Спогади
Ігор Федорович Кушплер
Гарним другом Володимира був молодий співак, випускник Консерваторії ім. М. В. Лисенка, нині соліст Львівського театру опери та балету ім. І. Франка, Народний артист України Ігор Кушплер. Володя любив його прекрасний голос і прагнув познайомити з ним широкі кола шанувальників співу. Ігор був виконавцем багатьох пісень Володимира. І був першим виконавцем пісень «Літо пізніх жоржин» та «Нам спокій, друже, тільки сниться».
Нам спокій, друже, тільки сниться
Володимир Івасюк. Для мене це ім’я стало символом величезної доброти, благородної і безмежно щедрої душі. Ім’я це — вираз таланту, що вилився в шедеври української сучасної пісні, які вже багато років звучать в устах нашого народу і народів усього світу.
Пісні його стали тим джерелом, з якого ми й майбутні покоління будуть черпати доброту, почуття прекрасного, очищатися й насолоджуватися незвичайною свіжістю музичної й поетичної мови.
Це талант, який щойно розпустив могутні крила, даруючи людям скарби свого осяяного руху.
А народ! З яким ентузіазмом сприйняв він творіння молодого композитора. Вони зазвучали в кожній хаті, його пісні звучали на вулицях — від малого до великого — так, як у свій час співали улюблені мелодії італійця Джузеппе Верді на його батьківщині — після вистави народ виходив на вулиці й співав мелодії, які запам’ятав. Так само було після концертів, де виконувалися твори Володимира Івасюка. На українській естраді тоді повіяв свіжий вітер, і всім було зрозуміло, що зійшла нова зірка і гідно посіла своє місце на сяючому небосхилі наших митців.
Моя щаслива доля торкнулася його творчості навесні 1977 року і відтоді нас об’єднувала творча дружба. Життя Володі без творчості, без музики було немислиме. Музика — це був він сам. Такої працездатності й творчого горіння до цього я не зустрічав ні в кого. Я був вражений його активною працею й умінням розподіляти свій час. А уміння це, як я пізніше зрозумів, диктувалося великим і принциповим обов’язком перед собою, в першу чергу, й перед людьми, з якими його зв’язувала творча співдружність.
…Осінь 1978 року. Володя був запрошений на зліт творчої молоді у Київ, на якому мали виконуватися його твори, зокрема «Літо пізніх жоржин» на вірші Ростислава Братуня, «Рождение дня» на вірші Андрія Дементьєва, «Нам спокій, друже, тільки сниться» на вірші Романа Кудлика і сюїта для камерного оркестру, над якою він дуже активно працював. Робота забирала увесь час, тому що дуже йому хотілося закінчити її до початку творчого зльоту.
Сюїту виконував Київський камерний оркестр під керуванням Шароєва, а на цю акцію саме він запросив мене, чим я був дуже збентежений, і з великою відповідальністю поставився до цих виступів.
Приїхали ми в Київ за два дні до відкриття зльоту і відразу пішли на репетицію камерного оркестру — саме ішла робота над сюїтою. Володимир чув цей твір уперше в живому виконанні й був дуже схвильований. Твір мені дуже сподобався своєю інтонаційною свіжістю. Музика малювала ранковий карпатський пейзаж з його дзвінкими джерельними струмочками, зеленими полонинами.
День пройшов за організаційними справами, а на завтра, на ранок, була призначена репетиція з симфонічним оркестром, на яку ми зобов’язані були подати симфонічні партитури названих пісень.
Тільки надвечір повернулися в готель. Я мав одне бажання — відпочити. Так я Володі й запропонував. Він усміхнувся: «Ти знаєш, я так запрацювався над сюїтою, що не встиг зробити оркестровки для пісні «Нам спокій, друже, тільки сниться». Я кажу, що доведеться обмежитися двома піснями. Фортепіано ж ми ніде вже не знайдемо і за такий короткий час написати оркестрову партитуру й голоси неможливо. «…Я ж обіцяв, завтра чекатимуть. І як я виглядатиму? Це серйозні люди й буде незручно. Ти лягай спати, бо тобі завтра треба мати форму, сон для співака багато значить. І повтори собі музичний текст, а я зараз сідаю за роботу».
— Володю, інструмента ж немає, як ти писатимеш?
А він знову посміхнувся — мовляв, будемо без інструмента. Я не заперечив. Він пішов у другу кімнату, приготував усе для роботи. Педантично усе розклав, перевірив, щоб усе було під руками, — як я зрозумів, щоб під час творчого горіння не розсіювати своєї думки.
Чесно кажучи, я не дуже вірив у його задум. Як це без фортепіано можна написати оркестрову партитуру для 60 інструментів і щоб усе було злагоджено? Прокидаюся вранці, заходжу до нього в кімнату… На дивані, на паркеті, на кріслах — всюди білі листки нотного паперу, вже заповнені нотними значками. Це вже була музика — плід його безсонної ночі. А він далі пише, не звертаючи на мене уваги. Тоді на секунду відірвався від партитури, глянув на мене. Обличчя було натхненне, очі горіли — він був ще там, у полоні своєї музики, у своєму світі невідомої нам краси, куди суджено проникати тільки людям високого духовного й творчого покликання.
Раптом він ніби прокинувся й просто сказав: «Партитура готова».
Я став на коліна: «Володю, але ж це страшенний труд. Скільки ти затратив енергії! Хіба можна так виснажливо працювати? У тебе попереду ще стільки часу. Чого так поспішаєш — встигнеш!»
Він задумався, а тоді процитував слова із своєї пісні: «Нам спокій, друже, тільки сниться». Встав: «Давай одягатися на репетицію».
Прийшли на репетицію, розклали ноти, оркестр програв усю партитуру. Я був вражений — жодної помилки, і яка музика, яка гра музичних барв! А увечері був концерт. Пісня виконувалася вперше й отримала схвальну оцінку музичної критики.
Незвичайна любов до праці, бажання зробити якомога більше і зробити сьогодні, не відкладаючи на завтра. Він писав не просто пісню з заспівом і приспівом, а цілі музично-драматичні сцени. Часом важко зрозуміти, що ж головне — слово, мелодійна лінія чи оркестрова гама. Все це у нього переплітається, взаємно доповнюючись, створюючи єдину драматургічну лінію. Часто з друзями ми називали його українським Шубертом. Справді, вслухайтесь у його «Баладу про мальви» — скільки ніжності й драматизму звучить у віолончелі й яка динамічна мелодична лінія в солоспіві.
Скромність — що може більше прикрасити людину? Особливо ж коли вона у розквіті сил, таланту. Коли слава його сягнула далеко за межі рідної батьківщини.
Володимир Івасюк і просто Володя — це дві грані, які об’єднував у собі композитор. З одного боку — величезний талант, який уже стільки років звучить на естраді, а з другого — це скромний товариш, що живе улюбленою працею і якому далеке захоплення славою.
Хотів би, щоб усі ми прагнули бути корисними Батьківщині так, як хотів цього Володимир Івасюк.
