Спогади
Галина Михайлівна Івасюк
Галина — молодша на два роки сестра Володимира. Вони все життя були нерозлучні. І Галя йшла за братом — музична школа, школа, Чернівецький медичний інститут. Володя завжди всюди брав її з собою. Разом виступали на концертах. Разом їздили відпочивати в Крим, Бердянськ, на Сопотський фестиваль у Польщу.
Мій брат
З раннього дитинства ми були не лише братом і сестрою, а щирими друзями, що йшли пліч-о-пліч майже три десятиріччя. Та доброту й лагідність Володя проявляв не тільки у взаєминах зі мною — товариші по школі й медичному інститутові любили його за благородство, простоту й готовність допомогти у скрутну хвилину.
Разом навчалися з ним у Кіцманській середній і музичній школах. Володя був скрипалем, а я — віолончелісткою в класі педагога Е. Л. Новосьолова. Братові подобалося звучання віолончелі, залюбки стежив за моєю грою. Його вабили всі музичні інструменти. Коли відпочивала, брав віолончель і грав на ній щойно почуті етюди, пісні. З часом досяг неабиякої вправності. Це приносило йому величезну радість.
Значний вплив мав на Володю педагог по класу скрипки Ю. М. Візнюк, який сформував його як музиканта. Ставився він з великою вимогливістю до брата: інколи недостатня підготовка до уроків фіксувалася досить різко в щоденнику, суворо оцінювалася й робота батьків, які, на думку молодого педагога, не мали права стояти осторонь, коли йшлося про виховання їхніх дітей.
Траплялися й смішні епізоди. Якось учитель попросив батька переписати «Концерт» Л. Зейца. Тато завжди переписував програмові речі Володі — у нього був гарний почерк. Однак через свою зайнятість не встиг вчасно впоратися з тим завданням. І ось Володя повертається зі школи усміхненим, дивиться на тата не так, як завжди, а з лукавинкою в погляді. Простягає щоденник і каже:
— Подивись, яку ти оцінку заробив.
Тато перегорнув сторінки щоденника і прочитав написане жирним шрифтом: «Чому не переписали «Концерт» Зейца? Оцінка батькові — двійка».
Щоденник Володі пішов по руках усієї родини. У тата закрутилися сльози в очах — не від образи, а від зворушення. Увечері подався до вчителя й попросив пробачення. Потім сидів до пізньої ночі, виводячи ноти довжелезного твору.
У нашій родині був культ учителів. Ми, діти, ніколи не чули ремствування від батьків. Якщо інколи у нас були низькі оцінки, то причину того батьки ніколи не приписували вчителям, а брали на свій карб. То була здорова батьківська позиція.
Володя любив літературу, музику, живопис і тих, хто їх творить. Але з особливою шаною ставився до української народної пісні. Казав, що це скарбниця, в якій зберігається душа нації, це казкова левада, на якій буяє мова. Пам’ятаю, вже у восьмому класі брат почав записувати народну творчість у Кіцмані й довколишніх селах, наслідуючи батька, який збирав казки, легенди, що згодом вийшли в видавництві «Карпати» трьома збірками.
Навчаючись у медичному інституті, потім у консерваторії, Володя продовжував збирати фольклор. Часто йому не вистачало часу навести лад у зібраному. Тоді доводилось допомагати — передруковувала народні пісні з його нотатників, розрізнених папірців, розшифровувала з магнітофонних плівок. Вже після смерті брата з тих зошитів я підготувала збірку «З-над Черемоша й Прута», яка повинна вийти в світ. До речі, на магнітофонних плівках ще залишилося понад сто п’ятдесят записаних ним пісень.
Володя радів тисячам листів своїх шанувальників, які надходили з усіх кінців тодішнього Радянського Союзу. Окремі глибоко зворушували його. На людську прихильність відповідав своєю творчістю: складав пісні, балади, романси з піднесенням і гострим почуттям відповідальності. З роками ставав вимогливішим до кожної нотки, кожного такту.
Не був байдужим і до підтримки від старших товаришів. Згадував, як у Москві, в Останкіні, при зустрічі з О. Пахмутовою і А. Бабаджаняном вони висловили свою прихильність до його творчості. Як свого часу — українські композитори М. Скорик та І. Поклад. Цінував знайомство з незабутніми А. Екімяном та Ю. Силантьєвим.
Володя був щасливим композитором. Те, що його «Водограй» і «У долі своя весна» у виконанні нашої славетної естрадної співачки Софії Ротару представляли в 1974 й 1977 роках українську пісенну культуру на Міжнародному фестивалі пісні в Сопоті (Польща), дуже тішило його. Я була з Володею в Сопоті в 1974-му й бачила на власні очі, з якою симпатією сприймала багатотисячна аудиторія його пісні. Там йому подарували плівку з виконаним «Водограєм» під бурхливі оплески величезного залу. Володі аплодували поляки, росіяни, німці, французи, іспанці, японці… Пам’ятаю, він сказав тоді:
— В оплесках є також чимало музики й поезії.
