ще раз перепитати… Хто теревенив, що людей, причетних до справи Івасюка, залякували? Та до чого тут слідчі, якщо деякі викладачі вузів — о, я знаю те, що вони були скеровані телефонним правом! — прямо попереджували студентів не йти на могилу Івасюка, а тим паче не читати там вірші, найкраще, наголошували, взагалі не згадувати ім’я композитора, забути його до так званих кращих часів… І на підтвердження правоти своєї кивали на радіо й телебачення, мовляв, музика ж Івасюка там не звучить? Ні, то що ж ви хочете? Припускаю, мабуть, такого кшталту «батьківські поради» подіяли й на Світлану Примачек. І це відбилося в протоколі:

«— Де, коли й за яких обставин Ви познайомилися з композитором Івасюком Володимиром Михайловичем?

— З композитором Івасюком Володимиром Михайловичем я особисто не знайома. 1977 чи 1978 років він три чи чотири рази виступав по телебаченню, крім того, я кілька разів зустрічала в м. Львові на вулиці, впізнавала, адже бачила на екрані телевізора».

І далі:

«— Будучи допитаною 21 травня 1979 року, Ви заявили, що 3 травня ц. р., перебуваючи на автостанції в м. Рівне, Ви зустріли Володимира Івасюка. Чи добре Ви його впізнали?

— Так, будучи допитаною 21 травня 1979 року в прокуратурі Шевченківського району м. Львова, я заявила, що 3 травня ц. р. в м. Рівному бачила Івасюка, що йшов вулицею. Мені здається, що це був він, але з повною переконаністю я цього підтвердити не можу, оскільки, як мовилося вище, особисто з ним знайома не була. Не виключено, що людина, котру я бачила 3 травня в м. Рівному, дуже схожа на композитора Івасюка В. М.»

Ось таким чином. «З повною переконаністю підтвердити не можу», «дуже схожа на композитора Івасюка В. М.»

Мене лякає думка, котра народжується в голові: невже свідомо львівські криміналісти розчищали дорогу версії самогубства?

А мати утирала сльози. Утирали хустинами очі дівчата.

Завмер опечалений Львів. Личаківка та Брюховичі стали місцем паломництва молоді: люди не вірили в самогубство свого улюбленця.

Не вірю і я.

Дотепер.