Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Зірки не гаснуть (Золоті імена Буковини)

Зацвіла «Червона рута»

Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари,
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.

Такі знані, знайомі майже кожному ці слова-рядки з відомої пісні «Червона рута», що принесла зоряну, немеркнучу славу її автору, осяяла веселковими барвами шлях сучасної української пісні, дала назву надзвичайно популярному нині всеукраїнському фестивалю естрадної пісні. Автор слів і музики цього шедевра — український поет і композитор, корінний буковинець Володимир Івасюк, син відомого письменника Михайла Івасюка, знаного своїми прозовими творами «Червоні троянди», «Вирок», «Серце не камінь», «Балада про вершника на білому коні», «Пташка піднебесна», «Лицарі великої любові» та інших.

Цілком справедливо і заслужено назвав Володимира Івасюка «лицарем української пісні» мистецтвознавець і поет, почесний громадянин Чернівців Анатолій Добрянський. Музикознавці сьогодні вважають — і це без перебільшення! — що розвиток української естрадної пісні почався саме з «Червоної рути». Звичайно, слід відзначити, що ще до її появи було створено багато гарних естрадних пісень такими відомими талановитими композиторами, як Олександром Білашем, Платоном Майбородою, Ігорем Покладом, Анатолієм Горчинським, Євгеном Зубцовим, Борисом Буєвським та іншими. Але, безперечно, ця геніальна пісня Володимира Івасюка спричинила розвиток української пісенної естради 70–80 років минулого століття. На жаль, у 90-х наша естрада стала такою багатостраждальною, як наголошує, музикознавець Леонід Шемета, «коли в її життя увірвалися різні грошовиті дилетанти, нездари-шоумени і продюсери, а також роздуті нашими друкованими та електронними ЗМІ різні «старі» і «суперстарі», що не зігрівають своїм нікчемним мистецтвом».

Якраз із відстані часу ще реальніше і зриміше усвідомлюється непересічність таланту Володимира Івасюка, його роль як першопрохідця нинішньої справжньої музичної культури. Про це дуже точно, виважено говорять ті, хто його знав, любив, шанував.

Софія Ротару: «Наш народ дуже обдарований, і його не здивуєш талантом. Я сотні разів бачила зі сцени, як люди різного віку і професій «загорялися» радістю, хвилювалися, коли в залі лунали його пісні — вони викликали в серцях подив і захват. Пісні Володимира Івасюка ніхто не слухав байдуже. Його відразу помітили й запам’ятали. Так буває тільки тоді, коли з’являється по-справжньому обдарована людина».

Павло Чоботов: «Я надзвичайно гордий за Володимира Івасюка, який написав музику дуже високого рівня. Вважаю виконання його творів своїм творчим досягненням. Спочатку взяли до репертуару його п’єсу «Мелодія». Всюди її сприймали з незмінним успіхом — і в Україні, і в Білорусі, і в Ізраїлі. Цей твір звучить всього три з половиною хвилини, але так звучить, що волосся на голові піднімається».

Таїсія Повалій: «Володимир Івасюк — це символ, точніше, він більше ніж символ, він — родоначальник усієї української естради, яку не варто плутати з шоу-бізнесом. «Червона рута» — це шлягер назавжди, ця пісня зробила революцію. Вважаю, що її автор був геніальною людиною».

Народився Володимир Івасюк 4 березня 1949 року в мальовничому місті Кіцмані. У 1973-му закінчив тодішній Львівський медичний інститут, хоча його не дуже цікавив фах лікаря. Володимир більше тяжів до мистецтва — його душу полонили музика та пісні. І вже маючи власні музичні твори, він став студентом Львівської консерваторії, де навчався протягом 1973–1979 років.

Якось у високогірному карпатському селі Розтоках Путильського району, де в липневі дні Іван Миколайчук знімав епізоди майбутнього фільму «Білий птах з чорною ознакою» (а на цьому дійстві він був присутній з ансамблем «Вітерець» Чернівецького Палацу культури залізничників), Володя зустрівся з гуцулкою, яка розповіла про чар-зілля — червону руту, що дуже рідко цвіте. Про той період нагадує фотографія Володимира Івасюка з Василем Зінкевичем у гуцульському вбранні зроблена під час зйомок фільму, яка зберігається у фондах меморіального музею композитора. Дружба між цими двома юними талантами була надзвичайно приязною. Василь Зінкевич, нині Народний артист України, з теплотою згадує ті часи: «Здається, це було вчора. До нас, у Вижницю, на репетиції тоді ще самодіяльної «Смерічки» Володя приїжджав вечірнім поїздом із Чернівців. У роботі час летів непомітно, переходило вже далеко за північ, а ми все не могли розійтися, все говорили про музику, естраду. Стояли на березі Черемошу, а навкруги були Карпати, ніч і зорі».

Розповідь поважної гуцулки про чар-зілля запалила в душі юнака пристрасне бажання пошуку так довго очікуваних слів та мелодії. 13 вересня 1970 року вперше на повний голос зазвучала у Чернівцях на Театральній площі пісня про червону руту та й полинула у світи:

Червону руту
Не шукай вечорами, —
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір.
Бо твоя врода —
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.

