Сторінки пам’яті Володимира Івасюка

Я викричався в дні,
садистською нещадністю жахні,
у людський слух збентежений,
у порожнечу,
ніким не зміряну
і не обмежену,
у голоси,
сповнені трагічної яси.

Я падав з ніг
на перехресті всіх доріг
з виттям примари-поторочі.

Я викричався у той місяць,
як у покинуту криницю,
бо кожна ніч,
уперта і тверда, мов криця,
зганяє мене, мов злочинця,
із постелі
і зазирає вічністю до віч.
А потім топче мої груди
тисячами підошов
і стоголосе завиває,
що в мене сина вже немає.

Я викричався у це місто,
принишкле і студене,
що поверхами усіма своїми
із переляком дивиться на мене.

Я викричався у твій місяць —
знекровлений самітник,
в залізні квіти-зорі,
застиглі у просторі.
Тепер я викричуся в ці рядки
на почорнілому папері,
аби вони, незграбні й кволі,
ввібрали
у свої обвуглені слова і звуки
мої нестерпні болі
й хоч крапельку розпуки.