Спогади
Левко Тарасович Дутковський
Знаний у нашій країні композитор, народний артист України Левко Дутковський народився 9 квітня 1943 року у смт. Кути Косівського району Івано-Франківської області. У 1960–1963 роках навчався у Мукачівському педучилищі, де здобув спеціальність вчителя музики і співу. А у 1987 році закінчив Київський державний інститут культури ім. О. Є. Корнійчука, спеціалізація — режисура масових видовищ.
В 1966 році у містечку Вижниця, що на Буковині, він створив при Будинку культури перший в Україні й один із перших у СРСР вокально-інструментальний ансамбль з ніжною назвою «Смерічка». Для ансамблю Дутковський написав та аранжував свої перші пісні «Сніжинки падають» (1966), «Бажання» (1967), «У Карпатах ходить осінь» (1968), «Незрівнянний світ краси» (1969). Ці твори з елементами рок- і поп-музики та фольклору визначили творчий напрямок «Смерічки», що дало українській естрадній пісні 60–70-х років нову музичну хвилю. Своєрідний музичний стиль і манера виконання ансамблю полонили тоді і юного Володимира Івасюка, який приніс Дутковському свої перші твори.
Івасюк був молодший за Дутковського, тому прислухався до порад більш досвідченого майстра.
«Ми допомагали Володі аранжувати пісні, він виконував їх разом з нами на танцювальних вечорах у районному Будинку культури. У серпні 1970 року під час нашого концерту в Чернівцях у Будинку культури медичного інституту він награв мені на піаніно дві свої нові пісні — «Водограй» і «Червона рута». Уже при першому прослуховуванні пісні вразили своєю незвичною, яскравою мелодійністю. Ми включили їх у свій репертуар і порадили Володі показати їх у музичній редакції обласного телебачення».
Чарівна дружина Левка Дутковського Алла була художником-модельєром, створювала сценічні костюми для ансамблю свого чоловіка, Софії Ротару й інших виконавців. Свою пісню «Бажання» Левко написав після одруження і присвятив своїй Аллі. Ця пісня дуже подобалася Володимиру Івасюку, який попросив її для виконання в ансамблі «Карпати».
З 1973 року Дутковський разом зі «Смерічкою» гастролював майже по всіх республіках тодішнього СРСР та за кордоном. Ним написано понад 100 музичних творів, які стали надбанням українського естрадного мистецтва. Пісні Левка записано на 14 платівках Московської фірми «Мелодія», Канадською фірмою «Євшан» та ін., вони надруковані у багатьох музичних збірках та звучать у кількох фільмах. Левко Дутковський — лауреат фестивалів «Пісенний вернісаж» 1988 р., 1997 р., 1998 р., 2001 р. — з піснями «Жива вода», «Чрешневий гай», «Пусть кружится шар земной», «Будьмо! Гей!», «Скрипка без струн», «Золоте джерело кохання». Пісня «Якщо любиш — кохай» на вірші Михайла Ткача стала переможцем фестивалю «Шлягери XX століття». У 1997 році Левко Тарасович Дутковський став володарем Гран-прі Президента України за власну рок-кантату «Діва Марія». У 1996 році заснував і провів як режисер та сценарист Всеукраїнський фестиваль естрадної пісні ім. Назарія Яремчука у місті Вижниця.
Одержимий творчою роботою він вносить безцінний внесок у збереження традицій української
національної культури, розвиток естрадної пісні. Про нього сказав колись Назарій Яремчук: «Своїм наставником та «батьком» вважаю Левка
Дутковського, який запросив мене в ансамбль, дав шлях у велике мистецтво…»
Гарні слова залишив про
нього і Володимир Івасюк: «Ми назавжди друзі. «Смерічку» хіба
забудеш…»
Після загибелі Володимира Дутковський був серед тих, які першими незважаючи на заборони влади поїхали на похорон до Львова, хоч це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, репутації. Траурна колона починалась з великого вінка з білих квітів, який він ніс разом із Назарієм Яремчуком. Це було дуже небезпечним в той час, але Володимир був їхнім великим другом, і наслідки нікого не цікавили.
Історія з Брежнєвим
Було це в Києві під час вручення Україні чергового ордена Леніна за рекордний урожай зернових. Нагороду прибув вручити сам Генсек Брежнєв. З цієї нагоди мав відбутися великий концерт. Виступити на ньому запросили і наш ансамбль. Приїхали ми заздалегідь для того, щоби провести кілька репетицій у Маріїнському палаці. Організатори концерту попросили, аби під наш супровід заспівав і Дмитро Гнатюк. Ансамбль сприйняв це за вияв високого довір’я й провів кілька репетицій з нашим поважним земляком.
І ось настав час урочистої церемонії. З рук Брежнєва орден Леніна прийняв Щербицький. Потім виступали митці. Кілька пісень у нашому супроводі під бурхливі оплески присутніх виконав Дмитро Гнатюк. На завершення концерту виступила «Смерічка». Під час виконання нашими дівчатами однієї з народних пісень Брежнєв підвівся з крісла й взявся хвацько пританцьовувати, поплескуючи себе руками по боках.
Після того, як ми проспівали «Червону руту», Леонід Ілліч взяв кошик з червоними гвоздиками й почав роздавати їх кожному з виконавців. Спершу презент було зроблено мені. Потиснувши мою руку, Генсек сказав:
— Це ви написали «Червону руту»?
— Ні, — відповів я.
Тоді Брежнєв підійшов з гвоздикою до Василя Зінкевича і теж запитав його:
— Ви написали «Червону руту»?
— Ні, — відповів Василь.
Те ж саме почув Генсек і від Назарія Яремчука. Спантеличений такою одностайністю, партійний вождь помахав пальцем у наш бік і сказав:
— Ну й жартівники ж ви, хлопці.
Потім почвалав з гвоздиками до нашої вокальної групи й продовжував презентувати їх дівчатам. Але червоних гвоздик на всіх не вистачило. Тоді якийсь чиновник швидко приніс Леоніду Іллічу жмут жовтих квіток. Одну з них він простягнув котрійсь із наших красунь. Та не стрималася й сказала:
— Жовті гвоздики, Леоніде Іллічу, — то на сльози…
На що Брежнєв відповів:
— Слез не надо.
Зі спогадів Левка Дутковського.