Дивоспів України Володимир Івасюк збагатив багатьма невмирущими творами. У жанровому, ідейно-тематичному та мелодійному планах його композиторсько-пісенна палітра надзвичайно багата. Широкому загалу більше знані його лірично-любовні пісні. Але в митця є ще й романси, балади, глибоко патріотичні громадянські твори, танцювальні мелодії… Приміром, Володя написав музику до вистави «Прапороносці» за відомим твором класика української літератури Олеся Гончара. «І для нього ця праця була дуже відповідальною, — згадує письменник Степан Пушик, — бо повага до автора передалася ще зі шкільної парти, і в сім’ї Івасюків романіст був леліяний особливою повагою».

Талант Івасюка багатогранний. Він писав вірші, творив музику, до того ж сам прекрасно співав. Відрізнявся й напрочуд високими акторськими здібностями. Про це свідчить хоча б телеграма з Одеської кіностудії про затвердження Володимира Івасюка на роль у фільмі «Юлька». Окрім цього, він ще й неабияк малював. Його пензлю належить чимало оригінальних портретів. Але пісня була найвищим покликанням митця. Він — автор текстів і музики відомих пісень «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Два перстені», «Водограй», «Мандрівний музика» та інших. Вони увійшли до збірок «Пісні», що видавалися у 1977 і 1983 роках. А ось пісенник «Водограй» побачив світ у 1989-му в київському видавництві «Музична Україна», коли Володимира Івасюка вже не було серед живих. Як цінну реліквію зберігаю цю збірочку із пам’ятним дарчим написом: «Дорогому Юхиму Гусару на творче щастя. Від батька. 12.03.90».

Відкривається вона піснею на слова Ростислава Братуня «Батьківська балада». До речі, у молодого композитора були гарні, дружні стосунки з цим відомим письменником: часті розмови, суперечки біля роялю, довгі спільні мандрівки алеєю Погулянки у Львові — незалежно від пори року і погоди. «Роздуми вголос Володимира Івасюка були болючим монологом сумнівів у пошуках нової української естрадної пісні, — писав Ростислав Андрійович у «Літературній Україні». — Він дуже поважав відомих і шанованих композиторів-піснярів, вивчав їхній досвід, зокрема галицьку естраду тридцятих років, але найближчим був йому ритміко-мелодійний стиль (на жаль, короткий) Мирослава Скорика. Полиці у Володиній кімнаті були заставлені рулонами з магнітозаписами всіх можливих тогочасних течій — і не тільки естрадних».

Чимало чудових творів написав композитор і на слова свого батька Михайла Івасюка, не обходив увагою й інших поетів з Буковини, зокрема Василя Бабуха, Володимира Вознюка, Богдана Гури, Олександра Соловйова. У згаданому «Водограї» опубліковано такі відомі пісні, як «Моя ти зоре» на слова Олеся Гончара, «Серед літа» — нашого краянина, лауреата Шевченківської премії Михайла Ткача, «Нестримна течія» — Богдана Стельмаха, «Я — твоє крило» — Романа Кудлика, «Золотоволоска» — Андрія Драгомирецького, «Над морем» — Дмитра Павличка, «Ой, зацвіла рожа» — слова народні… Щире серце та прогресивні погляди робили його улюбленцем у різних товариствах, про що згадують режисер чернівецького телебачення Василь Стріхович, письменники Степан Пушик, Роман Кудлик, композитор Євген Станкович та багато інших відомих людей.

На нього дуже рано ліг тягар широкого визнання і слави — всесоюзної, тоді і міжнародної. «Червоною рутою» і «Водограєм» відкривалися найбільші пісенні фестивалі не лише в колишньому Союзі, але й далеко за його межами. А Володі тоді було ледь за двадцять…

У розквіті сил і таланту Володимир Івасюк загинув за нез’ясованих обставин у Брюховецькому лісі поблизу Львова. Похований 20 травня 1979 року в цьому місті. На вулиці Маяковського у Чернівцях меморіальна дошка, виготовлена з ініціативи культурологічного товариства «Оберіг», яке очолював поет Микола Бучко, сповіщає: «У цьому будинку жив і працював український композитор і поет Володимир Івасюк. 1949–1979». Нині тут діє Меморіальний музей композитора. Його директор — літературознавець, журналіст Парасковія Нечаєва доклала чимало зусиль, щоби по крупинці відтворити коротке, але яскраве життя митця, який золотими літерами вписав своє ім’я в історію культури Буковини. Завдяки її невтомності й пошуку з’явилося чимало унікальних публікацій про творче співробітництво Володимира Івасюка з авторами текстів його пісень. Відвідувачі змогли ознайомитися з багатьма виставками-експозиціями, зокрема, зорганізованою у Чернівецькому художньому музеї «Спогад, що не поверне». Вона, до речі, експонувалася і в Києві. Її відвідали наш земляк, космонавт Леонід Каденюк, співачка Надія Матвієнко, композитор, товариш Івасюка Юрій Рибчинський, Народний артист України Левко Дутковський, чия співпраця з Івасюком була щиросердною і плідною… Музей проводить велику подвижницьку роботу, залучаючи талановиту молодь до фестивалю «Мандрівний музика».

Рано не стало талановитого композитора і поета, але його пісні живуть. Його ім’я увіковічнене у назві вулиці та на «Алеї зірок» митців рідного міста, у бронзовому пам’ятнику в Кіцмані. А батько Михайло Григорович написав повість-спогад «Монолог перед обличчям сина». І нині як реквієм звучать слова його пісні:

Візьми з собою мою пісню —
Я в ній щастя наспівав.